У Західній Європі проблема «чужих» давно не означає протистояння на лінії «столиця – провінція». До Лондона, Парижа, Амстердама, Берліна їдуть представники інших народів та рас. «Їдуть» із різних причин: дехто прагне жити в колишній метрополії, яка завжди надавала більші аванси, ніж рідна, але надто бідна батьківщина; інші через сторіччя повертаються на історичну вітчизну; ще одні шукають у Європі вітчизни нової. А проте як у випадку перших, так і других, і третіх ставлення до них одне: «понаїхали!»
Профінансована любов
Коли чеський художник Давід Черни встановив у будівлі Ради Європи в Брюсселі свої скандальні інсталяції, що показували певні стереотипи щодо європейських країн, однією з найменш «упізнаваних» виглядала Голландія: її територію покрили хвилі океану, з яких стриміли лише мінарети мечетей. У цій невеличкій країні національні меншини становлять близько 12%, у деяких містах цей показник сягає майже половини. Вважають, що за 10 років у Амстердамі та Роттердамі більшість буде неголландською. Мечетей у країні справді багато – близько 500. Їх почали ставити індонезійці, котрі першими взялися освоювати можливості колишніх експлуататорів, а згодом їхню місію продовжили турки й марокканці. Завдяки меншинам у Нідерландах спостерігається демографічний приріст, але корінний люд це не тішить. На останніх виборах до Європарламенту від країни пройшли четверо депутатів популістської Партії свободи з гаслом «Європа для європейців» та обіцянкою заборонити Коран.
Тривалий час ставлення до меншин серед флегматичних і толерантних голландців складалось у формулу «доки вони нас не чіпають, нехай роблять, що заманеться». Змінилася ситуація після голосних убивств арабами правого популіста Піма Фортуна (2002) та режисера Тео Ван Гога (2004). Міністр з інтеграції Ріта Вердонк лише після відвідин імамів, коли вони демонстративно не подали їй руки, замислилася про різницю в культурах. Тепер проблема адаптації мігрантів чи не головна у внутрішній політиці. Мер Роттердама, народжений у Марокко Ахмед Абуталеб, відомий своєю кардинальною позицією щодо мігрантів: «Або інтегруйтеся, або повертайтеся!» – і через це гасло довго не розлучався з охороною. Вирахувано, що лише кожен сьомий турок/марокканець ідентифікує себе з голландським народом. Утім, голландці рук не опускають: місцева філософія вирішення соціальних проблем ґрунтується на ненасиллі та методичному «робленні свого». І це рано чи пізно принесе свої плоди.
У сусідній Франції ситуація інша: суспільство помічало меншини віддавна, з часів, коли з французьких легіонів почали з’їжджатися до метрополії чорно- та жовтошкірі вояки імперії, причому зі своїми сім’ями: в їхніх нововизволених країнах місця їм не було. «Понад те, – пояснює Тижню політолог Ярослав Пономаренко, – ліва преса постійно нагадує корінним французам, тим «гадам аристократам», як вони в минулому використовували бідних африканців, а тепер не хочуть їх у себе бачити». Водночас держава не йде назустріч культурним потребам мусульманських емігрантів – згадати лишень заборону дівчатам носити хустки в школах – і при цьому закликає прибульців «любити Францію». Ярослав, котрий прожив у Парижі 11 років, вважає, що проповідуваний владою лаїцизм (звільнення від впливу релігії) у випадку емігрантів не вирішує проблем, а додає їх. Щодо любові до Франції, Пономаренко переконаний: «Араби, та й не лише вони, французькими патріотами стають тільки завдяки своєму специфічному баченню Франції, яке яскраво відрізняється від бачення корінного населення. Емігранти всіх націй і рас ставляться до Франції як до дійної корови».
Вони… німці?!
Ще в 2006 році консервативний міністр внутрішніх справ Німеччини Вольфґанґ Шойбле визнав, що «іслам став частиною нашої держави». Він запровадив діяльність Ісламської конференції – періодичного органу, що об’єднує як ісламських діячів (релігійних, творчих), так і представників німецьких церков, органів влади. Це був один із перших кроків до діалогу між Берліном та тримільйонною мусульманською меншістю (передусім турків і курдів). Певною проблемою стало те, що іслам не був у цій країні інституціолізований, і в той час, коли держава спонсорувала діяльність традиційних церков (на це стягують навіть відповідний податок), відвідувачі мечетей почувалися на задвірках. Щоб пришвидшити процес інтеграції, планують перевести вивчення релігії з мечетей до шкіл, активізувати кампанію з отримання німецького громадянства.
Особливістю інтеграції мусульман у Німеччині є участь представників творчої богеми мусульманського походження в роз’ясненні багатьох речей як своїм одноплемінникам, так і німецькому суспільству. Бестселерами стали романи письменниці Севгі Ездамар, у яких авторка кидає виклик традиційному турецькому світосприйняттю. Вписалися в цілком європейське кіно творіння режисера Фатіха Акіна. Автор книги «Що означає ми? Німці та їх мусульмани» публіцист іранського походження Навід Кермані обурюється: порушуючи питання «що нам робити з мусульманами?», німці забувають, що поміж оцих «нас» уже вписані три мільйони мусульман. Кермані пояснює на своєму власному прикладі: батьківщиною для нього є Німеччина, частиною цієї батьківщини є й німецька мова, але лише письмова, бо з дітьми говорить перською. Він почувається мусульманином, але передовсім європейцем.
Недорепатріація
Коли на початку цього року німецька письменниця Мерле Гільбк презентувала в Києві свою книжку про «пізніх переселенців» із СНД до Німеччини «Шосе ентузіастів», у мене особисто залишилося подвійне враження. Ніби корінні німці в переселенцях не хочуть побачити одноплемінників, лише утвердилося після певних фактів. Нещодавно стався випадок у школі Санкт Августина неподалік Бонна, де німкеня з України Таня Отто поранила однокласницю. Прізвище Отто «зідентифіковано» як українське. Німецькості Тані бачити ніхто не хотів.
До певної байдужості, якою зустрічають у Німеччині так званих русаків – радянських німців, додається стереотип, що мав би вкладатись у німецьку ідею спокути за ІІ Світову війну. До шкільних підручників з історії потрапило твердження, що з фольксдойчів (етнічних німців) на території СРСР фашистські окупанти створювали допоміжні загони для ліквідації євреїв, та що фольксдойчі отримували речі з єврейських помешкань. Тим самим на цілу громаду переселенців, яка разом із особами російського та єврейського походження налічує 3,5 млн людей, скеровано гнів місцевих антифашистів. Тепер німці з СРСР мало того що «ледарі» й «комуняки», ще й отримали ярлик «фашистів». Інтеграція переселенців ледве не зайшла в глухий кут: на європейські гроші розгорнула діяльність програма «Рідний сад», спрямована на допомогу тим, хто не зміг адаптуватись і бажає… повернутися до Росії чи України.
[1389]
Фронда націоналізму
Роксолана Шумейко
журналіст, Лондон
У своєму прагненні до оновлення та в потребі «свіжої крові» європейці радо приймали в себе нові й нові потоки емігрантів з усього світу, а особливо зі своїх колишніх колоній. Та біда тільки в тому, що ці нові члени суспільства здебільшого зовсім не поділяють ліберальних «універсалістських» цінностей самих європейців. І навіть нерідко відверто зневажають їх за, як вони вважають, споживацьку модель існування та відсутність високих духовних ідеалів. Те, що для європейця – завойовані потом і кров’ю свободи, для емігранта – вияв ідеології цинізму.
Національну приналежність населення основних європейських мегаполісів давно вже стало складно ідентифікувати – воно тепер таке мультикультурне, що кожен із них міг би зійти за столицю земної кулі з більш-менш пропорційним представництвом із різних її куточків. Однак є ще й провінція, де здебільшого представлена так звана корінна більшість. Вочевидь, вона якраз і починає почуватися не зовсім затишно. У боротьбі проти расової, сексуальної та інших дискримінацій та за права меншин самі борці незчулися, як стали наступати на пальці більшості. Один із типових прикладів – сумнозвісний скандал навколо звільнення стюардеси Британських авіаліній за відмову зняти натільний хрест, мовляв, цей символ може зачепити релігійні почуття нехристиян. Хоча право мусульманок носити на роботу паранджу компанія не піддавала навіть сумніву (ще б пак, посміли б – потім ввік не відмилися б від почесного титулу «расист»)! На щастя, бідолашну стюардесу змушені були поновити на посаді, проте тільки завдяки тиску крикливих таблоїдів і суспільному розголосу. Але випадок цей зовсім не поодинокий: згідно зі звітом британського уряду, оприлюдненим у 2008 році, лише 19% білих британців вірять у те, що їхні устремління будуть враховані у рішеннях національного значення порівняно з 31% із середовища представників етнічних меншостей.
Місцеві еліти мають усвідомити: якщо вони не повернуть Європі культурної ідентичності, у кожній з країн – членів ЄС переможе фронда націоналізму.