У листопаді 1920-го Збройні сили Української Народної Республіки під натиском більшовицьких військ, що переважали чисельно, відступили за Збруч і були інтерновані в польських таборах. Крім того, в еміграції опинилися майже всі державні та політичні діячі УНР на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою. Однак на окупованих українських землях червоні не почувалися впевнено. Подекуди їхня влада сягала не далі губернського центру, а функціонери боялися показатися в повіті чи волості. Причина – масовий спротив населення. Тоді на наших землях вели боротьбу сотні партизанських загонів та повстанських організацій, так званих повстанкомів. Вони протидіяли найважливішим господарським заходам більшовиків, зокрема реквізиції продовольства та його вивезенню до Росії.
В очікуванні вибуху
Навесні 1921-го Україна нагадувала бочку з порохом, щомиті готову вибухнути. Потрібен був лише сірник. За задумом провідників УНР, збройний похід із Польщі частин української армії мав стати сигналом до всенародного повстання. Його підготовкою займався Партизансько-повстанський штаб, що діяв від лютого 1921-го в Тарнові на чолі з легендарним повстанським отаманом, генерал-хорунжим Армії УНР Юрієм Тютюнником.
Незалежно від закордонного органу група київських інтелігентів вирішила створити повстанський центр і в самій столиці України. Таємне зібрання відбулося 18 березня 1921-го в Пролетарському саду (тепер – Хрещатий парк) у Києві. Там і було засновано Всеукраїнський центральний повстанський комітет (чекістська абревіатура ЦУПКОМ – Центральний український повстанський комітет), обрано його керівників, визначено головні напрями роботи. Члени ЦУПКОМу сподівались об’єднати зусилля інтелігенції та повстанців, підготувати антибільшовицький виступ і відновити Українську Народну Республіку. «Скористатися загальним незадоволенням селян сучасним становищем і викристалізувати аморфну масу в окремі повстанські організації, зв’язавши які між собою отримати могутню організацію, проникнуту єдиним духом і єдиним намаганням створити самостійну УНР», – такою бачив мету ЦУПКОМу вже згадуваний Юрій Тютюнник.
До керівного органу комітету ввійшли п’ять осіб. Його головою став колишній есер, фельдшер за фахом, а на той час студент-медик і завідувач центрального розподільника Медичної академії Іван Чепилко. Відповідальним за зв’язки із закордоном був призначений представник Міністерства внутрішніх справ уряду УНР Федір Наконечний (Дністров); за внутрішні справи та інформацію – інструктор з кооперації районної філії Київської губернської спілки Спиридон Махиня; за зв’язок – працівник Київського телеграфу Іван Данчевський; за військові справи – член партії українських соціал-демократів (незалежників), студент юридичного факультету Інституту народної освіти Олександр Грудницький. Штаб комітету перебував спочатку в Києві, а згодом в Ірпені. Його комендантом став племінник голови ЦУПКОМу Микола Чепилко. Усі названі постаті брали активну участь у політичному й громадському житті Україні в роки революції, але не мали вкрай потрібного за нових умов досвіду підпільної боротьби. І це згодом відіграло фатальну роль.
За короткий період діяльності члени ЦУПКОМу призначили своїх уповноважених у низці регіонів України, установили зв’язки з Державним центром УНР, що діяв у еміграції, а також налагодили контакти з деякими партизанськими загонами й повстанськими організаціями. Для прикладу, у підпорядкування комітету перейшла Українська військова організація, що її заклали офіцери-галичани в 2-й Київській школі червоних старшин. Найвідомішими її представниками були колишні січові стрільці, особи наближені до полковника Євгена Коновальця, – Осип Думин та Іван Андрух. Діяти за наказами ЦУПКОМу погодилися відомі повстанські отамани Юліан Мордалевич і Федір Артеменко (Орлик). На контакт вийшли також представники повстанських організацій Холодного Яру, Білої Церкви, Умані, Катеринослава, Переяслава та інших місцевостей. Їхні зв’язкові повідомляли, що населення розчароване радянською владою і підтримує інсургентів і що в регіонах відбувається активний розвиток мережі осередків опору. Зокрема посланець «повстанської республіки» Холодного Яру на прізвище Пустовійт сповіщав, що лише там діє 4–6 тис. повстанців, а при потребі цю армію можна буде збільшити до 30 тис.
Читайте також: Куди подівся генерал Натієв?
Цікаво, що й самі чекісти визнавали істотну силу повстанського руху та прихильне ставлення до нього українського населення. Зокрема, голова Київської губернської ЧК Яков Лівшиц 16 липня 1921-го телеграфував до Харкова: «Популярность повстанкомов в среде населения также была довольно высокой, но только в тех слоях и кругах, которые были близкими к этим повстанкомам. Установлено, что селяне всех слоев охотно укрывали членов повстанорганизаций. То же должно отметить и относительно городов в среде мещанства и мелких торговцев и местами даже среди рабочих». Адресатом телеграми був начальник таємно-оперативного управління ВУЧК Єфім Євдокімов, відомий майстер розробок із ліквідації «контрреволюційних організацій». Він особисто очолив чекістські операції з викриття ЦУПКОМу, а згодом – із захоплення Юрія Тютюнника.
Члени Центрального українського повстанського комітету встановили зв’язок із Головним отаманом Симоном Петлюрою та керівником Партизансько-повстанського штабу Юрієм Тютюнником, що були головними дійовими особами в тогочасному визвольному русі. Тарнів, столицю вітчизняної політичної та військової еміграції, кілька разів відвідували Федір Наконечний та Іван Андрух. Завдяки їхнім зусиллям ЦУПКОМ був визнаний вищим військовим і цивільним органом національної влади в Україні, провідником ідей та виконавцем завдань закордонного повстанського штабу, із-за рубежу надходили фінанси й директиви щодо ведення національно-визвольної боротьби, агітаційні матеріали та звернення провідників УНР. Станом на весну 1921-го вони зводилися до одного: готувати повстанську мережу й населення до всенародного виступу, зупиняти стихійні протести, очікувати наказу Головного отамана про початок загального повстання. Його планували на весну 1921 року, згодом цю дату кілька разів переносили, зокрема на період після жнив. Утім, чекісти випередили повстанців, завдавши влітку 1921-го значних утрат підпільній мережі в Україні. Упродовж кількох місяців було знищено десятки організацій, припинили боротьбу або ж загинули сотні отаманів, терор знизив до мінімуму прагнення населення чинити опір.
У чекістській пастці
Під час розбудови підпільної мережі ЦУПКОМу до неї приєднався відомий в Україні «бунтівний» письменник Григорій Чупринка, який став уповноваженим у Холодному Яру й під приводом перевірки бібліотек на Чигиринщині встановлював контакти з повстанцями. Крім того, він мав представляти комітет на військовому з’їзді отаманів Холодного Яру, домовлятися про координацію дій. У чекістських документах трапляються згадки про причетність до ЦУПКОМу відомого державного та громадського діяча, публіциста Сергія Єфремова, а також історика єврейського походження Йосипа Гермайзе. Ймовірно, що ці свідчення не підтвердилися, адже того разу обидва уникнули покарання. Однак на початку 1930-х років як Єфремов, так і Гермайзе були засуджені у сфабрикованій чекістами справі «Спілки визволення України».
На слід ЦУПКОМу Київська ЧК натрапила через зраду одного з його членів, уповноваженого з військових справ Олександра Грудницького. У квітні 1921-го він виїхав із Києва у район Бородянки, де з’явився до командира 224-го полку Червоної армії й доніс про місце перебування отамана Мордалевича, а також про заплановану зустріч останнього з Орликом, назвав пароль, яким користувалися повстанці, й чисельність охорони. Для червоних, які вже кілька років ганялися за цими отаманами, інформація була на вагу золота. Вони оточили хутір, де саме перебували їхні супротивники. Утім, показавшись на фланзі червоноармійців, ті обстріляли їх із кулемета й, скориставшись метушнею, втекли.
Читайте також: Край отаманський
Грудницький став сексотом київської ЧК й доносив далі на інших керівників ЦУПКОМу. Та, коли червоні оперативні групи прибули за вказаними адресами, нікого там не виявили: підпільників про арешти попередив сам донощик, злякавшись, що його викриють повстанці. Тоді члени комітету спішно виїхали з Києва, і більшовики їх не схопили. Утім, Києвом прокотилася перша хвиля арештів осіб, запідозрених у причетності до повстанського руху. Водночас Грудницький із виготовленими в ЧК фальшивими документами за підписами Симона Петлюри й генерал-хорунжого Юрія Тютюнника у складі таємної групи об’їздив Канів, Звенигородку, Умань та інші місцевості, де викрив прихильників антибільшовицького повстанського руху. Разом із ним мандрував письменник Дмитро Боронило, який помилково вважав, ніби розшукує підпільників за вказівкою емігрантського уряду УНР, і навіть не здогадувався, що його втягли в чекістську гру.
Таємні агенти Київської ЧК вийшли на слід ЦУПКОМу і втерлися в довіру до активу організації, тож їхнє керівництво оперативно дізнавалося про всі дії, плани та зв’язки підпільників. За членами комітету вели цілодобове стеження, фіксували всі їхні контакти, збирали інформацію з місць роботи.
15 червня 1921-го на бік більшовиків перейшов отаман Юліан Мордалевич. Його в супроводі червоного командира Зомберга доправили в Київ, де допитали. В офіційній червоній пресі з’явилися повідомлення про цей крок повстанського ватажка та його «відкриті» листи до соратників із закликами припинити боротьбу. Побоюючись арештів, керівники ЦУПКОМу перенесли свій штаб до Холодного Яру. Та це лише наблизило розгром. 18 червня чекісти розпочали таємні арешти підпільників, а в ніч із 30 червня на 1 липня відбулася масштабна операція зі знищення київських підпільних організацій, у результаті якої були затримані сотні осіб.
«Україна повинна бути самостійною»
Заарештовані спочатку заперечували будь-яку участь у ЦУПКОМі, та згодом, під тиском, таки почали давати свідчення. В останніх пояснено причини виникнення повстанського руху та невдоволення радянською владою. До прикладу, вже згадуваний Іван Андрух 9 серпня 1921-го зазначав: «1. Україна – країна хліборобсько-селянська з дрібним промислом і як така має в собі дуже мало пролетарського духа. 2. Ідея комунізму є для неї чужа і незрозуміла, і на Україні творити комуністичну державу неможливо, коли відкинути терор і систему «divide [et] impera» […]. 4. Власть у руках несвідомого і до того російського робітництва на Україні, себто дійсна диктатура військового пролетаріату над селянством, доведе тільки до дальшої руйнації і так спустошеної України, не зуміє вивести її на шлях відбудови до дійсно світлого і гарного будучого […]. 6. Україні потрібно жити самостійним життям, вона повинна бути державою, збудованою на принципі демократичних рад, у яких більшість була б селянська».
Голова ЦУПКОМу Іван Чепилко на одному з допитів стверджував: «Україна повинна бути самостійною. Вона повинна бути Народною Республікою. Комуною не може бути ні в якому разі. Всі землі належать трудящому людові. Це було для всіх абеткою».
За даними Київської ЧК, впродовж червня – липня 1921 року 1200 осіб були затримані й піддані перевірці щодо належності до ЦУПКОМу (за іншими даними, 6 тис.). Загалом 132 з них були засуджені до різного покарання, зокрема 45 найактивніших – до розстрілу.