Нещодавно один знайомий військовий, який ще на початку літа повернувся з полону, надіслав цікавий текст про те, як він з побратимами ділив хліб у камері. Про те, як їм — українським бранцям — постійно хотілося їсти, як заздалегідь готувалися до кожного сніданку, обіду чи вечері, мовляв, це був цілий ритуал, і про те, що робили, щоб нікого не образити меншим шматочком хліба. Адже в умовах постійного голоду кожен міліметр, кожна крихта на вагу… яке там золото. Звісно, російським «баландьорам» чи працівникам колонії нема діла до того, кому дістанеться більший кусень, а кому — менший. Та й чи можливо поділити ідеально, нарізаючи хліб звичайним ножем. Отже, про все це й написав мій знайомий у своїй колонці. І я детально її не переповідатиму, бо краще б ви прочитали це від нього, і, можливо, ще випаде така нагода. Згадаю лише, що для розподілу хліба між собою полонені українці призначали відповідального, а коли той починав користатися службовим становищем, «на посаду» обирали нового. Зрештою, про це знайомий розповів мені в невеличкому інтерв’ю після обміну, і воно було опубліковане й зібрало тисячі переглядів. Ще дивніше, що зараз ви читаєте не його оповідь, у якій він описує все значно детальніше, ніж в інтерв’ю, а цей мій опус. Бо перед публікацією мій знайомий — дуже відповідальна людина — вирішив показати написане представникам пресслужби свого підрозділу. Я вже тоді попередив його, що з того нічого доброго не буде. Бо, схоже, завдання пресслужби — просто не нажити собі проблем і зайвий раз перестрахуватися. Власне, так і вийшло.
«Ти був правий, — написав мені знайомий наступного дня. — Не дозволили публікувати». Мовляв, пресслужбі здалося, що в тій статті українці змальовані як корупціонери, які не можуть поділити кусень хліба.
Я намагався переконати приятеля, що якраз навпаки — українці там мають гідний вигляд, як справжні демократи, навіть у полоні обираючи відповідальних людей «на посади», і якщо ті не виправдовують сподівань, їх «відправляють у відставку», якщо, звісно, можна так висловитися про полон. Яскравіший приклад демократії відшукати буде не так просто в наші часи. Однак мої вмовляння не допомогли, і тому наші читачі не побачили цей текст. Але чому ж? Сотні й тисячі військовослужбовців діляться своїм військовим досвідом у соціальних мережах. Знайомий не захотів іти на конфлікт. І навіщо пресслужба створює ці перешкоди? Боїться показати українців якими вони є? То вони не такі вже й погані. Та й не нам їх — тих, хто був у полоні, — судити. І чи пробачать нам наступні покоління такі втрачені історії.