У влади чергова проблема. Точніше, не так. У влади до біса чергових проблем. Але є одна, яка просто лізе в очі. А також у вуха. Це критичний брак спікерів. Людей, які були б здатні по-людськи озвучити її позицію з поточних питань, не кажучи вже про стратегічні (якщо вони є).
Минулої п’ятниці країна жахнулася, спостерігаючи за базарною сваркою представників Партії регіонів у програмі «Шустер Live» з лідером опозиції. Бідолаха Савік розраховував розпочати новий телевізійний сезон по-святковому – з красунями «Міс Україна», від яких можна з’їхати з глузду. Отримав наочну демонстрацію культурки правлячої еліти, яка, направду, нічим не відрізняється від попередньої, окрім трьох характеристик:
а) якоїсь кричущо, невротично антиукраїнської позиції;
б) казкового невігластва;
в) позамежного рівня агресивності й побутового хамства.
Усі спроби загартованого в боях Шустера закликати якщо не до порядку, то бодай до елементарної пристойності наштовхнулися на тотальний – ні, не спротив, а нерозуміння. Вони так живуть. Живуть вони так… Герої бенефісу виглядали цілком собою задоволеними. Надто наймолодший і найагресивніший – типовий представник юної зміни регіоналів, секретар Донецької міськради Микола Левченко (особливі прикмети: кандидат історичних наук; вважає, що єдиною державною мовою в Україні має бути російська; улюблений письменник Лєв Толстой, утім, роман «Анна Кареніна» не прочитав, бо він нудний). Такі от комунікатори. А інших, даруйте, немає. Дається взнаки тип селекції.
Весь цей мій слабкодухий інтелігентський лемент не мав би жодного сенсу, якби не поточний момент: фатальне падіння біло-блакитного рейтингу на тлі підготовки до «останнього, вирішального бою» місцевих виборів, покликаних завершити розбудову вертикалі. Коли припустити, що в таборі «донів» є якісь центри прийняття рішень окрім тих, що відповідають за розподіл потоків, для цих нещасних має бути очевидним дефіцит у колоді мінімально презентабельних облич зі слідами розумової роботи на чолі. А це означає, що найближчим часом робитимуться спроби покликати під свої хоругви певну кількість досі не задіяних інтелектуалів.
Найсумніше, що інтелектуали відгукнуться. Ось побачите, ще черга стоятиме. Звісно, мобілізувати яйцеголових – це дещо інше завдання, ніж рекрутувати «тушки» коаліціантів, потрібен підхід. Але чим їх спокусити, це теж питання техніки. Комусь за репутаційні втрати вистачить матеріальної компенсації. Комусь – потішеного марнославства. А комусь – перспективи самореалізації. Дивись, тебе досі недооцінювали, тобою нехтували, а ми тобі зараз – крісло, звання, фронт робіт. Хіба ми такого не бачили? Маю на увазі історичні прецеденти: як добровільно і з піснею ставали до більшовицьких лав учорашні герої спротиву, борці за незалежність. Вони виправдовували себе необхідністю служити народові, виконувати місію, насправді ж дуже швидко набирали смаку, ставали номенклатурою й реалізовували свої найгірші якості, включно зі стуканням на ближнього, конкурента за відданістю партії Лєніна – Сталіна. Тож готуймося вітати нових Грушевських, що своїм авторитетом і бородою підтримуватимуть хамський режим.
У такого гіпотетичного сценарію є й зрозуміла мета: позбавити країну альтернативи, заздалегідь нейтралізувати вогнища опору й, за старою більшовицькою методою, замазати всіх. Чмо завжди почувається затишніше, коли знає, що порядних людей не залишилося, а всі навколо – таке саме чмо.
Я завжди боявся чорно-білої картини світу. Дихотомія свій/чужий буває продуктивною у виняткових випадках. Але існують історичні моменти, коли особистий вибір перестає бути приватною справою. Будь-яка співпраця з новітнім українським режимом, для якого актуальною є знаменита заповідь Ульянова-Лєніна «з усіх мистецтв для нас найважливішим є… цирк», має супроводжуватися відповідною оцінкою з боку притомної частини суспільства. Люди, які йдуть у владу, мають пам’ятати, що ця їхня слабкість не забудеться, як чомусь забулось ентузіастичне вилизування ерогенних зон комуністичної влади членами Спілки радянських письменників. Якщо країна виживе, уникне деградації й демонтажу, всі колаборанти будуть згадані поіменно.
Ну як тут не взяти на озброєння знамените Лєнінське гасло: «Жодної підтримки Тимчасовому уряду!»