Щедрість КПУ просто-таки неймовірна: безплатна медицина й освіта, гарантована праця, житло для трудівників, гідна та забезпечена старість – і так далі, і таке інше, слід розуміти, у разі приходу партії до влади. Вказані і фінансові джерела такого розквіту майбутньої «червоної України»: націоналізація вкраденого у народу, справедливий податок на розкіш та кримінальне переслідування крадіїв.
Круто? Круто! Тотальна пропаганда, майже такого розмаху, як у 1917-му. І пропаганда достатньо ефективна: як засвідчують результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у середині червня, коли ця кампанія тільки розпочалася, за КПУ були готові віддати голоси 10,6% тих, хто висловив готовність узяти участь у виборах або 5,8% від загального електорату країни. Сьогодні, цілком імовірно, кількість прибічників гасел Компартії зросло. Ймовірно, це число і далі зростатиме – до певних меж, звичайно, але так чи інакше, думка про близький відхід комуністів з політичної арени, яку висловлювали ще кілька років тому деякі аналітики, виявилася невірною.
Читайте також: Як українські ліві симулюють ідеологію
Звичайно, причиною цього є далеко не тільки сама пропаганда. Передусім ідеться про реальне погіршення соціально-економічної ситуації в країні (бо ж переможні урядові реляції – це одне, а дійсність – це зовсім інше), про різке зростання соціальної тривожності, негативного бачення майбутнього. Але і пропаганда працює – такої ефективної та професійної пропагандистської машини нинішня КПУ ще ніколи не мала. Так само, як не мала вона і стільки грошей на тотальну пропаганду. І – на додачу до всього – з початку століття вона не мала й такої добре підготовленої аудиторії.
Хіба ж бо даремно працювали з 2000 року й по сьогодні російські телеканали – і державні, і приватні – показуючи і в художніх, і в «документальних» фільмах (за рідкісними винятками) радянську дійсність у привабливих тонах – так, звичайно, були окремі недоліки, але ж де їх не буває? Хіба не було – навіть у часи «націоналіста» Ющенка – безперешкодної трансляції всього цього пропагандистського мотлоху (а, крім фільмів, були ж і публіцистичні передачі!) на Україну, особливо на її східні й південні регіони? Хіба не блокували українську демократичну (не лише україномовну) пресу у Криму й Севастополі? А численні крамниці та ятки з написаними: «Цены как в СССР», «Советское качество», «Колбаска – объедение, как было в СССР» не забули?
Читайте також: Русскій мір на споживацькому фронті
Звичайно, з позиції знання основ макроекономіки та володіння елементарною інформацією про сучасний світ, ба, навіть під оглядом здорового глузду зрозуміло, що все агітаційно-пропагандистське шумовиння КПУ – то повна дурня, розрахована на ідіотів. Починаючи з головного гасла (цікаво, коли в СРСР влада належала народові?) і закінчуючи «справедливим податком на розкіш», який начебто дасть можливість профінансувати й Пенсійний фонд, й охорону здоров’я, і вищу освіту (це скільки ж треба брати з кожного мільярдера? по мільярду щорічно? а звідки ж ті гроші візьмуться, якщо ще й націоналізувати цілу низку галузей і підприємств?). Та головне – не гасла, а практична діяльність КПУ в останні роки. Хіба не фракція цієї партії у 2006-07 роках забезпечила прем’єрське крісло Віктору Януковичу й увійшла в парламентську коаліцію з «партією великого капіталу», як її чесно назвав тоді Дмітрій Табачник? Хіба сьогодні фракція КПУ не підпирає уряд і не голосує за помахом руки Чечетова за подальше обкрадання народу (чи не найяскравіший новий приклад цього – виключення Гостинного двору у Києві зі списку об’єктів культурної спадщини, що дозволяє його приватизацію)?
Але потенційний електорат комуністів нічого цього не бачить і бачити не хоче, живучи за принципом Пушкіна: «Ах, обмануть меня не трудно!.. Я сам обманываться рад!». Тільки ж у великого російського поета йшлося про природне кохання чоловіка до жінки, а у виборців КПУ – про якесь дуже своєрідне збочення типу любові народу до партії та партії до народу…
А тепер – маленька загадка: якою є питома ознака цього потенційного електорату КПУ. на кого розрахована й кому адресована численна пропагандистська продукція? Якою є надзвичайно важлива – за сьогоднішніх українських обставин – риса симпатиків та виборців Компартії, тобто людей, які радісно й добровільно поводять себе як ідіоти?
Читайте також: Що буде через 10 років після ухвалення мовного закону
Цією рисою є російськомовність, причому – російськомовність принципова.
Ані в Києві, ані за його межами, ані в інтернеті білбордів, банерів та наліпок комуністів немає якоюсь іншою мовою, крім російської. І в ефірі реклама КПУ переважно російськомовна – хіба що на деяких телеканалах та на радіо ця реклама є україномовною, очевидно, у силу вимог де-не-де ще діючого закону про рекламу. Ба більше: й у пресі тексти, присвячені ініціативам та діям КПУ й присмачені, на думку експертів, ознаками «джинси», також не просто російськомовні, а й опубліковані у спеціально підібраній газеті: «Комунисты подросли»; «Царьков: Миллионеры нашли лазейки, чтобы не платить налог на роскошь»; «Е.Самойлик: Большинство ВУЗов готовят будущих безработных». Все це – «Комсомольская правда в Украине», яку спеціально не треба представляти обізнаному читачеві.
Зауважу, що охочих віддати голоси за «Нашу Україну» Віктора Ющенка, за даними соціологів, близько одного відсотка від тих, хто висловив готовність узяти участь у виборах. Іншими словами, якщо повірити інформації, що її поширює російське телебачення та деякі малоросійські за духом рептильки (мовляв, україномовних громадян в Україні – 55%, російськомовних – 45%; цікаво, невже ніхто кримськотатарською та іншими мовами не спілкується?), то виходить: україномовних ідіотів у 12 разів менше, ніж російськомовних, отож україномовність є ефективним засобом від ідіотизму…
P.S. До уваги симпатиків КПУ та великоросійських шовіністів: у цьому та інших своїх текстах автор уживає терміни «ідіот» та «ідіотизм» не у медико-клінічному, а у філософськи-політологічному сенсі. Традиційне медико-психологічне визначення поняття «ідіот» – людина, що несповна розуму, божевільний. Проте мудрі давні греки в добу Античності вживали слово «ідіот» трохи в іншому сенсі – для позначення персонажу, органічно нездатного на свідоме політичне життя, на управління державою (не має значення, в ролі рядового виборця чи урядовця). Одне слово, ідіот – це громадянин, неспроможний бути громадянином. Відтак ідіоти в цьому сенсі – це люди вельми небезпечні у разі, якщо вони беруться до управління державою. Власне, і сучасне медичне й психологічне значення слова «ідіот» недалеко відійшло від давньогрецького: йдеться про людей, котрі внаслідок хвороби не можуть бути повноправними і дієздатними громадянами.
А у зв’язку ідіотизму як політично-світоглядної недуги з російськомовністю нічого дивного немає: ця російськомовність у переважній більшості випадків виступає наслідком тривалого колоніального тиску, тоталітарного терору й новітнього агресивного російського інформаційного імперіалізму.
Звісно, кожна нація має право на своїх ідіотів, як говорив один із лідерів світового сіонізму одесит Владімір (Зеєв) Жаботинський. Мають на них право й українці. От тільки якби позбутися ще й ідіотів, накинутих ззовні колишньою метрополією та дбайливо викохуваних нею ж та її сателітами у теперішній Україні, – чи не стало б усе в нашій країні поволі на свої місця і чи не зайняли б ми гідне місце у світовому оркестрі націй? Схоже, що так…
Отож для тих, хто не хоче поповнювати лави ідіотів, є надійні ліки – перехід на українську мову у спілкуванні й український спосіб думання у вчинках.