Не мовчати

Суспільство
7 Вересня 2019, 10:30

І навіть потрапив у полон до бойовиків, однак це не змінило його переконань. Власне, він ніколи їх не приховував. «Під час престольного храму в нашому селі зібралося багато священиків. Один із них, виступаючи перед народом, сказав, що потрібно молитися за російське воїнство. Після того я в церкву більше не ходив. Це був 2012 рік, — згадує. — Минув час, це вже був 2013-й. Заходжу в Первомайську сільську раду. Спілкуюся з колишніми своїми колегами російською. А вони мені дають документ, де треба поставити підпис на підтримку російської мови. Я зрозумів, що надійшов наказ згори і людей змушують таким займатися. Запитую цю працівницю: «Тебе колись ущемляли за те, що ти говориш не українською?». «Ні. Але мене змусили. 

А втрачати роботу не хочу», — сказала вона й опустила очі. Я подивився на неї і відповів: «Дорогенька, знай, Путін прийде захищати російську мову. Політичні авантюристи це використають у своїх цілях». Уже через рік, коли це «пуйло» захопило частину Донеччини, я з нею зустрівся і запитав: «Пам’ятаєш нашу розмову?». 

Іван Павлович пригадує своє навчання в школі: спочатку викладали українською, потім усім сказали, що потрібно обов’язково переходити на «язик». Люди абсолютно не протестували, всі мовчали. Їх гнітили й зуміли переконати, що рабство в Союзі — то і є щастя. Тому події 2014 року — це таке собі відновлення Радянського Союзу. Адже більшість із них тільки й живуть тими днями. І чимало мешканців Первомайського не виняток.

 

Читайте також: Шлях до самоідентифікації

Коли проводився референдум, люди йшли голосувати. Іван Павлович запитував: куди ви? У відповідь лунало: за новим життям, за покращенням. Його дуже здивувало, що підтримувала розкол і молодь, яка мала вищу освіту, працювала на хороших роботах, могла логічно мислити. «Ми називаємо себе українцями, але ходимо у так званий Московський патріархат. Кажемо, що українці, проте приховуємо злочини своїх односельців. Стверджуємо, що Україна має бути вільна, проте без Бандери. А без Бандери не може бути самостійної України. Хто в цьому сумнівається, хай прочитає, як він сидів у фашистських таборах, як його брата вбили німецькі окупанти, як він сам воював проти гітлерівців. Люди не хочуть слухати і не вміють розуміти», — каже Іван Дейнека. 

«Я спілкувався з донецькими чиновниками, офіцерами. Вони говорили, що не визнають київської влади. Казав їм, щоб писали заяву на звільнення, якщо Україна не подобається. А потім приїхали окупанти в масках, з автоматами. Привезли урни для голосування. До них приєдналися деякі місцеві мешканці. Я знав цих хлопців, вони ходили в нашу школу. Проте там їх не зуміли навчити любити Україну. Як і батьки цього не зробили. Не хочу кривити душею. Але з нашої округи за терористів пішло воювати кілька десятків хлопців… Моя позиція і принципові розмови не всім подобалися. Особливо коли бачили український прапор на будинку. Це й стало в майбутньому причиною полону».

Бойовиків на Івана Дейнеку навели односельці. Він пригадує: «Був липень 2014 року. Наші бійці стояли в Карлівці ще. Один чоловік сказав мені, що десь там розірвалися снаряди. Я пішов подивитися. Мене побачила одна жінка, син якої вже воював за сепаратистів. Вона хотіла в майбутньому отримати за мене матеріальну нагороду, тому зателефонувала бандитам із загону «Кальміус» і повідомила, що я коригую українську артилерію. Вони поставилися до цієї новини дуже серйозно. Їх приїхала ціла машина. Бойовики утворили два кільця, щоб я не зміг втекти. Зайшли в будинок. Я відпочивав удома. Дивлюся — люди у формі. Мене нагнули й кинули в автомобіль. Привезли в Донецьк і почали допит. Російська рулетка, психологічний тиск. Там я вже побачив росіян. Один з окупантів розмовляв зі мною. Я йому не казав, що референдум незаконний. Сказав, що здивований позицією людей, які підтримали «русскую весну». Він знав про мою українську позицію, прапор на будинку. «Як же інакше, коли я тут живу», — пояснював йому. «Що ти хочеш?» — запитав окупант. «Дай мені слідчого з головою», — відповів». 

 

Читайте також:  Вдома 4.5.0

Іван Дейнека тиждень пробув «на підвалі». Катувань не зазнав, бойовики більше тиснули психологічно, вочевидь, швидко зрозуміли, що мають справу не з коригувальником. До інших полонених сепаратисти були жорстокішими: побиття і тортури не припинялися. Згодом Івана випустили — зізнань вибивати не стали. І він повернувся до Первомайського. 

Повернувшись додому, заплакав, коли почув, як лунає Гімн України. А коли побачив прапор український на блокпосту в Максимільянівці, став на коліна й поцілував його. Приїхавши в рідне село, Іван Павлович одразу зайшов у сільраду. Українського прапора там не було. І він запитав, чому так. Почав вичитувати тим, хто ще залишився при владі. Люди почули — і через деякий час державний символ з’явився. 

Невдовзі до Первомайського зайшли українська армія та добровольці. Багато хто з місцевих боявся наших бійців. Траплялися навіть невеличкі конфлікти. Були в селі ті, хто вважав, що це прийшли бандерівці і їх зараз вбиватимуть. А сталося все навпаки. Волонтери привозили хлопцям їжу, одяг. Усе, що залишалося, бійці роздавали місцевим. Мешканці Первомайського говорили між собою: «Українські військові — непогані хлопці. А нам казали, що вони вбивці». 
А потім у Первомайському трапилася подія, яка остаточно схилила симпатії більшості людей на бік українських воїнів. У каналізаційний люк упав один мешканець, інший спробував витягувати й теж там опинився. 

У результаті туди провалилося четверо людей. Один із командирів підрозділу 93-ї бригади ЗСУ закинув у люк звичайний шланг, спустився й став витягувати нещасних по одному. Поруч стояв медпрацівник і казав: «Двох урятуємо, не більше». Проте врятували всіх, і тут себе показали військові медики. Тільки витягують одного — одразу швидка забирає в шпиталь. І так вивезли чотирьох. Люди почали інакше ставитися до наших воїнів. Вони зрозуміли, що їх просто обманювали. Не всі, звичайно. Було дуже багато тих, хто й далі підтримував російського агресора. Але ситуація змінювалася. З місцевим населенням почали працювати, і це дало свої результати. 

Поряд із бійцями ЗСУ були воїни ДУК «Правий сектор». У них були інколи невеликі конфлікти з жителями Первомайська. Проте з часом усе налагодилося. Хлопці завжди підтягнуті, алкоголю не вживали. Також допомагали місцевим мешканцям, хоча й самі часом не мали що їсти. 

 

Читайте також: Докорінні зміни

«Ходили чутки, що Піски українська армія має здати. Ділилися з нами такими розмовами бійці. Проте «Правий сектор» сказав, що не покине цих позицій. Хлопці з 93-ї бригади, батальйону «Дніпро» теж настояли на своєму. І ми зараз маємо в Первомайську мирну територію. Якби вони тоді відійшли, я не знаю, чи ми з тобою розмовляли б. Хлопці, дякую вам», — емоційно розповідає про ті важкі часи Іван Павлович. 

Сьогодні село живе своїм життям. Роботи в людей майже немає. Багато з них їде в мирну частину країни. Хтось вибирає країну-агресора, але все частіше повертається звідти розчарованим. «Ти нам не нужен, хохол», — нерідко чують вони від «братів».    

Усі житлові господарські об’єкти, які могли давати мешканцям Первомайського прибуток, знищені. Метал вирізали — продали, а людей обманули. І тепер ці об’єкти на вигляд як будинки в селищі Піски після артилерійського удару. Це зробили не кияни чи волиняни, а місцеві ділки. Ті самі люди з колишньої Партії регіонів, які привели в цей край війну. На жаль, на останніх парламентських виборах місцеве населення у своїй більшості знову проголосувало за тих, хто їх пограбував.

А 2018 року в селі Первомайське стався один ганебний випадок. Кілька місцевих молодиків під впливом алкоголю та антиукраїнських емоцій зірвали український прапор, потопталися по ньому, обпалили цигаркою, а потім справили малу нужду. Це хотіли приховати від громадськості. Але про все дізнався Іван Павлович і здійняв великий галас. «У 2014-му теж зняли прапор із нашої школи і порвали. Тільки тоді, як і в 2018-му, мовчали школа, місцева влада і бюджетні організації. А не треба було. Своїм мовчанням ми привели «русскую весну». Проте я не хочу «русского мира». Тому потрібно боротися за молодь. Щоб вона виросла українською, — каже Іван. — А росіян тут не має бути. Можливо, колись, коли вони повернуть нам Крим, частини Донецької та Луганської областей, попросять пробачення в українського народу, як це колись зробила Німеччина, заплатять контрибуцію, можна буде поговорити про перемир’я».