Останнім часом Буґґе з’являвся в Україні частіше за інших. Рік тому – у складі норвезьких вікінгів з американським вібрафоністом Майком Мейньєрі на Jazz in Kiev, потім у Львові на Alfa Jazz Fest «з друзями». Тепер в Одесі та Києві. Взагалі-то настав час показати цього чоловіка усій країні: Вессельтофт легендарніший, ніж більшість слухачів можуть собі уявити. Його ім’я вже в енциклопедіях майбутнього. Лейбл Буґґе Jazzland вважають «наступним кроком» після знакового ECM Records у сенсі змішування джазу й клубної музики.
Коли йдеш на концерт, то вдягаєшся в щось нормальне, поправляєш зачіску перед дзеркалом, одне слово, готуєшся «вийти в люди». А ось коли опиняєшся на сольному виступі Вессельтофта, не полишає відчуття, ніби на тобі халат і ти вдома. Переважну частину концерту Буґґе грав так, ніби це п’ята ранку і він просто не хоче розбудити сусідів. Його рояль урчав у нижньому діапазоні, як Чеширський Кіт. Драйв був у найменших штрихах і невловимих паузах. І його джазові стандарти більше скидалися на набір засобів у дусі батька мінімалізму Еріка Саті, імпресіоніста Клода Дебюссі та велетня норвезької музики Едварда Ґріґа.
За винятком кількох пасажів, імпровізації Вессельтофта були такими стриманими, у руслі загального настрою, що все це ставало надто непристойним.
Єдиною розрядкою був момент, коли Буґґе встромив палець в iPad і рояль зазвучав… дивно, з примочкою. Потім він розвернувся до лептопа, поруч із яким стояли ще якісь електронні іграшки. Хвилин на 10–20 музикант і композитор перетворився на справдешнього діджея, який уже ніякий не Дебюссі й не Ґріґ. «Ой, я так боявся бавитися з електронікою… Що подумають слухачі?» – сказав він наприкінці концерту. Втім, без електроніки Вессельтофт немислимий. Його іграшки – його друге «я». «На біс» виконав «Moon River» Генрі Манчині з фільму «Сніданок під Тіффані», а в його гру повернулися всі згадані вище композитори. І знову з’явилася атмосфера «домашнього халата».
У Вессельтофта немає офіційної музичної освіти. Почавши займатися музикою в трирічному віці, він двічі намагався «поставити галочку», але так і не зробив цього. На запитання, що ж і як склалося, відповідає просто: «Мене ніхто ні до чого не примушував. Навіть батько (джазовий гітарист. – Ред.)». Винятковість Буґґе в тому, що у наш час навіть панк-рокери мають вищу музичну освіту. А тут такий дядько з купою контекстів та вмілими руками… До речі, у молодості Буґґе грав у панк-гурті.