Не останній раз

– Давайте, може, разом зателефонуймо.

 

– Давайте. Тільки ж ви не йдіть. – Пацієнт Донецької обласної клініки професійних захворювань Сергій Куповий виглядає досить спокійним, проте пальці гірничого майстра ніяк не потрапляють у кнопки мобільного – певно, таки від хвилювання.

 

 

Сергій набирає номер телефону загубленого друга, але на тому кінці мовчать. Він працює на Засядька з 2000 року, за цей час пережив вже три вибухи. Втім, у перших двох перебував поза шахтою, третій – ось. Діагноз: легке отруєння метаном. Куповий був на шахті після вибуху, з 3-ї до половини 9-ї, розвозив людей із місця катастрофи. Повз Сергія виходили люди, але не всі – деяких виносили на руках.

 

Куповий із шахтарської династії: під землею працював іще його дід, але тепер, здається, все. Така аварія не вельми тонкий натяк те, що потрібно звільнятися. Працювати за 2000 грн він більше не збирається. Це раніше шахта ім. Засядька вважалася теплим місцем. Нині роботи ведуться на глибині 1500 метрів за дуже високої температури й підвищеного газовиділення.

 

Анатолія Губаренка, машиніста електровоза, сусіда Купового по палаті, називають телезіркою: коли лікарню відвідував Ющенко, він розмовляв із ним особисто.

 

– Авжеж, пам’ятаєте, як і мене по голові гладив, – каже шахтар.

 

– Напевно, тепер не миєшся?

 

– Куди вже там, спиртом одразу після цього протерся.

 

– Не люблять у вас Президента.

 

–  Так своїх також не люблять. Який сенс?

 

Про те, що сталося, Анатолій розповідає з інтонаціями артиста Євдокимова з монологу про «пальці, як мікрофон»:

 

– Як ляснув перший вибух, я відлетів метрів на п’ять. Став підніматися – знову ляснуло. Наковтався пилу, весело! Третя хвиля була гаряча. Стою, а ноги пече через протектори: в мене підошви два чи три сантиметри, якщо би не вони, напевно, присмажив би п’яти. Я поколупав пальцями від пилу рот, очі, носа й спробував знайти ще одного свого товариша, Пашу. Не знайшов.

 

– Що далі робитимеш?

 

– Буду ящики вантажити, але на шахту не повернуся. Дружина сказала, якщо піду туди, то подасть на розлучення, адже в нас дитині чотири роки. А півтори тисячі гривень, що це зараз платять, сьогодні у Донецьку вже неважко заробити.

 

Губаренко пам’ятає і кращі часи на Засядька, де він працював з 1991-го:

 

– Зараз нам увесь час кажуть «давай-давай». Це коли рівень був 500–800 метрів під землею, ще можна було говорити «давай-давай», а тепер вже умови не ті. Вугілля стільки не коштує.

 

Куповий знову не може додзвонитися до свого друга. Ми записуємо його дані: «Головін Вадим, 1962 року народження, прохідник», і вирушаємо на Засядька. Може, там про нього є якась інформація.

 

У тому корпусі шахти, де вивішено списки загиблих, панує обстановка майже церковна. Тут говорять пошепки, а жінки – в чорних хустках. Уважно вивчаємо список, але друга дитинства Сергія Купового – Вадима Головіна – не виявляємо. Проте знаходимо у ньому Петра Бойчука, прохідника 1978 року народження. Пізніше виявляється, що він живий, хоч і у лікарні з травмою черепа. «От, суки». – «Та нічого, просто помилилися. Он скільки загиблих. Рекорд. Відтоді, як Україна здобула незалежність».

 

 

 

Списки із зазначенням місця проживання загиблих спростовують міф про надзвичайні заробітні плати на шахті. Справді те, що заробляли в цій шахті, для Донецька вже не гроші. Багато людей їздили працювати сюди з області, витрачаючи на дорогу по півтори години в один кінець.

 

На лаві біля списків сидить сестра одного загиблого – Туаєва Миколи, 1967 року народження. Каже, що про його загибель дізналися одразу і родині не довелося переживати, проводячи час на шахті, чекаючи хоч якоїсь звісточки про нього. Ось такі, з дозволу сказати, маленькі «радощі» сьогодні в родичів шахтарів.

 

У списках, між іншим, також вказана дата влаштування на шахту Засядька. Звертаємо увагу, що один з шахтарів, Денис Тимофєєв, пропрацював тут лише чотири дні. Згодом нас сповістили, що другий хлопець загинув наступного дня після виходу з відпустки. Близьким особливо запам’яталося його останнє: «Як не хочеться на роботу…»

 

У кабінеті директора шахти керівництво приймає скорботних чоловіків та жінок. На стіні – урочисте фото родини Президента. Родичі загиблих шахтарів вислуховують співчуття, але легше від цього нікому не стає. Одна бабуся каже:

 

– І що мені ваше слово, сина вже не повернеш.

 

Потім заходить мова про суми компенсацій – журналістів просять вийти. Згодом із кабінету виходять і родичі, і вони все такі ж заплакані: ясно, що керівництво не відкупиться за чужі життя ніякими сумами.

 

Щодо сум. Колишній працівник шахти Олександр Забродін каже, що скоро поставить біля кабінету начальника розкладачку і буде тут жити. Забродін постраждав у минулій аварії. Це було 26 вересня 2006 року, коли під час виділення газу загинуло 13 шахтарів, а близько 70 отруїлися. Шахтар втратив здоров’я, але довідку про те, що він має професійне захворювання, рідна контора не видала. З таким букетом захворювань Забродіну навіть не можна жити у Донбасі. Але в Засядька грамотні юристи – вони завжди зуміють пояснити, чому робітникам так мало платять.

 

На другий поверх їдальні шахти піднімається бабуся:

 

– Я на поминки. Сусід загинув, – каже вона.

 

– Вони, напевно, не тут відбудуться.

 

– Ну, я тоді попрошу чогось у кухарів поїсти. Мій чоловік тут більше 13 років пропрацював.

 

Добрі куховарки, звісно, нагодують бабусю, і, напевно, безплатно, тим більше що обіди на шахті просто копійчані. Це, звісно, добре. Але місцева їдальня в такому поганому стані, що ми, кияни, звиклі хоч до якоїсь чистоти, просто боїмося у ній харчуватися. Тут зламані таці, залиті брудним жиром столи і спотворені алюмінієві виделки. Ще одне спростування міфу про добробут шахти.

 

Вирушаємо до цвинтаря. Гриша Таранцев, старий шахтар, розповідає нам:

 

– Раніше дорога до шахти проходила повз цвинтар, нею автобуси й ходили. Але приїхав якось Кучма і казав: «Чого ви щодня людей через цвинтар працювати возите?» І побудували об’їзний шлях. Отже, раніше на шахту через цвинтар возили, зараз через цвинтар – з шахти.

 

– Але ж тоді теж були аварії…

 

– Були. Я он 33 роки пропрацював на вугіллі, і що? Ноги в мене тепер майже не ходять, руки тремтять. Вийшов на пенсію, став садом займатися – яблука вирощую, продаю. Це хоч і недорого, але більше за мою пенсію. То чому я, питаю, стирчав у цій дірці, світла білого бачив? Краще б одразу пішов яблука продавати.

 

– Не знав, певно?

 

–  Та ні. Просто шахтарем раніше престижно було працювати, а торгувати – ні. Зараз все навпаки, звісно.

 

Гриша не доходить метрів ста до цвинтаря, лається, повертається і йде назад на своїх хворих ногах: не витримав шахтар звуків жалобного оркестру. На траурному мітингу панує атмосфера легкого абсурду: тут виступають офіційні чиновники – як від обласної державної адміністрації, так і від Верховної Ради, ще й від шахти. Усі вони називають загиблих шахтарів патріотами Донбасу і всієї Україні. Найімовірніше, так і було. Але незрозуміло, чому ці люди неспроможні знайти живих слів.

 

 

Втім, може, все не так погано. Та сама шахта імені Засядька сьогодні будує солідний житловий комплекс для своїх працівників у Донецьку, в чому ми переконалися на власні очі. І, можливо, тепер буде порушено питання про передачу частини цих квартир родинам загиблих. Але, як сказали будівельники: «Фіма (Юхим Звягільський, президент ради акціонерів шахти імені Засядька – прим. «ТИЖНЯ») не найщедріша людина на землі», отже, цього може й не бути. Після аварії потрібно залучати на шахту нових людей, а серед донеччан бажаючих небагато. Доведеться заманювати житлом.

 

Шахту «Путилівську», ще одне підприємство Звягільського, тут скорочено називають «Путовской». З початку 2000-х на ній практично припинено видобуток вугілля, але, як нам сказали в адміністрації підприємства, невдовзі розпочнеться велика робота. «Путилівська – дуже жирне місце, буквально на золоті сидимо, – сказав охоронець, який не пустив нас всередину. – Чекаємо щодня, коли тут почнуться дорослі роботи. Сподіваємося, після цієї аварії справа піде жвавіше».

Біля шахти «Жовтневий рудник», через прохідну якої з’являються люди з чорними, мов підведеними, віями, я зустрічаю свого давнього друга, донецького математика Сергія Косілова.

 

– Знаю, у вас у Києві не люблять шахтарів. А неправильно це, – пішли балачки про менталітет місцевого населення. – Я спеціально вивчав їх. Так, це не найввічливіші і не найвідкритіші люди на землі, чужинця до себе так просто не підпустять. Щоб зрозуміти їх, потрібно випити з ними не одну пляшку, але скажу одне: це не бидло, як люблять заявляти столичні сноби. Шахтарі – хлопці, звісно, прості, але в них є потяг зрозуміти світ навколо себе, а то ще й далі. Ще вони наївні, й цією наївністю користується всяк, хто захоче. Як під час виборів, так і під час працевлаштування. Наприклад, на шахту Засядька…

 

Ввечері приятель дитинства Сергія Купового Вадим знайшовся. Сергій, так само сидячи на лікарняному ліжку, набирає його номер:

 

– Привіт! Ну, як ти там?..