Питання про другий тур так само забарвлене в кольори конкретних інтересантів: якщо ти за вибори в один тур, то, безперечно, людина Порошенка, бо тільки в нього є шанс одразу набрати більше ніж 50%, якщо у два, то, швидше за все, прибічник Тимошенко чи Тігіпка. Не хочу приховувати, у мене є свої уподобання, але про них я нікому не розповім. Що ж до проплаченості… На жаль, ніхто не пропонує, а то я ще подумав би…
Але геть жарти, питання не таке просте й не таке невинне, як може здатися. Україні потрібна легітимність – не в очах Москви, бо там і далі співатимуть те, що напередодні Путіну наснилося, і не в очах Заходу, бо їх загалом і нинішня Адміністрація влаштовує, а в очах самих українців. Варто вже позбутися тимчасовості, «революційності», хай там як це звучить. Пряма майданна демократія годиться, коли на часі завдання брати Бастилію, коли ж треба писати «Кодекс Наполеона», потрібно щось фундаментальніше. Тож із погляду легітимності бажано, щоби усе минуло якомога бездоганніше.
У цьому сенсі оптимальний варіант – дотримання всіх найдрібніших деталей згідно із законом, зокрема й волевиявлення у два етапи. І це, власне, всі переваги.
Натомість небезпек чимало. По-перше, спробуймо не забути, що вибори відбуваються під час війни, причому «гібридної», а за цих обставин будь-які офіційні масові заходи стають вразливими. Ймовірність диверсій, терактів, заходів страхання залишається аномально високою, тож удвічі коротша процедура – це мінімум удвічі менші ризики зриву на окремих ділянках, а отже, й тіні на виборах загалом. Не забуваймо й про електоральні уподобання: на другий тур у конфігурації Порошенко/Тимошенко Донбас тупо не прийде, про це свідчить надійна соціологія (див. Тиждень, № 19), тож ніякої додаткової переконливості ми не дістанемо.
У мене немає сумнівів, що в побоюванні бліцкригу в один тур є чимала частка порошенкофобії як такої. Мовляв, новий президент, хай із урізаними повноваженнями, з’являється на Грушевського на білому коні, народ аплодує, суперники деморалізовані, а за відповідної підготовки провести через парламент закон про повернення всієї повноти влади (приблизно так, як це елегантно зробив чотири роки тому Янукович) ніби не така вже велика проблема, ось тобі й наступний диктатор! Насправді проблема. Петро Олексійович, якщо всі прогнози спрацюють і він таки стане главою держави, отримає від початку надпотужну структуровану опозицію у вигляді непримиренного ворога, себто Юлії Володимирівни з її військом, а також решток регіоналів та комуністів. Припустімо, ну припустімо на хвилинку, що вдасться заборонити КПУ разом із ПР, тоді Тимошенко стане ще впливовішою й Порошенкові бешкетувати дозволять ще менше. Не забуваймо, крім того, про фактор Майдану – самоврядні рухи претендують і надалі претендуватимуть на громадський контроль над владою, і придушувати їх майбутній президент навряд чи стане, не його стиль.
Читайте також: Народження нової політичної реальності
Тож загроза новітнього авторитаризму не така реальна, як жахають противсіхи нової генерації, а вони вже подають голос. Їх можна зрозуміти, втіленої досконалості серед кандидатів немає. Тимошенко – авантюристка, Тігіпко – комсомолець, Ляшко – фрик, Гриценко – соціопат, у Яроша візитка, у Богомолець не ті пацієнти, Добкін – той узагалі у футболці «Беркута» чепурився. Та й іншим країнам не надто пощастило з лідерами: Обама, Кемерон, Олланд, Меркель – усі вони, так би мовити, без стрижня. Безгрішних глав держав у всьому світі взагалі тільки два: Путін та Кім Чен Ин. То що робитимемо, чекатимемо безпосередньо на Ісуса Христа? Той не погодиться, Його влада – не від світу цього.
Тому пропозиція проста й конкретна: з максимальною відповідальністю та ангажованістю поставитися до виборів, погодитися на найменше зло з усіх наявних в асортименті й приготуватися до активного громадського моніторингу того найменшого зла в його подальшій діяльності. Ну а якщо на підставі цієї колонки хтось вирішить, що я продаюся, хай надсилають пропозиції у приват. Тільки майте на увазі, що беру натурою. Зокрема, люблю шоколад.