«Не хочемо уряд, який б’є жінок, не хочемо!»

Світ
22 Вересня 2022, 17:08

В Ірані спалахнули масові протести. Приводом стала смерть 22-річної Махси Аміні, яку 13 вересня у Тегерані затримала «поліція моралі» за неправильне носіння хіджабу. Офіційна версія про серцевий напад іранців не влаштувала й вони вийшли заявити про своє невдоволення на вулиці. Почалось усе у місті Сакез, звідки Махси приїхала до столиці, згодом заворушення поширились на Тегеран та великі міста, а нині охопили майже всі провінції. Для іранської влади загибель Аміні сталась напрочуд невчасно, адже саме зараз в країні обговорюють можливу хворобу Верховного Лідера Алі Хаменеї та зрив Ядерної угоди.

 

За вашу та нашу свободу

Що ж, власне, сталося? 13 вересня курдську дівчину Махси Аміні в Тегерані затримала так звана іранська «поліція моди» або «поліція моралі». Це підрозділ, що стежить за дотриманням громадянами дрес-коду, в основному це стосується хіджабів. Братові дівчини, який її супроводжував, заявили, що її відпустять за годину, після роз’яснення того, як правильно носити жіночу хустку. Як для сучасного Ірану, цілком банальний випадок. Натомість Махси протримали у поліції три дні, а 16 вересня повідомили, що вона померла від серцевого нападу. Відчуття несправедливості сколихнуло суспільство і першими в рядах протестувальників йшли саме жінки. Кожна з тих, хто зараз демонстративно зрізає собі волосся або спалює хустку, легко може уявити себе на місці загиблої.

Однак протести не обмежуються демаршем іранок, а справедливість – занадто абстрактна річ, щоб її вимагати. До протестів влились студенти, яким бракує демократії в країні, представники національних меншин, що прагнуть розширення автономії, та просто люди, невдоволені політичною та економічною ситуацією в Ірані. Таких виявилось багато, враховуючи високий рівень інфляції в країні, а також розуміння іранцями, що Ядерна угода навряд буде підписана. Це означає, що мрія мільйонів громадян країни про принаймні часткове зняття санкцій не здійсниться. І найгірше для іранського істеблішменту в цьому те, що саме ця мрія була зафіксована у її передвиборчих обіцянках. І це зараз дуже дискредитує президента Раїсі.

 

Політичний контекст

Делікатність ситуація полягає в тому, що нині Іран переживає часи політичної невизначеності, пов’язані із найвищою посадою в країні. Верховний Лідер Ірану – це пожиттєва посада, яку за час існування Ісламської республіки обіймали двоє людей. Це Рухолла Мусаві Хомейні, «батько Республіки», та Алі Хаменеї – його соратник та наступник. І останнім часом з’явились підстави вважати, що 83-річний Хаменеї важко хворіє. Він став мало з’являтись на публіці, пропустивши 6 вересня навіть засідання Ради експертів, де його присутність була обов’язковою. При цьому жодних офіційних заяв про хворобу Хаменеї нема, але чотири різних джерела The New York Times підтверджували, що в другий тиждень вересня верховний лідер переніс операцію. Навіть якщо безпосереднього ризику для життя Хаменеї нема, перед іранцями все одно з’являється питання, а що буде далі? Особливо зрозумілою стає фрустрація іранців, якщо згадати, що Хаменеї керує країною з 1989 року.

 

Читайте також: Сучасний Іран. «Як ми перетворилися на тих, ким ми є?»

 

Згідно конституції Ірану, вищу посаду в державі після смерті попереднього рагбара (лідера), має посісти переможець голосування в Раді експертів. Процедура дещо нагадує американські президентські вибори, на яких обирають вибірників, а не президента. Однак в Ірані процедура обтяжена величезною кількістю умовностей та обмежень, які роблять участь народу у виборах Верховного Лідера майже умовною. Рагбаром стане той, на кому зійдуться голоси різних фракцій та партій всередині істеблішменту. І головним претендентом на цю посаду вважається нинішній президент Ібрагім Раїсі. Тобто людина, на яку покладають значну частку відповідальності за провал переговорів по Ядерній угоді та економічну ситуацію в країні. Це не може не обнадіювати всіх тих, хто розчарувався у Раїсі за рік його правління.

 

Втрачений електорат

Окремим пунктом у соціальній базі протестів можна виділити колишніх прихильників реформістів. Реформістами називають іранські політичні сили, що виступають за певну демократизацію та лібералізацію зі збереженням загальної політичної системи. Зазвичай вони змагаються за владу з принципалістами – прихильниками жорсткого курсу, але зараз реформістське крило майже знищене. Одним із важливих моментів у їхній ідеології була віра в те, що варто примиритись із Заходом і життя налагодиться. Керуючись цим, уряд Хатамі, що передував теперішньому, підписав Ядерну угоду, і у країні вже святкували зняття санкцій. Але односторонній вихід з угоди Сполучених Штатів під час президентства Трампа звів усе нанівець.

В тих, хто вірив у те, що життя почало змінюватись на краще, з’явилось відчуття образи та розчарування – на США, на реформістів і на весь світ. Ці люди не змінили своїх поглядів, а просто розчарувались у політиці. Це дуже помітно позначилось на явці на минулих президентських виборах, яка була рекордно низькою і склала всього 48.5% голосів. Але так чи інакше, бажання боротись за справедливе майбутнє у цих людей лишилось – що й зробило їх учасниками теперішніх заворушень.

 

Повернімось на вулиці

Те, що протести збирають сотні тисяч людей по всій країні, ще не означає, що вони досягнуть хоч якоїсь мети. Звісно, іранські протестувальники не бояться застосовувати силу, уміло відбивають затриманих у поліції тощо. З технічної точки зору, у іранців є всі можливості нав’язати урядові свою волю. Однак сама наявність цієї волі залишається під питанням. Іранці виходять з транспарантами «Смерть диктатору», «Не хочемо уряду, який б’є жінок, не хочемо» або «Жінки, життя та свобода». Але подібні гасла заледве можуть стати основою для політичних вимог. Протестам бракує лідера, а син останнього шаха Ірану в екзилі Реза Пехлеві чи хтось із нинішніх очільників системної опозиції Ірану навряд чи зможе взяти на себе цю роль.

 

Читайте також: Гібридна експансія Ірану

 

Востаннє великі протести в Ірані відбувались не так давно – 2019 року. Тоді приводом стало підвищення цін на пальне, але заворушення швидко переросли в антисистемні. Політичну кризу уряд вирішив брутально: відключив в країні інтернет та застосував силу проти мітингарів. В результаті загинуло близько 1500 людей. В ході цьогорічних протестів жертвами стали вже вісім. Але, імовірно, все лише починається. Скоріш за все, уряд так само відключить інтернет. Але розстрілювати жіночі демонстрації – це настільки страшний удар по авторитету влади, який тільки можна уявити. Тим більше для консервативної коаліції, котра зараз при владі.

Усе це створює вкрай хистку ситуацію для обох сторін. Протести не можуть перемогти – перемогти може революція. А для перетворення сьогоднішніх заворушень на революцію поки бракує ідей та облич. З іншого боку, уряд теж не до кінця розуміє, що йому тепер робити. Ігнорувати заворушення важко, задовольнити вимоги ще важче, а розігнати невдоволених силою означає знищити свій авторитет. Імовірно, влада намагатиметься тримати загальний контроль над ситуацією та чекати, поки вимкнений інтернет підірве й без того низький рівень організації та всі поступово розійдуться по домівках. Чи вдасться іранцям вистояти супроти головного ворогу протесту – власного відчуття безсилля, зможе показати лише час.

95