А я лише дізнався, що Таня Муїньо (Tanu Muiño) виграла в 3 (трьох) із 5 (п’яти) номінаціях на премію MTV Video Music Award у категоріях: «Відео року», «Найкраща режисура» та «Найкращі візуальні ефекти». Церемонія відбулася кілька годин — ну, коли ви це читатимете, то кілька днів тому — в баскетбольному Barclays Center у Брукліні, вела її сама Доджа Кат (господи, хто це?), а дивилися в прямому ефірі, напевно, десь так під мільярд фанів попмузики в усьому світі.
Мушу визнати, що жодного, ну просто жодного імені переможців я не чув і, найімовірніше, не почую. І кліп цей, за який Таню Муїньо визнали найкращою з найкращих, мене залишив, м’яко кажучи, байдужим. Не моя стилістика, не моя естетика, ну й музика, якщо вже чесно, теж не моя. Просто: Таня — українка (її батько кубинець, звідси таке романтичне прізвище), вона одеситка, за фахом математик, а нині режисер, кліпмейкер, а ще фотограф, стиліст, дизайнер і… можна, я обійдуся без фемінітивів? Вона автор 52 кліпів, які станом на вчора зібрали в мережі загалом 1 млрд 128 млн 135 тис. переглядів. Мій снобізм — ніщо проти абсолютних цифр нашого глобалізованого цифрового світу. Головне, що моя землячка дісталася самісінької верхівки піраміди, за місце на якій змагаються мільйони честолюбців планети, й це сталося завдяки її особистому професіоналізму та креативу, тому мені зрештою пофіг, наскільки це резонує з моїми смаками для особистого вжитку. Головне, що в потужній міжнародній індустрії прозвучала Україна, а зараз це важливо як ніколи.
Читайте також: У пошуках успіху
У нашому цинічно-прагматичному й водночас ганебно сентиментальному світі імідж країни має матеріальний вимір. Імідж — це щось інакше, ніж репутація, він має радше ірраціональне коріння, позбавлене безпосередніх причинно-наслідкових зв’язків, але від нього залежить, як із нами поводитимуться: чи вкладатимуть гроші, чи їздитимуть на відпочинок, чи надаватимуть кредити й гранти, чи довірятимуть зброю. Усі пам’ятають, як довго варила воду адміністрація Обами, не наважуючись постачати нам летальні «Джавеліни». В американців були свої міркування, але якби ми мали достатньо позитивний імідж, громадська думка в самих Штатах змусила б розв’язати питання. Спробуйте образити Ізраїль, де теж не бракує корупційних скандалів, звісно, не в наших масштабах, але хай там як! Бо своєю відвагою та економічними успіхами цитадель цивілізації на Близькому Сході забезпечила собі статус дружини Цезаря. Берімо приклад!
На імідж багато чого впливає, крім політики та економіки: спортивні перемоги, мистецькі досягнення, подекуди випадкові й малозначущі події — аж до газетної замітки або невдалої репліки офіційної особи. Імідж довго налагоджується й миттєво псується. Поза всяким сумнівом, у цю таємничу субстанцію варто й треба вкладатися, це тепер називається подекуди «м’яка сила», подекуди «культурна дипломатія», нарешті тут діє спеціально уповноважена установа — Український інститут. Але мало пояснювати світові, що «нашими» були Малевич і Татлін, Леонтович і Крушельницька, Корольов і Вернадський, Сікорський і Антонов, фактичний винахідник рентгену Іван Пулюй і винахідник (гаразд, один з винахідників) жорсткого диска Любомир Романків, а також половина, якщо не всі засновники Голлівуду. Так, треба ознайомлювати іноземців з сучасними досягненнями країни Євромайдану, до того ж бажано нестандартно. Непогано працює Паралімпіада. Чудово — Джамала. Або он Оксана Линів везе в Німеччину «Трістана та Ізольду» Ваґнера. Ваґнера в Німеччину з України, розумієте?
Читайте також: Чи потрібна Україні латинка: реакція соцмереж на пропозицію Данілова
Проте, повторюю, важливо не лише переконувати й вражати, а й не псувати. Коли спецслужби Білорусі викрадають у нас на Печерську опозиціонера, це ніяк не впливає на репутацію Бацьки, на якому й так ніде тавра ставити. Але коли українські «спеціалісти» за браком важливіших справ викрадають у Кишиневі серед білого дня суддю-втікача, це пляма на біографії — не його, нашій! Коли українські політики зливають спільну з американськими спецслужбами операцію з вилову російських військових злочинців, це ганьба на весь світ, а ще ж не оприлюднено дослідження Bellingcat! Коли в нас махлюють із призначенням голови Бюро економічної безпеки або того-таки Нафтогазу, дарма потім робити чесні оченята: «Чого це нам немає траншу?», «Чому нас не кличуть у НАТО?», «Чому Nord Stream не заблокували?».
Підсумовуючи сказане, позитивний імідж — це передусім відсутність ганебних проколів. У світі не люблять слабких, не цінують скромних, але, головне — не терплять брехунів. Якщо для багатьох у світі Україна й досі є втіленням свободи та стійкості, то це не завдяки політикам. Від них єдиного вимагається: не ганьбитися, не псувати. Невже так важко? Ну, ви розумієте, це я так, риторично…