На думку представників ПЕНу, тотальний бойкот російських книжок і п’єс у театрах є радше актом підміни, що вдарить навіть по мужніх колегах-письменниках, що повстають проти безпринципної путінської тиранії. Деніс Юджель, президент ПЕНу, додав, що підтримує всіх, хто хоче жити у мирі та свободі. Трохи пізніше ці «погано екіпіровані обмануті» солдати влаштують різанину в Бучі, бомбитимуть Маріупольський кінотеатр, де ховалися жінки з дітьми, а ще прицільно вдарять по музею Сковороди. Сковорода, на диво, встояв, а от чи встояв німецький ПЕН-клуб та інша на позір наївна інтелігенція, що закликала жити у мирі та свободі, не усвідомлюючи, що поки Росія не переможена остаточно, поняття миру й свободи годі поєднати? З допомогою експертів спробуймо розібратися, що ж відбувається у німецьких культурних колах і чи варто всіх німецьких інтелектуалів рівняти під одну мірку.
Не секрет, що німці, як і французи, відчувають до російської культури особливий пієтет. І якщо в кіно хочуть показати інтелектуального студента, він обов’язково мимохідь зазначить, що любить Достоєвського, або спонтанно зацитує кілька рядків з Набокова. Філософ Вахтанґ Кебуладзе впевнений, що частково сентимент німців щодо росіян можна пояснити хибним розумінням подій ІІ Світової війни: «Направду існує почуття провини перед росіянами, які "перемогли нацизм". Розуміння того, що це не лише росіяни, а всі совєцькі люди, майже відсутнє. Тобто воно наче є, але водночас його не помічають». Такий погляд — насправді складова колоніального бачення, що його німці нібито намагалися позбутися. Вважаючи росію мало не єдиною істинною тріумфаторкою у ІІ Світовій і головним денацифікатором ХХ століття, Німеччина бачить СРСР як гомогенну територію, єдність народів під проводом російського. Насправді ж навіть під час ІІ Світової Кремль провадив колоніальну політику щодо решти держав у складі примусового союзу. Саме тому відсоткові втрати серед українців у боях були такі високі. З цієї ж причини сьогодні путінська держава частіше відправляє на війну мешканців Бурятії чи Дагестану, ніж пітерців чи москвичів.
Читайте також: Зручна вибіркова амнезія, або Німецька історична (без)відповідальність перед Україною
Ще одна причина такого пієтету, на думку Вахтанґа, — спроба німців захиститися від дискомфортних думок про колективну відповідальність: «Якщо звинуватити теперішніх росіян у всіх злочинах Путіна, то усіх німців слід було звинуватити в усіх злочинах Гітлера. Тож, з одного боку, вони розглядають росіян як переможців нацизму, а з іншого — накладають їхній теперішній досвід на свій колишній». Персоніфікація зла — найзвичніший і найзручніший спосіб помислити ворога. У таких випадках решту росіян можна представити як жертв пропаганди, а культуру остаточно відділити від ідеології. Вважаючи російську літературу принципово неполітичною, воюючи «проти Путіна, а не Пушкіна», німецька культурна еліта відкидає позиції власних же мислителів, наприклад, Теодора Адорно, Ханни Арендт, Томаса Манна — інтелектуалів, що суттєво доклалися до осмислення того, як звичайні німці підпали під харизму Гітлера і перетворилися на коліщатка у машині нищення цілих націй. Не вбачаючи імперськості у творчості «трубадурів імперії» ХІХ століття, культурні еліти знову наступають на ті самі граблі.
Є ще кілька причин, чому німецькі автори відчувають до російської культури симпатію, а до російської «ексцентричної» політики, принаймні до цього лютого, — поблажливість. Як і решта колишніх європейських імперій, Німеччина пережила довгий і болючий процес постколоніальної самокритики, тобто осмислення того, що найвеличніші, на перший погляд, періоди в її історії насправді були епохою агресивної експансії і нещадного визискування колоній. Сучасна і нібито абсолютно толерантна Німеччина уважно спостерігає за діяльністю агресивної імперії на сході, яка не лише не переглянула власного минулого крізь призму постколоніальної критики, а й остаточно його міфологізувала. Втім, цей міф стосується не конкретної епохи, а радше абстрактної ідеї великої держави, очолюваної сильним лідером. Тож фотографії Сталіна поруч із портретами «святотерпця» Ніколая ІІ і тирана Івана Грозного не викликають когнітивного дисонансу, адже стосуються того самого феномену. Росія діє в парадигмі минулого, тоді як Німеччина собі цього дозволити не може. Втім, вона може ніби опосередковано насолодитися принадами буття імперії, перенісши свою ностальгію за втраченою колись великою державою на цілком реальну й агресивну країну, яка реалізує свої амбіції панувати над половиною світу, не зважаючи на сучасні демократичні й дипломатичні норми. Так в кіно ми насолоджуємося горором, «ризикуючи» разом з персонажем і б'ючись із чудовиськами у зручному кріслі кінозалу. Тільки от Німеччина не помітила, що симпатизує не героєві, а чудовиську.
А ще росія — зручний образ екзотичного Іншого. Дикого, незрозумілого, але такого принадного. До останнього часу чимало європейців дивилися на росію майже із тим замилуванням, з яким Кіплінґ споглядав Індію: небезпечна, однак цікава територія, що вабить загадковістю. У сучасній Німеччині, на думку Кебуладзе, поширене «помилкове уявлення про якусь міфічну російську культуру та давню російську мудрість, про які здебільшого ніхто конкретно нічого не знає, але чули, що це є». Міф про російську душу, якої ніхто зрозуміти не може, породжений небажанням розбиратися, а що ж, власне, приховане за цією ідеєю. А раптом нічого? Оце «нічого» для європейця також небезпечне, адже підриває цілу низку практик, що формувалися довкола русофільства.
Читайте також: Інколи знов. Чому Німеччина гальмує європейську допомогу Україні
Втім, не все так погано, як може видатися на перший погляд. Перекладачка Роксоляна Свято зазначає, що до нас здебільшого доходять «проблемні голоси»: «Ті, які радше підтверджують наші уявлення про те, що в українців ще чимало роботи в німецькомовному просторі. Звісно, боляче бачити серед підписантів листа до Шольца імена, наприклад, Каті Ланґе-Мюллер чи Александра Клюґе, чиї твори цінуєш. Або читати суперечливі висловлювання Інґо Шульце або Наташі Водін, чиї тексти навіть перекладено українською. Та мені здається, що навіть це — не безнадійні випадки». Справді, німецька культурна спільнота сьогодні вкрай неоднорідна, і часто ми не чуємо голосів друзів за репліками тих, хто пропонує Україні та росії «помиритися». Тобто здатися і віддати частину території загарбникам — саме так ці псевдопацифістські репліки слід відчитувати сьогодні.
Втім, як каже Роксоляна, «відвертих “путінферштеєрів” нині можна побачити хіба серед прихильників AfD або частини лівих, хоча й вони вже змушені поводитись стриманіше чи взагалі мовчати. І це доволі разючі зміни, порівняно навіть із березнем. Ті ж, хто й досі займає неприйнятну для нас позицію, скажімо, відкрито виступає проти постачання Україні важкого озброєння, виходять переважно або з пацифістських позицій, справді сильних у Німеччині, або ж зі страху перед ІІІ світовою». Головна помилка «мирно» налаштованих еліт очевидна для більшості українців: ІІІ світова вже почалася, і спроба сховатися за нейтралітетом не врятує європейців. Їхні заклики будь-якою цінною почати діалог із диктатором — це егоїстична спроба лишатися у межах зони комфорту, вдаючи, ніби світ за останні три місяці не дуже й змінився.
Деякі німецькі інтелектуали розгублені, як-от Ґумбрехт, що в інтерв’ю виданню «Провід» відмежовується від німецької політики і наголошує на своєму американському громадянстві й повній підтримці дій Байдена. У цій короткій, але вкрай важливій розмові філософ визнає власне безсилля витлумачити масштаби зла, з яким ми стикаємося сьогодні: «Головна дійова особа цього вторгнення не піддається інтерпретації чи передбаченням за законами індивідуальної раціональності». Тоді як інші живуть у світі ілюзорних структур минулого, як-от Габермас, один з головних представників другого покоління Франкфуртської школи. Наприкінці квітня у виданні «Süddeutsche Zeitung» з’явилися його тези щодо компромісу між росією та Україною, перемовин і «збереження обличчя обох сторін конфлікту». Тут лишається нагадати йому гасло паризької студентської революції 1968-го: «Структури не виходять на вулиці». А ще структури не виграють війн.
Читайте також: Чи бажає Захід поразки Росії?
Однак не всі тримаються ідеї псевдопацифізму, як Габермас. Філософ Андрій Вахтель зазначає, що німецькі інтелектуали поділилися на три табори, і основний камінь спотикання — постачання важкої зброї Україні. «По-перше, ті, хто виступає проти постачання важкої зброї, обґрунтовуючи це тим, що такі дії можуть призвести до неконтрольованої ескалації у світі й навіть всередині самої України. Цього відкритого листа до Шольца опублікували 29 квітня в журналі “Emma”, а підписантами були, зокрема, феміністка, засновниця цього журналу Аліс Шварцер, авторка Юлі Це, письменник Мартин Вальзер, актор Ларс Айдінґер». У цьому контексті особливо вражає сліпота частини західних феміністок, що розглядають війну як «чоловічі ігри», від яких жінкам варто якнайшвидше відмежуватися. Але при цьому теоретикині воліють заплющувати очі не лише на існування наших військовослужбовиць, а й, наприклад, на порушення російською армією звичаїв війни щодо українок: зґвалтування, викрадення активісток та інші злочини. Це можна пояснити хіба принциповим небажанням помічати реальність, і далі прикриваючись вже готовими теоретичними тезами, що перетворюються на кліше. Звісно, українська фемспільнота активно критикує таку позицію.
Друга група, як зазначає Вахтель, — це ті, «хто відразу відреагував на цього листа своїм зверненням до Шольца з протилежним меседжем, тобто з проханням не лише якнайшвидше, а й на постійній основі постачати зброю Україні». «Європа не повинна лишити Україну напризволяще», — закликають зі сторінок журналу «Zeit» нобеліатка Герта Мюлер, піаніст Ігор Левіт, австрійська письменниця Єва Менассе, директор «Springer» Матіас Депфнер. Окремої уваги, зазначає Вахтель, «заслуговує засновник організації Zentrum Liberale Moderne Ральф Фюкс, чия чітка й сильна позиція полягає в тому, що саме політика нерішучості й страху перед Кремлем підштовхує Путіна до ескалації». У спільному листі від 4 травня культурні діячі заявляють: ідучи не поступки Кремлю, годі запобігти ядерній небезпеці. Їй слід протиставити надійне стримування, що вимагає рішучості Європи, а не «особливого шляху» для Німеччини. Листа підписав і Деніс Юджель, який розповідав на сайті ПЕНу про обманутих російських солдатів.
Нарешті, є і третя група — «ті, хто найдоречнішими вважають обережність і зваженість в ухваленні рішень щодо воєнної допомоги Україні, а тому вітають нерішучість канцлера. Такої позиції притримується, зокрема, Габермас». Український філософ Анатолій Єрмоленко у статті для «Frankfurter Allgemeine» зазначає, що філософія Габермаса свого часу «допомогла закласти теоретичне підґрунтя для виникнення громадянського суспільства в Україні». Однак теперішні аргументи німецького філософа показують його тотальне нерозуміння українського контексту.
Що ж змусить німецьке суспільство змінити свою позицію й активніше підтримувати Україну? Роксоляна Свято зазначає, що це завдання не якихось абстрактних західних «хороших інтелектуалів», а нас самих: «Важливо навіть не те, щоб їм на противагу звучали голоси “правильних” німецьких інтелектуалів. Ще важливіше, щоб на ключових майданчиках звучали саме українські контраргументи — чітко і переконливо. І здається, це вже поволі відбувається. Хоч, може, і не так голосно і виразно, як нам хотілося б. Українських публічних діячів чи митців дедалі частіше запрошують говорити і дискутувати або ж писати для німецьких медіа. І це, як на мене, наше головне досягнення, але також і постійне відкрите завдання на інформаційному фронті: не тільки змінювати думку німців про Україну і Росію, а й остаточно утвердити власну суб’єктність». Справді, сьогодні виникає спокуса передоручити боротьбу на культурному фронті нашим «адвокатам» у Європі й зосередитися на збройному протистоянні. Однак це означає втратити свої 15 хвилин прямого ефіру, коли нас слухає весь світ. А ще — визнати, що ми не здатні говорити за себе самі, тож потребуємо когось, хто скаже краще.
«Що більше буде людей, які матимуть із нами справу напряму, то більше нас розумітимуть. Цей процес не миттєвий і вимагатиме від нас тривалої і послідовної праці, але він триває», — каже Свято.
Окремі зміни помітні вже сьогодні. Наприклад, нещодавно я мало не випадково зайшла на сайт одного з найбільших німецьких видавців «Suhrkamp». У розділі «Автори у фокусі» із подивом побачила аж двох українців на перших позиціях, Андруховича та Жадана, а ще авторку українського походження Катю Петровську. Інтелектуальний клімат поступово змінюється. Тож наше завдання сьогодні — говорити голосно, чітко і самостійно. Аби нас почули навіть у вежах зі слонової кістки.