Ні, не кажіть нічого, нині в країні не час щось будувати, організовувати, займатися чимось творчим…
Я прийшов до філармонії під враженням розмови з одним давнім знайомим про те, як у нього забирали бізнес – спокійно, без емоцій, безпосередньо через кабінет одного з найвищих урядових функціонерів. Так, поза всяким сумнівом, треба тікати з країни, поки тут не виправиться клімат… Аж раптом почався концерт, на сцену вийшов диригент, заграв оркестр. Скажімо прямо: зазвучав, може, не краще, ніж Амстердамський чи Віденський, але в тім-то річ, що не аж так і гірше. Припустімо, в мене бракує кваліфікації, щоби відчути нюанси, але добре від поганого я ще можу відрізнити.
Це був концерт Чернігівського симфонічного оркестру «Філармонія», який створив практично на порожньому місці тепер уже мій товариш Микола Сукач. Він досить знаний, часто виступає в Києві й за кордоном (знову-таки застерігаюся: може, не в Берліні, але на цілком поважних європейських фестивалях). А до Чернігова, точніше особисто до Сукача, своєю чергою, приїздять солісти світового рівня. Так триває вже понад 10 років, і коли нападає депресія, я звично шукаю підживлення в нього.
Це до питання, що може зробити одна-єдина людина в несприятливих умовах, без особливої підтримки, коли інші скаржаться на проблеми (не вигадані), посилаються на труднощі (цілком реальні) й відмовляються від будь-якої активності.
Гаразд, бізнес розпочинати зараз без «даху» бодай на рівні області (а краще столиці) – божевілля. Заберуть, зруйнують, спалять і скажуть, що так і було. Але діячі культури теж нарікають на утиски й перешкоди. Безпідставно? Та де! Їхній шлях теж укритий терням, тільки в одних рано чи пізно закінчується заряд, а інші продовжують борсатися. Декому щастить, попри всі перешкоди, й він устигає відбутися. Хто вірив, що Володимир Тихий розкрутить проект «Мудаки. Арабески» – без бюджету, без спонсорів, без сприяння студій – і дасть десяткові українських режисерів поштовх у великий кінематограф? Хто, крім фахівців, знав, хто така Марина Врода до того моменту, як вона отримала «Золоту пальму» в Каннах?! Так завжди: хтось тоне, хтось збиває масло.
А ще я заходив на книжковий ярмарок до «Мистецького арсеналу». Як на захід такого рівня й організаційного класу, здалося, що видавництва на ньому були представлені трохи… неповно. У нас на відповідному ринку зараз серйозних гравців більше в кілька разів. Можливо, на заваді стала орендна плата, завелика для поки що малоприбуткового бізнесу. Решту площ довелося займати стендами фірм, що продають каву та стелажі. Але навіть виставлений репертуар справляв на диво повноцінне враження. Років 10 тому автор цих рядків зробив одну невдалу спробу зайнятися книгорозповсюдженням. Тоді виявилося, що весь асортимент усіх вітчизняних видавництв, включно із брошурами й туристичними буклетами займав дві середнього розміру шафи. Ні, там були окремі розкішні фоліанти, але якщо уявити умовну таблицю, де мають бути розкладені всі жанри, категорії та підвиди, вона повсюди зяяла б порожніми комірками. Нині лакуни заповнено: є своя повноцінна белетристика, як «елітарна», так і масова, вартісна поезія, чимало перекладної літератури, непоганий non-fiction, дитячі видання… Тобто воно вже існує, і не завдяки, а всупереч обставинам – інвестиційному клімату, атмосфері, інфраструктурі й усьому тому, що визнано необхідним для успішного розвитку навіть такого специфічного, але все ж таки бізнесу. Проблем тут, звісно, вистачає. Особливо стосовно україномовної літератури. Але це окрема розмова.
Згоден, героїзм і навіть просто гіпертрофований ентузіазм – не для кожного. Усі не мають битися головою об стіну, ця вимога є надмірною навіть для свідомих патріотів. Однак люди, які лише скиглять і кивають на обставини, можуть долучитися до процесу підтримки культури принаймні в той спосіб, що купуватимуть книжки, відвідуватимуть заходи, ходитимуть, чорт забирай, до філармонії… Вимкнуть «Камеді-клаб» та й підуть. Далебі, є що дивитися, слухати, читати. Щось я не помітив натовпу на книжковому форумі. В галереях, де виставляють не останніх художників, теж не людно, якщо не йдеться про відкриття з тусовкою і коньяком. У театрах давно не бачив аншлагу, хоча є вибір – не блискучий, але є. Про філармонію вже не кажу.
Моя думка вкрай проста й навіть примітивна: хочемо мати щось вартісне – треба його як мінімум споживати. І своїм прикладом, своєю участю, зрештою, своєю копійкою змінювати щось навколо. Можливо, це взагалі перший крок до якоїсь громадянської позиції.