Навесні 1932 року голод вже відчувався в колективізованому селі. У квітні колгоспник з Черкащини І. Панченко писав до редакції газети «Радянське село»:
«У Бабанському, Уманському, Христинівському та Букському районах нестача посівних матеріалів. Коні зморені на 75 %. В Бабанському районі у с. Оксанине в колгоспі ім. Шевченка з 300 коней лишилось 60, решта загинули від голоду. По колгоспах під час засівкампанії немає продуктів для громадського харчування. Колгоспники їдять конячі трупи, макуху цукрового буряка, силос, гниле коріння минулорічного буряка. Є багато пухлих від голоду. Школярі кидають школу і йдуть збирати падаль. У цих районах колгоспники починають умирати…».
Йому вторивпрацівник райспілкиНовомиргородського району Г. Громадський:
«Наше колективізоване на 100% селянство пухне й вимирає з голоду, і якраз в більшості пухне чесний трудящий колгоспник» .
Зрештою, як зазначали самі ж партійні функціонериз Уманщини,
«у зв’язку зі збільшенням захворювань від голоду та смертності, політичний стан колгоспників, а подекуди й активу незадовільний, а в деяких селах носить контрреволюційний характер».
Але замість хліба радянська влада запропонувала голодним селянам розваги: у селах почали масово встановлювати гучномовці на радіоточки, будувати танцмайданчики, проводити естафети.
Першим урвався терпець колгоспникамЗолочівського району на Харківщині. Пізно вночі 14 квітня 1932 р. майже 2 тисячі селян з 13 сіл зібралися на мітинг поблизу станції Одноробівка. Провідниками заворушення стали місцеві залізничники, з представників кожного з сіл сформувався повстанський комітет. Під час мітингу селяни постановили захопити винокурню, цукровий завод та пункт «Союзхліба», аби повернути собі нещодавно реквізоване зерно. Обласний суддя та голова ревкому спробували зупинити натовп, але безуспішно.
Читайте також: Культурна травма Голодомору
Навчені гірким досвідом «року великого перелому» та посталих по нім репресій, протестувальники вдалися до заходів конспірації. Перед початком походу мешканці кожного села сформували окремі колони, до яких пускали лише односельців, пильнуючи чужаків, серед яких могли виявитися провокатори.
Близько першої години ночі тисячі озброєних кілками хліборобів рушили у напрямку винокурні, вигукуючи: «Годі нас годувати політикою», «Колгоспи довели нас до голодної смерті», «За царя було краще, геть радянську владу, даєш царя!». Винокурня впала.
На черзі був завод, який охороняли 20 озброєних гвинтівками комуністів. Взявши голову облсуду Торяника в заручники, селяни пішли на штурм. Пролунали постріли, кілька повстанців загинули та отримали поранення, але натовп увірвався на територію заводу – керівники також були озброєні револьверами та обрізами. До 5-ї ранку селяни розібрали 3 вагони кукурудзи та розійшлись.
В першій половині травня в масових заворушеннях на Харківщині взяли участь 4 тисячі селян з 15 сіл. Повсталі брали штурмом комори із зерном, вступали в перестрілки із загонами ДПУ, навіть друкували листівки, а подекуди «експропріювали експропріаторів», тобто розкуркулювали заможний партійний актив.
Із початком жнив Україну охопив рух за вихід з колгоспів, доходило до їх самоліквідації. Комуністи перешкоджали селянам, ті у відповідь самовільно розбирали худобу та реманент. Дійшло до того, що з об’єднань виходили навіть члени партії. Загалом більше половини масових антиколгоспнихвиступів по Союзу прийшлося на Україну.
І лише після 7 серпня – сумнозвісного закону про «п’ять колосків» – рух опору пішов на спад. Більшість активістів було заарештовано, виснажені голодом селяни не могли організовано боронити себе. Втім, у відповідь на репресії почастішали акти індивідуального терору. Якщо на початку 1932 р.лише 10% вбивств, підпалів та озброєних нападів вважалися «політичними», то в середині року – вже третина. Загалом за цей час в українському селі було здійснено понад 1000 терактів.
Нарешті, 6 грудня 1932 р. приймається постанова «Про занесення на чорну дошку сіл, що злісно саботують хлібозаготівлі». Це означало повну блокаду сіл: припинення підвезення товарів, заборону кооперативної та державної торгівлі, вивіз усіх товарів, арешт у колгоспах та селах неблагонадійних елементів. Залучення регулярної армії до протидії сільському руху остаточно поставило хрест на спробах здобути собі волю. На початку 1933 р. були розгромлені останні кількадесят підпільних організацій спротиву.За участь у виступах в 1931-32 рр. було засуджено понад півмільйона селян.
Масовий опір селянства радянській владі був подоланий саме у 1933 р. у результаті упокорення голодом. Це не означає, що спротив припинився зовсім, він продовжувався переважно у пасивних та замаскованих формах, але колективне господарювання у селі цілковито перемогло.
Українці – не безвольні жертви тоталітаризму, спроможні лише пухнути з голоду, божеволіти та вбивати своїх близьких заради шматка хліба. Українці від першого до останнього дня радянської влади були найбільшими та найзапеклішими її противниками, найчастіше піднімали сільські та табірні повстання, найдовше та найуспішніше провадили партизанську боротьбу. І навіть в роки геноциду вони не склали руки і не прийняли нав’язану згори нелюдську долю. Українці боронили свого життя так, як могли, і не їхня вина втому, що червона диктатура перемогла. Озираючись сьогодні на темну ніч Голодомору та мільйонні жертви, ми можемо з гордістю сказати про боротьбу своїх предків – вони хоча б спробували.
Статтю підготовлено за матеріалами дисертації Богдана Патриляка.