Не проґавити державу

Якщо стосовно економічної та соціальної політики потенційного президента на ім’я Юлія Тимошенко не бракує гіпотез або, принаймні, матеріалу для їх формування, напрямок гуманітарного розвитку країни від БЮТ залишається полем невизначеності. Між тим, найближчим часом саме небезпеки у сфері культури – в найширшому сенсі цього слова – набуватимуть характеру найбільшої загрози для цього (чи будь-якого іншого) керівника України. Не тому, що так склалися зорі – це розплата за тривалий період хитань, недоумства, легковажності, сибаритства та імітації бурхливої діяльності.

 

 

«Держава, що не відбулася» – цей слоган, запущений в обіг терористами-політтехнологами, попри всю демагогію, не такий примарний, як могло б здатися яснооким оптимістам. Держави не є даністю, спущеною згори Господом Богом, вони виправдовують свою появу й подальше існування завдяки консолідації народу навколо певної культурної матриці, й вона має відрізнятися від матриць інших, передусім сусідніх країн. Назвімо це національною ідеєю, самоідентифікацією, системою цінностей, ментальністю тощо – насправді, про що йдеться, добре розуміють усі. Без такої спільної матриці держава, чи радше недодержава, приречена рано чи пізно злитися з більшим та могутнішим сусідом із подібним культурним кодом. Розбіжності економічних та політичних систем не стають цьому на заваді: Гонконг неминуче мав стати частиною Китаю (те саме чекає на Тайвань), поглинання Білорусі Росією – так само питання часу.

 

Хай би яку модернізацію економічної та політичної системи вдалося запровадити майбутньому лідерові, без чіткої культурної диференціації від колишньої метрополії він отримає, в кращому разі, альтернативну Росію – себто її кращий, очищений від тоталітарно-олігархічно-че­кістського вантажу варіант. Така «інша Росія» приречена на обслуговування своїх соціальних комунікацій російською матрицею – через тотальне домінування на її території, сказати б, «загальноросійського» культурного продукту. А це означає розмивання власної ідентичності й засвоєння російського погляду на свою та європейську історію, російського бачення цивілізаційного вибору. З невідворотною перспективою повернутися на старі рейки й остаточно втратити шанс приєднатися до Європи. Іншими словами, Україна як краща Росія – це все одно лише Росія.

 

Альтернативою порочному колу, яким країна оберталася впродовж останніх вісімнадцяти років, є консолідація суспільства (а також формування суспільства як такого). Найближчою метою мало б стати, як мінімум, перезавантаження держапарату, але не за принципом близькості до того чи іншого кола друзів, а за критерієм компетентності й здатності розв’язувати сучасні завдання – це так само безальтернативна вимога часу. Інакше країна перетравить саму себе в процесі псевдоконкуренції псевдоеліт за легкі корупційні гроші. Спротив очищенню має бути шалений, адже в хабарництво мимоволі включений увесь народ згори до низу: одні беруть, інші дають. За браком нормальних шляхів вирішення повсякденних проблем населення та бізнесу корупція стала кровоносною системою держави й, водночас, його раковою пухлиною.

 

Іноземний досвід доводить, що тотальне перезавантаження можливе, але тільки за умови певної консолідації суспільства. Її ознаками має бути підвищений градус рішучості та ентузіазму, відчуття спільноти, високий рівень довіри до ініціаторів процесу й співвітчизників на базі здорового патріотизму. Інші способи забезпечити мотивацію (зокрема безжальний терор), як показує історія, не лише аморальні, а й неефективні.

 

 

 

Отже, справжнє й скільки-небудь тривале об’єднання України навколо спільного й актуального для всіх завдання може спиратися виключно на патріотизм, а той, своєю чергою, формуватися виключно на українському ґрунті, це навіть не питання чиїхось сентиментів чи слабкостей, а сувора технологічна вимога. Брак патріотизму як геть не ефемерного, а подекуди, в критичні моменти історії, вирішального чинника, частково пояснює від’ємну результативність державної політики впродовж минулих без малого двох десятиріч. Не можна вимагати від посадовця, щоби він надривався заради країни, яка йому байдужа.

 

Насправді завдання не таке вже надскладне: в Україні за останні роки проведено колосальну внутрішню роботу з усвідомлення себе – своїх цінностей, своєї історії, своєї відмінності й свого призначення. Ця робота виконувалася не тільки культурною елітою, а й найширшими верствами, причому не завдяки, а часто-густо всупереч зусиллям відповідних державних організмів. Залишилося змонтувати, склеїти ці елементи нової ментальності, забезпечити їй пріоритетність через прості й зрозумілі сигнали.

 

Таким сигналом з боку держави є передусім українськість. Громадянин України має відчувати, що він живе в Україні, є її частиною, а розмови про «цивілізаційний розлам» – це несумлінні спекуляції. Йдеться як мінімум про домінування в повсякденному, а, тим більше, офіційному обігу мови більшості населення, про забезпечення доступу до україномовного куль­турно-інформаційного продукту скрізь на території країни, про реальне, а не для звітності, поширення державної мови в середній та вищій освіті.

 

Чесна й відверта мовна політика здатна покласти край з відчуттям цієї більшості свого відчуження та дискримінації з боку «своєї-чужої» держави, прибрати спокусу піддаватися на провокації деструктивних радикалів, котрі розглядають як особистого ворога будь-якого співвітчизника, що в побуті послуговується російською. Це так само позбавить окремих представників Партії регіонів можливості лякати своїх виборців «звірствами українізації». Головне ж, іще раз надасть владі необхідний інструмент для згуртування суспільства з метою болісних трансформацій.

 

1. Процес перезавантаження чиновництва має супроводжуватися запровадженням обов’яз­кового постійного режиму використання державної мови службовцями всіх рівнів (за винятком окремих регіонів та ситуацій, чітко прописаних у законодавстві) з відповідними санкціями за порушення.

 

2. Шкільна освіта як першочерговий пріоритет держави має бути реформована з огляду на стратегічну мету: виховання сучасного ставлення до державної мови з використанням прогресивних методик. Це, звісно, не виключає існування шкіл із іншими мовами навчання (можливо, з урахуванням частки національних меншин у тому чи іншому регіоні), проте середня освіта має бути «заточена» під завдання виховати українських патріотів – модерних конкурентоспроможних молодих європейців.

 

3. Держава мусить дати собі раду зі становищем у галузі телебачення, радіо, друкованої преси, шоу-бізнесу, книговидавництва та книгопродажу тощо – коротше кажучи, на всьому інформаційному ринку. В кожному з перелічених сегментів діють певні монопольні механізми, що штучно стримують утворення власне ринку україномовного продукту, прив’язують нашу територію до російського інформаційного поля. Жодними ринковими вимогами не вдасться пояснити, чому чотири п’ятих населення – більше 37 мільйонів україномовних українців – позбавлені можливості дивитися серіали, читати газети й книжки, слухати радіо своєю мовою, хоча в маленькій Латвії, наприклад, 1,5 мільйонам латишів доступні всі міжнародні журнали латиською. Це функція держави – створити такі механізми регулювання, щоб україномовний продукт став бізнесово привабливим і почав розвиватися на умовах ринкової конкуренції. Слід позбутися «протезів» у вигляді прямої державної підтримки окремих наближених до тіла «професійних патріотів», які тільки тринькають гроші й своїм уявленням про якість компрометують український продукт як клас.