Хочеться почати як у рекламі: роман «Джеймс» Персіваля Еверетта — напевно, найкращий роман у світі. Принаймні в 2024 році. Щонайменше в США. Він здобув Приз Кіркуса, премію Пулітцера, перемогу на Національній книжковій премії і потрапив у шортлист Букера. Мало яка книга за останні роки може похвалитися такими трофеями і тріумфами. І, як на мене, це цілком заслужене визнання, хоча в роману є й слабкі сторони. Втім, навіть вони можуть комусь видатися пікантною особливістю, а не недоліками.
Насамперед це стосується сюжету. Роман починається як вільний переказ «Пригод Гекльберрі Фінна» Марка Твена, бо головний герой — це якраз славнозвісний негр Джим, друг Гека. А завершується як такий собі «Джанго вільний» Квентіна Тарантіно, тільки в реаліях Громадянської війни. На початку третьої частини ще є сюжетний твіст у стилі найкращих мильних опер, але його все ж можна виправдати ідейною доцільністю, темою подвійності/роздвоєності, яку автор, зважаючи на описуваних персонажів, часто воліє зводити до протистояння білого і чорного, тяжіючи до віднайдення одного в іншому.
Історію Гекльберрі від Твена часто перероблюють, бо ж, за словами Ернеста Гемінґвея, саме з цього роману вийшла вся американська література. Втім, у попередніх переробках або продовжували історію Гека, показуючи події його очима, або ж брали другорядних персонажів (батька Гека чи дружину Джима) і розповідали історію їхнього життя. Еверетт же обирає за протагоніста того, кому раніше нечасто давали виговоритися і, по суті, перевертає класичний наратив, постмодернізує його. Найперший приклад трапляється вже в першій частині наприкінці третього розділу, де два вочевидь неписьменні і неосвічені раби-афроамериканці (в романі їх, звісно, називають чорношкірими, неграми чи нігерами), спостерігають за білим, який збирається напитися, і коментують це так: «Отже, коли згодом ми побачимо, як він хитається і поводиться як дурень, це буде прикладом пролептичної чи прихованої іронії?». І тут навіть для українського читача довелося робити примітку про те, що таке пролепсис. Зрозуміло, що фраза абсолютно неможлива для подібних персонажів, якщо ми лишаємося в межах історичного роману, але в такий спосіб Персіваль Еверетт одразу сигналізує: читачу, це, так би мовити, «історичний» роман, тож і історії тут будуть постмодерністські.
Дивні слова одного з рабів пояснюються тим, що в романі вони, залежно від співрозмовника, можуть використовувати дві мови: одну — щоб говорити з білими (лексично примітивне, неправильне мовлення нижчого), і другу — щоб говорити з чорними (лексично багате, літературне мовлення рівного). До того ж Джим полюбляв тихцем читати книги в бібліотеці судді Тетчера, а тому набрався з них не тільки уму-розуму, а й схильності вести розмови з філософами, зокрема з Вольтером і Локком. Крім того, Джим уміє писати, і ціною власного життя один із друзів дістає йому олівець, щоб той записав усе побачене. Адже хто ще зможе описати криваві жахіття рабства (яких Твен майже не описував), як не той, хто відчув рабство на своїй спині і буквально писатиме про нього кров’ю?
Також у романі є кілька знакових персонажів, які є неграми, хоча самі ззовні білі (бо у них лише один із батьків був чорношкірим). Ці герої опиняються перед непростим вибором, ким їм бути: представниками упослідженого народу чи грубою вищою расою. Таким є Норман з «Вірджинських менестрелей» — популярного народного театру, в якому білі вдавали чорних і співали дурнувато-кумедні пісні про себе і своє життя. Серед них на певний час опиняється Джим, змушений маскуватися під білого, який вдає із себе чорного (оцініть рівень сумної іронії автора). Однак він швидко розуміє, що керівник менестрелей, попри на позір добре ставлення до раба, все одно лишається звичайним рабовласником, принципово не спроможним побачити в чорношкірому рівного. Для рабів же немає іншого місця і часу, окрім рабства, бо лише вільна людина перебуває там, де хоче. Подібним філософуванням Джима приділено багато місця в романі, який, зрештою, виявляється саме про те, як нігер Джим стає Джеймсом. Однак цей «поступ», за його словами, вимагає від нього надважких випробувань і навіть прийняття того, що він убивця: «Мій голос, навіть той, що звучав у голові, тепер оселився в моїй діафрагмі, став дзвінким і вільним. Мій олівець міцніше тримався і ковзав по сторінках нещодавно висохлого записника. Я бачив ясніше, далі, глибше. Моє ім’я стало моїм власним».
Хай як дивно, але в цьому дуже американському і дуже історичному романі знайшлося місце і для України, хоч і специфічне. Персонажі проминають зарості північноамериканської монарди, і перекладач радісно повідомляє в примітці, що у нас цю рослину називають «червона рута». До того ж, власне, кому, як не українцям, розуміти цінність свободи, адже недарма наших кріпаків називали білими неграми. Персіваль Еверетт створив чудовий роман про те, як свобода буквально отримує своє ім’я, проростаючи в душі того, хто змалку знав тільки неволю. Про те, що треба боротися зціпивши зуби, навіть коли видається, що в тебе нуль шансів на перемогу. Про те, що олівець (інтертекстуальне вітання Джону Віку) — це теж потужна зброя, коли він у руках вільної людини, яка нікому не дозволить називати себе чужим ім’ям. Про те, що заради свободи варто померти, але краще вижити на зло ворогам і тріумфально написати про себе і свій незнищенний народ.