— Тебе сьогодні як підмінили, — каже інструктор з водіння.
В автошколі складаю внутрішній іспит з водіння авто на механіці. Та й усе не так від початку уроку. У найвідповідальніший момент глохну, як у тих анекдотах про BMW, забуваю ввімкнути поворот. Я вже мовчу про паркування заднім ходом чи, ще гірше, паралельне.
Інструктор монотонно повторює: «Одна, друга, третя помилка».
Думаю, добре, що це іспит не з інспектором у сервісному центрі МВС. Хоч є ще час підготуватися. Але, якщо чесно, і від цього не набагато легше.
Після поспішаю по сина в садок.
— Аби не плакав, аби не плакав, — крутиться в голові.
Аж тут істерика. Мовляв, хочу велику цукерку на паличці й усе.
— Хоче вас переламати, — каже продавець у магазині, протягуючи пакет молока.
— Інколи йому це вдається, — відказую, а в думках: — «Тільки не сьогодні».
Зрештою до квартири на руках несу 16 кілограмів щастя. Перехожі оглядаються на голосіння й гіркі сльози малого.
Удома він перемикається на іграшки, а я сідаю на кухні й згадую весь свій день. І так гірко стає. І все мені не так. Ще й тривога зранку була: знову цей МіГ із Саваслейки злітав. Не мій день.
Одразу до себе прокидається жалість. Згадую дитинство: прийшла до бабусі в гості, а вона пампушок напекла, та ще й кисіль вишневий зробила. А я жаліюся їй на проблему вселенського масштабу — не можу вивчити таблицю множення на шість. Вона, як завжди, спокійним голосом промовляє: «Доцю, усе буде добре».
Бабусі вже 15 років немає з нами, а в голові досі ці слова. Від них і тепліше, і легше стає на душі.
Увечері чоловік показує відео, як наші хлопці-військовики витягують бойову частину з ФАБ-500. Російська 500-кілограмова авіаційна бомба дивом не здетонувала.
Під відео підпис: «Вибухотехнік — небезпечна, але критично необхідна професія як в умовах війни, так і після її завершення».
— Бачиш, що роблять? Наші сапери — міць, — каже мені чоловік.
— Таки міць, — киваю. Вони не можуть дозволити собі «не свого дня».