. Все ж таки спіткнулася панянка. На чому може спіткнутися російський ліберал? Звісно ж, на українському питанні. Мабуть, Володимир Винниченко й подумати не міг, як часто майже через 100 років ми згадуватимемо його відому фразу «Російський демократ закінчується там, де починається українське питання» і як вона з часом набуватиме ще більшої актуальності, ще більше нюансів.
Дивуватися тут не варто: російська ліберальна думка надто ніжна та нестабільна, щоб витримати перевірку теперішнім моментом. А вже її творіння — російська ліберальна журналістика — узагалі як було в стані ембріона, так у ньому й лишилося.
Іспанський філософ Ортеґа-і-Ґассет у книжці «Бунт мас» дає хороше визначення лібералізму. «Лібералізм — це той правовий політичний принцип, згідно з яким суспільна влада, незважаючи на свою всемогутність, сама себе обмежує і старається, навіть на шкоду власним інтересам, надати в державі, якою керує, місце й тим, хто думає і говорить інакше, ніж вона сама, тобто інакше, ніж більшість».
На теренах російського лібералізму зараз черговий скандал, героєм якого став ліберальний журналіст Євґєній Лєвковіч, що з’їздив у своїх справах до Криму без санкції української влади, через Росію. Після чого його прізвище з’явилося на українському сайті «Миротворець» як пособника сепаратистів.
Читайте також: Урятувати ПАРЄ від Росії
Страшна це річ — правовий нігілізм. Вдуматися тільки: відомий журналіст, ліберал, що виступав на підтримку України з поодинокими пікетами, не бажає бодай трохи напрягти мозок: а чи є в мене право порушувати українське законодавство? Він успішно притримується улюбленої російської аксіоми: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна». Розніжена душа російського ліберала вимагає до себе підвищеної уваги.
Згадалося знайоме подружжя, у якому дружина, втомившись від чоловікових зрад, подала на розлучення. Чоловік був проти й не міг зрозуміти, чим він заслужив таку немилість: «Я ж хороший!» — як мантру повторював він. «Так, але ти мені зраджуєш постійно». — «Але я ж хороший!» — «Ти спускаєш гроші на коханок, а я не можу нові черевики собі купити». — «Але я ж хороший!» От і російські ліберальні журналісти так: «Ну їжджу в Крим через Росію, але ж я так захищав Україну! Я хороший».
Катастрофічне розбещення умів. Війна, яку твоя країна веде проти сусідньої держави, страшна не тільки пролитою кров’ю й осиротілими сім’ями. Будь-яка війна розбещує уми, а надто якщо вони постали на удобреному імперськими амбіціями й нутряним, не усвідомленим навіть найпрогресивнішими членами суспільства, шовінізмом. При цьому той самий Лєвковіч обома руками проти війни в Україні. (А, власне, хто «за»? Ніби всі й проти.) Він був помічений у поодиноких пікетах на підтримку України й не раз опинявся в буцегарні. «Я ж із добрими намірами!» — обурюється він, звинувачений у незаконному відвідуванні окупованого півострова. Та немає ніякого доброго наміру, що дозволяв би зараз, у ті хвилини, коли і далі гинуть українські хлопці через роздуті амбіції правителів, через сліпу ненависть, через бабло, чхати на законодавство держави, з якою твоя країна веде неправедну війну.
Які примхливі, слабенькі, дитячі мізки в російських лібералів, які вони, ліберали, вразливі та розслаблені! Як неохоче приймають той факт, що Росія веде загарбницьку війну з Україною! Ні-ні, вони все знають, факти на поверхні, але внутрішнє переконання імперця не дає до кінця звикнутися з думкою, що це всерйоз. Можна скільки завгодно судити, чи хороший сайт «Миротворець» і чи треба справді викладати в мережу особисті дані пособників сепаратистів. Але я переконана: сперечатися про це мають право в Україні й тільки там. Тому що війна йде там. І хлопці гинуть там. Сім’ї втрачають батьків і синів там. Проблеми, що звалилися на країну не з її вини, там. А ви громадяни країни-агресора.
Війна — змішування та зміщення всіх звичних критеріїв і сюжетів. Те, що немислимо в мирний час, не бачиться ненормальним у воєнний. І навпаки.
Читайте також: Симетрична відповідь на російську пропаганду
За відсутності по-справжньому опозиційних ЗМІ в Росії (частковий виняток — «Новая газета»), та ще й через три роки з моменту анексії, та ще й за незграбної політики нової української влади поступово, непомітно проблема висвітлення кримського питання згладжується навіть у середовищі ще вчорашніх затятих противників «возз’єднання». Люди починають звикати. Крим зараз щосили намагаються зробити привабливим для журналістів: фестивалі, конференції. Кому ж не хочеться тиждень побути на морі безплатно? І ламаються журналісти. Дивишся — один поїхав («я ж по роботі!»), другий («дуже важливий захід!»). А тут ще відомі опозиційні або ще вчора опозиційні політики дивись та й вставлять слово. «Не обманюймо себе. І українцям дуже раджу теж не обманювати себе. Крим лишиться частиною Росії і в близькому майбутньому не стане частиною України» (Алєксєй Навальний). «За демократичної системи, яку я хотів би бачити в Росії, Крим Україні повернути не вдасться» (Міхаіл Ходорковскій). «Крим перейшов до Росії мирно й спокійно, і Путін професійно розіграв цей бліцкриг» (Іріна Хакамада). Як же легко виявилося зламати московських лібералів, що підтримували Україну, коли там був героїчний Майдан, але відвернулися від неї, коли там почалися рутинні проблеми!