Фільм «Крути 1918», який оповідає про знакову для України подію – битву між загоном київських курсантів та юнкерів з кількатисячним військом більшовиків у січні 1918 року, міг би стати героїчним епосом про подвиг, історичною драмою чи хоча б середньої руки мелодрамою, здатною змусити глядача пустити не одну сльозу. Але не став.
Уперше про те, що в фільмі щось пішло не так, як ти собі очікував, придбавши квиток у кіно, ти починаєш підозрювати вже на початку, помітивши на рукавах студентів синтетичні жовто-блакитні стрічки та те, як майорять знову ж таки синтетичні прапори – такі самісінькі, які ти не один раз відправляв в зону АТО-ООС. Втім, про цю дрібницю швидко забуваєш, гарячково намагаючись зрозуміти, хто є хто з чоловічих персонажів фільму (частина з яких відрізняється лише формою та фасоном вусів), чому половину стрічки вони бігають у напівтемряві та які документи передають чи намагаються не дати передати один одному.
Читайте також: «Кіборги» – початок нового епосу
Крім основної сюжетної лінії, яка зав’язана на власне бою під Крутами, у картині присутні лінії шпигунська та любовна. І якщо з шпигунською лінією справа темна – бо всі шпигунські оборудки відбуваються в сутінках, і зрозуміти хто з героїв фільму свій, а хто чужий, майже неможливо, врятувати кіно могла б лінія любовна. Два брати Савицьких – Олекса і Андрій – закохані в одну дівчину Софію. Олекса – військовий як і батько, Андрій – пацифіст, студент-картограф. Софія… Софія – просто красива. На цьому, власне, любовна лінія і закінчується, часом нагадуючи про себе каблучкою, яку носить у кишені і багатозначно розглядає Олекса.
Поки молодший з братів, пацифіст Андрій, усього за кілька екранних хвилин раптово перетворюється на добровольця і записується у студентську сотню, Україною на бронепоїзді мчить червоний командир Муравйов. Червоний він не лише в сенсі політичної приналежності, а ще й тому, що його майже весь час показують у червоному демонічному світлі. Протягом усієї картини він ловить кайф від внутрішньовенного введення наркотиків, не забуваючи, однак прямісінько з бронепоїзда зателефонувати на станцію Крути і повідомити київському сотнику, який командує вчорашніми студентами, про свій приїзд.
Батальна сцена, яка розпочинається після того, як Муравйов таки доїхав і послав своє військо у наступ – найкраще, чим можуть похвалитися «Крути 1918». Принаймні, актори в ній стріляють, бігають, ефектно падають – і переважно мовчать або горлають короткими окриками, маскуючи шаблонність своїх персонажів. Сцена битви – ще й одна з найзрозуміліших у фільмі, бо далі глядачу знову покажуть купу людей, які полюють за секретними документами і яких важко ідентифікувати на своїх та чужих – не забуваймо, що дія відбувається в напівтемряві. Покладатися на власний слух, аби зрозуміти, що ж таки сталося на екрані, теж не варто – діалоги героїв часом важко розчути через те, що їх заглушує музика чи шуми на задньому фоні.
Читайте також: В Україні розпочалися зйомки фільму «Захар Беркут»
Внаслідок чи то незрозумілої плутанини, чи то наказу сотника, який відправив групу студентів сидіти в шанцях біля станції, поїзд рушає назад на Київ без трьох десятків бійців. Їх же і візьме в полон сам-один Муравйов, який задля цього навіть вийшов з наркотичного угару. Уже за мить обеззброєні студенти рядочком сидять на станції Крути, стіни якої прикрашені свинячими головами (натяк на окупанта, якого часто називають гібридом собаки та свині?), і слухають червоного Муравйова в ролі пропагандиста Кісєльов-ТБ. Сцена розстрілу, коли перед стратою студенти співають гімн України, мала би викликати у глядача сльози. І добре, якщо ці сльози в когось вона таки викличе.
Адже попри всі свої недоліки стрічка нагадує про циклічність часу – і про те, що за 100 років наш ворог залишився незмінним – не лише прямолінійним переродженням Андрія Савицького в сучасного українського бійця ООС, а і єдиним щемким моментом на весь фільм (який однак зрозуміють не всі) – коли студенти під Крутами біжать через поле засохлих соняшників – як натяк про Іловайськ 2014.
|
Читайте також: Ахтем Сеітаблаєв: «Дуже хочу зняти комедію»
|
Зйомки фільму стартували восени 2017 року, і поспішаючи освоїти 26 млн бюджетних коштів від Держкіно та хоч якось зачепитися за століття битви, творці стрічки загубили головне – історію, яку вони хотіли розповісти. «Крути 1918» схожі на великий пазл, деякі шматки якого втрачені назавжди, а решта – безнадійно переплутані. Сцени починаються ні з чого і нічим закінчуються, мотивація героїв непереконлива і незрозуміла. Можливо, на базі відзнятого матеріалу буде створено ще й серіал – принаймні, це єдине чим я можу пояснити цю хаотичну мішанину сцен, людей і одного коня.
Історія бою під Крутами – це дуже крута історія, яку однак, треба вміти круто розповісти. Принаймні хоча б так, як оповідає про захист Донецького аеропорту фільм «Кіборги». А поки що ми переважно продовжуємо любити українське кіно не за те, що воно кіно, а за те, що воно українське.