Цього року Берлінале був схожим на зону особливої уваги. Акредитовані спостерігачі почувались, як у казармі. Крок праворуч, крок ліворуч вважали за втечу.
Торік Берлінале відбувся онлайн і виявився доволі похмурим. Чимало продюсерів побоювалися, що останньої миті фестиваль знову здасться й піде в інтернет, а тому вирішили не віддавати свої фільми в програму — і це вплинуло на рівень конкурсу. Канни й Венеція у 2021-му відбулися у звичайному, хоч і усіченому форматі, — не відставати ж Берліну.
Але скажена коронавірусна хвороба диктує свої правила, до того ж досить серйозні. Якщо в тебе немає триразової вакцинації, можеш навіть не намагатися прорватись на фестиваль. У країну ще за певного успіху просочитися можна, але фестиваль тебе відкине, як стороннє тіло. Грін-пас запитуватимуть на кожному кроці. Територією фестивалю розкидані намети, де акредитовані зобов’язані щодня робити тест. Потім різні відповідальні люди з непохитною завзятістю перевірятимуть у тебе цей тест. Зворотний бік антиковідних заходів водночас досить привабливий. По-перше, на фестивалі набагато менше відвідувачів, ніж зазвичай. Це чудово, хоча водночас сумно — немає відчуття професійного свята, немає суєти та штурханини, немає черг, які завжди лаяли останніми словами, але які водночас створювали весь веселий дискомфорт. У залі — 50-відсоткове розсадження, тому дихати незвично легко навіть у масці.
Але почнімо з кінця, з безглуздих і нещадних підсумків. Із самого початку легкий подив викликав підбір суддівської колегії — міжнародного журі.
чолив журі американський режисер індійського походження М. Найт Ш’ямалан, відомий своїми посередніми містичними трилерами. Йому на допомогу призначили не найвидатніших діячів кіноіндустрії. До середини церемонії нагородження переможців навіть закралася підозра, що члени журі раніше взагалі не бачили жодних фільмів, окрім своїх. Так-так, ми всі знаємо, що будь-яке рішення журі викликає в когось радість, у когось захват, когось зовсім не зачіпає, а хтось залишається дуже роздратованим і озлобленим. Це нормально — кіно не спорт, тут не порахувати з секундоміром. Проте для перемоги у творчому конкурсі необхідний набір обов’язкових елементів. Скажімо, фільм не має бути вторинним за кіномовою та художніми засобами. Але нинішнє берлінське журі про це, здається, не знало. Або свідомо наважилося на великий тролінг. Бо оминути всі найкращі фільми фестивалю — для цього потрібне неабияке бажання й навіть певна віртуозність. Але молодці — вдалося.
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Основним переможцем Берлінського фестивалю, володарем «Золотого ведмедя», стала стрічка іспанської режисерки Карли Сімон «Алькаррас» («Alcarràs», 2022). Це детальна хроніка невеликого періоду життя сім’ї фермерів з містечка Алькаррас. Сім’я вирощує персики й інжир, а старший син героя — ще й канабіс. Він його так любовно поливає, погладжує й пестить, що одразу хочеться дізнатися про всі умови догляду за цією чарівною рослиною. Фермери перебувають у жорсткій конфронтації з господарями землі, на якій працюють і яким здають свою продукцію, — ті знижують закупівельні ціни та планують вирубати дерева, щоб натомість поставити сонячні батареї. Завершальні кадри фільму — трактор викорчовує персиковий гай — кожному освіченому спостерігачеві нагадає чеховський «Вишневий сад». «Чути звук сокири». І фільм непоганий, і настрій у ньому відтворено досить вдало, але я вас прошу — скільки схожих стрічок ми переглянули та переглядаємо на фестивалях? Десятки щороку? І цього «Золотого ведмедя» можна було б легко пробачити, якби журі не напартачило з усім іншим.
Так, наприклад, «Срібного ведмедя» за режисуру здобув найгірший фільм конкурсу — «З любов’ю та рішучістю» («Avec amour et acharnement», 2022) француженки Клер Дені. У ньому, за сюжетом, двоє немолодих людей, Сара та Жан (їх грають Жюльєтт Бінош і Венсан Лендон) занурюються в юну за рівнем напруження пристрасть. І було б непогано, але героїня Бінош зустрічає свого колишнього й нова-стара пристрасть розпалюється та ризикує поховати під собою попередню. Усі хвилюються. І це, власне, все. Для новачка такий фільм можна було б вважати нехай скромним, але успіхом, а для такого монстра режисури, як Клер Дені, — це безумовний провал. Хоча руку професіонала таки відчутно — Дені, як завжди, скрупульозно й детально вивчає силу почуттів та їхню руйнівну дію. У фільмі є ще одна, побічна, сюжетна лінія — син колишньої дружини Жана Маркус, 14-річний мулат, намагається відбитися від рук, а Сара розмірковує у своїй радіопрограмі про проблеми расизму, проте в результаті ми отримуємо досить безглуздо зібраний пазл, кожну деталь якого нині вважають актуальною й нагальною, але разом вони схожі на непотрібний артефакт.
Сценаристка Лайла Стіллер здобула «Срібного ведмедя» за сценарій до фільму Андреаса Дрезена «Рабіє Курназ проти Джорджа Буша» («Rabiye Kurnaz gegen George W. Bush», 2022) про турка, який потрапив у Гуантанамо, а актриса Мельтем Каптан, яка зіграла головну роль у цьому фільмі, — за найкращу роль. Віднедавна Берлінале ступив на слизький шлях гендерних чвар, і тепер в арсеналі нагород немає «ведмедів» за найкращу жіночу та найкращу чоловічу ролі. Тепер — лише Роль. Може отримати чоловік, а може й жінка. На війні як на війні — немає чоловіків і жінок, тут усі солдати.
Милу чорно-білу фенечку корейського режисера Хон Сан Су «Фільм романістки» («The Novelist's Film», 2022), сконструйовану як розмови головної героїні з різними людьми, відзначено Гран-прі журі. Досить дотепна й доволі витончена робота, але від неї віє такою необов’язковістю, що присудження їй другої за значущістю нагороди змушує засумніватися в пильності членів журі.
Читайте також: Путін атакував, в Україні – воєнний стан. Ключові перевірені повідомлення за регіонами на цей момент (періодично ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Та основна біда в тому, що ніяк, ні словом, ні звуком, ні половинкою, ні четвертинкою «ведмедя» не відзначили фільми, які не можна було не відзначити. Незалежно від переваг. Не відзначили ті з них, у яких наявний той самий «набір» — і нова, свіжа художня мова, і чітке драматургійне виконання задуму, й різноманітність емоційної палітри. 90-річний Паоло Тавіані зняв чудовий фільм, присвячений своєму покійному братові Вітторіо, — «Прощавай, Леоноро!» («Leonora addio», 2022). Стрічка починається зі сцени здобуття Нобелівської премії Луїджі Піранделло (за його розповідями брати Тавіані зняли два фільми). Потім іде сцена смерті Піранделло, яку показано його очима. Попри заповіт письменника поховати його на батьківщині, після смерті його прах залишають у Римі й лише після війни перевозять на Сицилію. Подорож праху Піранделло — окрема частина фільму, смішна й сумна. Оповідь перемежовано численними хронікальними зйомками та кадрами з фільмів Тавіані, Антоніоні, Росселліні. І остання частина — екранізація оповідання Піранделло «Цвях» — трагічна історія вбивства хлопцем дівчини Леонори. Три частини фільму, різні за стилістикою, дуже органічно поєднано в єдину картину, яку глядач сприймає як прощання Паоло Тавіані не лише з братом, а й з великим італійським кінематографом, а також зі своїм минулим. «Прощавай, Леоноро!» — приклад кіно, що базується на метафорах, на хистких образах, на алегоріях і на тих тонких авторських емоціях, що й відрізняють (зокрема) авторське кіно від комерційного.
Інший фільм, що виділявся на цьогорічному сірому конкурсі, «Повернення в прах» («Return to Dust», 2022) китайського режисера Лі Жуйцзюня, теж якимось дивом опинився поза увагою суддівської колегії. У центрі сюжету — чоловік і жінка, двоє вигнанців у селі. Він найбідніший, вона ментально й фізично недосконала, їх зводять для фіктивного шлюбу. Ці двоє дивних людей разом долають колосальні складнощі, пов’язані з сільським життям і помножені на фатальну бідність. Але поступово фіктивний шлюб наповнюється повагою та симпатією, обоє починають непростий шлях назустріч одне одному, проте трагічні події обривають цей шлях. І візуально, й сенсово — дуже переконливий фільм, місцями підкреслено гарний, місцями — навмисне жаский. Але його не помітили, як не помітили й найрадикальнішого фільму Берлінале — «Таке літо» («Un été comme ça», 2022) Дені Коте. Оповідь про трьох жінок, які погодилися на 26-денний експеримент у віддаленому сільському будинку, виливається у відважне дослідження не лише жіночої сексуальності, а й глибинних виявів «основного інстинкту», його зв’язку з людською природою та суспільним середовищем.
У розпал російських провокацій на кордоні з Україною на Берлінале сталася помітна подія — європейська прем’єра української режисерки Марини Горбач «Клондайк» (2021). У центрі сюжету — молода українська родина, Ірка й Толік. Час дії — липень 2014 року. Коротка історія стосунків усередині сім’ї на тлі трагедії малайзійського «Боїнга». Трагедія торкається сім’ї наче по дотичній: ми бачимо далекі вогники в похмурому полі — це пошукові системи блукають навколо уламків, шукають хоч щось придатне для впізнання. Ось снаряд потрапляє в будинок Ірки й Толіка — і замість стіни залишається порожнеча, крізь яку героям тепер судилося дивитися у світ. Зруйновано не лише їхній будинок — зруйновано їхній світ, зруйновано живі родинні зв’язки. Толік і брат Ірки опиняються по різні боки барикад, хоча в найтрагічніший момент усе одно стануть поряд. Сама по собі трагедія в кіно не дуже страшна, страшніша її незрима присутність. І в «Клондайку» це відчуття страшного, яке зовсім поряд, передано дуже тонко. Смерть бродить колами та приміряється здалеку, а потім приходить у вигляді виразного, проте все одно немислимого кошмару. Щоправда, режисера трохи підвело чуття міри — зло приходить у вигляді чеченців-недолюдей, які сіють кошмар із насолодою кіношного лиходія. Але вважатимемо певний перегин у бік недоречного гротеску наслідком незмірної тривоги за країну, зважаючи на події останніх років.
І підсумок. Світова кіноіндустрія повільно просинається. Ще трохи — і стане на звичні рейки. Фестивальний рух переживає кризу, і це видно не тільки з Берлінського фестивалю, а й загалом з того, як знижується престиж фестивалів — навіть таких шанованих, як Канни та Венеція, як нахабно втручається комерція й дедалі більше загострює увагу на прибутковості кіномистецтва, а також як саме кіномистецтво з дедалі більшим захватом іде на поводі в комерції. Але водночас краще, ніж фестивалі, для розвитку авторського кіно поки що нічого не вигадали. І хоча підсумки нинішнього Берлінале лають останніми словами, а все одно він сяк-так робить свою справу й дає дорогу фільмам, які ніколи нічого не зароблять, але яким потім буде присвячено найбільші статті в енциклопедіях.