У 2010 році ми знову опинилися перед складним вибором. Але визначатися треба. Надто вже багато поставлено на карту для цілої країни, для кожного з нас.
Отже, Янукович чи Тимошенко? Заяви на кшталт: я взагалі не піду на вибори, я проголосую проти всіх на практиці означають фактичну, але доволі лицемірну підтримку Януковича за збереження сумнівно чистих власних рук. Адже Янукович зумів (завдяки нескінченним «з’ясувкам» Ющенка й Тимошенко) зберегти свій основний «ядерний» електорат у максимально відмобілізованому стані. В таборі ж «майданників» панує хаос, розгубленість, апатія й нехіть, що розчаровані люди собі самим пояснюють універсальною фразою: «та вони всі однакові…» Ні, не однакові.
Якби було так, то на Донбасі й у Криму охоче голосували б за Тимошенко, але таких тектонічних електоральних зрушень там не помічено. «Гвардійський» електорат Віктора Федоровича чітко знає його «чесноти», ніколи не перейде до Тимошенко, бо відчуває, що лише він урятує їх від «українізації», від нестерпної для них української історії, забезпечивши їм можливість жити в такому собі «бантустані», який, уже не будучи Радянським Союзом, буде дуже його нагадувати. Деякі українські інтелігенти з породи «ідейно безхребетних» (звичка виживати за будь-яких режимів) стверджують: а чом би й не Янукович, і за нього можна жити… Авжеж. Живуть же люди за Аляксандра Лукашенка, Сержа Саргсяна, Гурбангули Бердимухамедова…
Якби Віктор Андрійович замість патріотичної балаканини протягом п’яти років здійснював патріотичну політику, йдучи щодня виконувати свої обов’язки як повстанець на бій, демонструючи не лише романтичну «українську душу», але й розумну та тверезу українську голову разом із міцною та рішучою українською рукою, то нам би сьогодні не довелося копирсатись у тупих кутах «бермудацького трикутника» (за влучним виразом Мойсея Фішбейна)…
Якби Юлія Тимошенко до кінця витримала імідж послідовної й непохитної української патріотки, не збирала навколо себе всілякого сміття, то сьогодні її обрання президентом України було б самою лише формальністю. Але як і Віктор Андрійович, Юлія Володимирівна чимало наплювала в душу власному електоратові. Саме цей тандем президента й прем’єра, їхні цинічні змови з Януковичем повернули Віктора Федоровича з політичного небуття після 2005 року (заради правди, треба сказати, що піонером цього процесу: меморандумів, універсалів і прем’єрства Януковича був Ющенко) та зробили його лідером опозиції, а тепер найбільш реальною загрозою для України, загрозою повернення в значно реакційніші часи, ніж часи Кучми. Архітекторами напрочуд успішної виборчої кампанії Януковича об’єктивно стали Ющенко й Тимошенко.
Автора цих рядків важко звинуватити в апології Тимошенко, щодо якої він написав два десятки гостро критичних статей. Але коли я її порівнюю з Януковичем, то не можу не констатувати деякі, як на мене, вельми суттєві відмінності. Тимошенко може бути більш чи менш байдужою до української України, але їй не можна закинути активне заперечення і неприйняття українського, в її ментальності цього немає, як немає палкого українофільства. Натомість, «колективний Янукович», себто всі ті, хто штовхає його до влади в середині країни та за її межами, націлені саме на тотальну деукраїнізацію України, на рішучу боротьбу проти всього того, що українцям величезними зусиллями за вкрай несприятливих обставин удалося вибороти за ці 18 років. Це й неминуча ревізія правди про Голодомор-геноцид, це витиснення української мови на узбіччя, це подальша окупація українського інформаційного простору, відмова від європейської орієнтації України, від НАТО і ЄС, московський протекторат, визнання (вже обіцяне Януковичем публічно) «незалежності» Південної Осетії та Абхазії, внаслідок чого Україна стане світовим і європейським ізгоєм, опинившись в екзотичному середовищі Нікарагуа, Венесуели, терористичного угруповання «Хамас» і острова Науру, це перетворення історії України на дещо оновлений курс «Історії УРСР» із «героїчними чекістами» й «зрадниками», що виборювали українську волю, це духовне життя російської провінції…
За президентства Тимошенко ми матимемо якийсь шанс, за Януковича – жодних шансів. Треба керуватися не емоціями, не цілком справедливим роздратуванням недолугими вождями Майдану, а інтересами нації та держави, хоч як пафосно це звучить. Щоб ці вибори не стали другим «Переяславом» України…
А розмови деяких українських інтелектуалів, мовляв, чому б не Янукович, ще раз підтверджують слова Євгена Маланюка, що малоросійство – це хвороба не стільки народу, скільки його освічених верств, схильних до капітуляції ще до початку битви. Цікаво, чому в укрсучліті (українській сучасній літературі) написано на сьогодні майже про все, але абсолютно ігнорується тема малоросійства як національно-інтелігентської недуги? Проте талановита й дотепна «Малоросіада» потрібна українському суспільству не менш, ніж відома «Московіада» Юрія Андруховича. Українському соціуму вже давно конче треба подивитися в таке «дзеркало». Може, тоді б у політиці було менше бездарних, але дуже патріотичних романтиків-балакунів і більше статечних та діяльних патріотів-прагматиків.