Насправді революційна ситуація, коли, згідно з лєнінським формулюванням, верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому, зберігалася донині. Змінилися лише засоби комунікації між владою і суспільством. Самовпевнений (до відомих подій) режим Януковича не волів ані чути, ані бачити невдоволення, прагнув відкупитися соціальними подачками, покладався на підгодованих силовиків і насамкінець програв. Нинішня влада теж має неабиякі проблеми зі слухом і особливо із зором, а часом і взагалі впадає у якийсь інфантилізм із оцим прокурорським «я іду шукати», після якого всі впливові «колишні» встигають спакувати валізи й комфортно покинути територію країни. Однак, попри все ще наявні паркани й сегрегацію на урочистостях, як-от до річниці того ж таки Майдану, нинішні очільники держави здатні щось почути й відмовитися від призначення одіозних постатей на високі посади, ухвалити незручні «візові» закони, почати розслідувати нечесні вибори, скажімо, у Кривому Розі.
Читайте також: Аргумент відчаю
Майдан як громадська дія, тиск на владу (не обов’язково насильницький) є сьогодні немовби кисневою подушкою, що забезпечує надходження свіжого повітря до затхлих, просякнутих духом тіньових «договорняків» кабінетів. Це своєрідні запобіжники, які оберігають мережу під назвою «Україна» від остаточного перегріву й вибуху. Вони є кількох видів. Перший — це вулиця як стихія, локальний Майдан на кшталт криворізького. Другий — інформаційне ком’юніті, передусім Facebook, до настроїв якого дуже чутливий український політикум. Третій — активісти, що на різному рівні таки потрапили до влади й зберегли мотивацію «змінити країну». Тепер це не лише одинаки у ВР, яких остаточно не поглинули парламентські монстри, а й депутати місцевих рад, нові мери, чиновники, що прийшли не за квотами олігархів чи політичних мастодонтів. Вони ще не мають критичної маси, однак у змозі бодай поінформувати суспільство про ті чи ті несправедливі дії влади, що часто дорівнює запобіганню цим діям.
Такої складної конструкції можна було б уникнути, якби працювала класична модель з обраними органами влади, делегованими їм повноваженнями та діяльністю керівників в інтересах суспільства. Однак постійно доводиться нагадувати про ці інтереси, вказувати, де саме вони є і наскільки далекими можуть бути порівняно з прагненнями
олігархічних кланів та нових «любих друзів».
Мають рацію і ті, хто вважає третій Майдан явищем деструктивним, ба навіть контрреволюційним. Бо як знати, хто врешті-решт скористається плодами нищівного й дуже кривавого повстання в країні, яка, по суті, перебуває у стані війни із сильним і підступним ворогом? Однак сам факт широкого обговорення можливого повстання в суспільстві свідчить про те, що його збудник нікуди не подівся, він поміж нами, ба більше, пустив коріння у владі. Так, якоюсь мірою чутки про нову революцію підігріває Москва, якоюсь мірою бажання розправи над «всім, що паном звалось», іде знизу, однак головним провокатором можливої ескалації протистояння всередині країни залишається влада. Злочинні зволікання, ігнорування головного запиту на справедливість (а отже, покарання корупціонерів та поплічників Януковича, а не чіпляння їм символічних браслетів), імітація і затягування реформ — ось що насамперед робить реальним третій Майдан. На решту причин і справді можна було б махнути рукою і залишити їх обсмоктування різним політичним маргіналам.
Читайте також: Чи буде третій Майдан?
Наявні в суспільстві запобіжники, ніде правди діти, не такі вже й надійні: вулична стихія часом є непередбачуваною, до інформаційного тиску у влади зрештою може виникнути своєрідний імунітет, а розкидані по різних щаблях влади й неурядових організаціях активісти будуть не здатні діяти максимально ефективно, доки не навчаться консолідувати зусилля, а не розпорошуватимуть їх. Ба більше, є чимало зацікавлених зовнішніх і внутрішніх сил, які робитимуть ставку на розбрат і бездіяльність громадянського суспільства. Тому запобіжники слід берегти й примножувати. Бо якщо вони
«вигорять», зупинити хаос уже буде ніяк.