Щойно торкнулася клавіатури і думаю: чи візьму правильний тон, щоб не прозвучало, не доведи Боже, менторськи? Повчань же ніхто не любить. Але думала про це не раз, ще до війни.
Ще з початком повномасштабного нападу скажених сусідів на нашу землю, у соцмережах почали з’являтися спостереження щодо поведінки, мови, способів, так би мовити, подати себе наших земляків у тих країнах, де вони опинилися. Співчуваючи всім нашим (це страшна біда, що там казати, – коли тебе змусили зірватися з рідного місця й податися в невідомість), раптом піймала себе на одному моменті. Було не по собі, коли мешканці польських міст, скажімо, нарікали на тому, що російська мова біженців з України заполонила вулиці, що чимало з них поводяться нахабнувато, вимагаючи того чи того, супроти пропонованого. Знайома переказала випадково почуту розмову наших жінок в Ірландії: мовляв, ми тут уже он стільки часу, і вони (ірландці) могли б уже й вивчити російську.
Не знаю, що я робила б, коли б почула таку розмову. Мені стало соромно і сердито.
І ось трапився на очі допис Радомира Мокрика, історика: «…я стояв посеред натовпу співвітчизників на межі кордону з ЄС – і абсолютна більшість людей тут розмовляла російською. Абсолютна більшість. Говорили про пільги і соціальні виплати, про майбутні концерти і спортивні змагання. І про вивчення мов говорили. Щоправда, про англійську чи іспанську. І про це все мої співвітчизники в своїй абсолютній більшості говорили російською мовою».
Хотіла б закцентувати нині не так на мові (хоча це цілковито пов’язані речі!), як на тому, що ці люди не осмислюють, не бачать себе як представників чогось більшого, аніж кожен із них є. Частиною і представниками країни, яка називається Україною. Їм не до того, що за їхньою мовою можна судити, що ніби вони з країни, яка напала на їхню землю, викинула з рідних осель і пустила по світу. Такий дикуватий когнітивний дисонанс! Тобто, справді, цим людям байдуже, що, як говорять посполиті, «прості» і чехи, і поляки, що вони – «рускі»?
Власне, на цьому акцентує і Мокрик: «Про що це свідчить? Мабуть, що усім цим людям байдуже, як їх ідентифікуватимуть на наступному етапі їхньої подорожі. Українцями чи росіянами. Навіть більше – їм, вочевидь, байдуже, що їй передусім ідентифікуватимуть як росіян. Ну, це логічно, адже вони розмовляють російською. А трагікомічні конструкти на кшталт “київської російської” чи “харківської російської” можна залишити хіба для внутрішньої аудиторії».
І ось тут той важливий момент, про що думаю давно: про відповідальність кожного з нас, хто опиняється за межами України – в мирний чи цей страшний воєнний час. Впевнена, все починається з сім’ї, з настанов батьків.
Вони можуть бути вираженими по-різному, та суть одна: відповідальність. Пригадую, в інтерв’ю зі мною відома історикиня Наталя розповідала, як у дитинстві їй часто нагадували: «Ти ж із Апродів!» – тобто, поводь себе відповідно і відповідально, як і належиться тим, що не забувають, якого племені-роду. Так, і мимоволі маєш бути зразком для інших, без апломбу та зазнайства. Відоме французьке прислів’я: «Noblesse oblige» – походження зобов’язує – не тільки про походження.
Що можу пригадати про себе? Те, що мама, знаючи про моє студентське життя в найманих київських квартирах, не раз нагадувала: коли вже мусиш обтирати чужі стіни, будь суперакуратною. Надто коли перебираєшся на іншу квартиру – після себе не лишай ні плямочки. Я сердилася: мовляв, доросла, сама розумію. Та намагалася бути бездоганною: за мною не те що ніби стежили недремні очі мами, а той рівень її вимог, ніби стояли
Само собою зрозуміло, хіба ні? Може, саме тому я, живучи в студентському гуртожитку в Брно, де вивчала чеську мову, роздивлялася мало не під мікроскопом місце після свого хазяйнування. А коли виявила, що на кухні наші заробітчани, які мешкали також там, після підступного горохового супу залишають плиту неприбраною, то крадькома проникала туди і вимивала – бо ж соромно за своїх! Бо не хотілося ще раз почути, як у тамтешньої прибиральниці вирвалося: «От же свині»
Це такі, здається, дрібниці, що на них наче й не варто звертати увагу. Але! Хіба не варто пам’ятати, що нині особливо кожен/кожна з нас під особливим прицілом уваги. І бути «кращою версією себе» – не лицемірство, не вдаваність, а таки відповідальність не лише за себе. За тобою – щось значно більше. І ти – зобов’язана про це пам’ятати весь час.
Радомир Мокрик теж про цей важливий момент: «Я давно для себе вивів просту формулу. Особливо після лютого 2022 року – кожен українець і українка – подобається йому / їй це чи ні – є таким собі амбасадором. Він передусім репрезентує спільноту. Він – не Іван і не Петро. Вона – не Марія і не Катерина. Вони – передусім українці… І ця ситуація автоматично – знов таки, подобається тобі це чи ні – накладає на тебе відповідальність. Бо твоя поведінка формує уявлення про всю спільноту».
Отже, ключове слово – відповідальність. І – бачення себе в ширшому контексті, ніж твоє конкретне тіло, яке хоче протиснутися поза чергою, як воно звикло раніше, тіло, яке гучно розмовляє, не зважаючи на інших і навіть не подумає про те, що заважає комусь. Розповідають знайомі: в Японії, коли приймають дзвінок на телефон у громадському транспорті, відразу виходять у тамбур, щоб не заважати іншим. У нас же мусимо у маршрутках вислуховувати чужі годинні балачки, а зробити зауваження – накликати на себе праведний гнів. За кордоном, у цивілізованих місцях, до цих речей ставляться однозначно строгіше.
Мокрик ставить діагноз: «Час називати речі своїми іменами – значній частині людей на цю відповідальність цілковито байдуже. Люди, які вирішили отримати якісь свої невеличкі вигоди, але жодним чином не взяти на себе відповідальність за ту ж спільноту, за приналежність до якої вони ці вигоди отримали…. Мова про банальну людську байдужість і лінь».
І вони, ці байдужість і лінь, звісно, стосуються не лише мови. «Какая разніца»? Тут і про потребу, необхідність рефлексувати, і про пов’язування в мисленні причин і наслідків. Чи в школі цих речей навчають? А в сім’ї?
Жити як трава — не замислюючись, не вимагаючи від себе зусиль, часто дуже некомфортних, — хіба не це зрештою позначається, зокрема, й на результатах виборів? Так, демократичних виборів та їхніх наслідках, від яких так чи інакше залежать і ті, хто рефлексує, аналізує причини й наслідки, осмислює процеси, суспільні явища та власне життя.
