Роджер Корман – «король фільмів категорії Б» – малобюджетних, для масового прокату, деякі з них зняли менше ніж за тиждень.
У його творчому доробку понад півсотні стрічок, зокрема добре знані екранізації творів Едґара По, такі як «Криниця і маятник», «Історії жаху», «Ворон». Він володар «Оскара» за внесок у кінематограф, продюсер близько 400 стрічок, серед яких і праці нині культових режисерів. Крім того, перфекціоніст, якому, за його словами, ніяк не вдасться реалізувати бодай щось саме так, як він собі це уявляє.
У. Т.: Що є запорукою такої високої продуктивності в кіновиробництві?
– Тут немає жодних таємниць. Єдине, у що по-справжньому вірю, – це препродакшн. Я завжди приходив на знімальний майданчик повністю – наскільки це було можливо – підготовленим. Більшість моїх робіт не мали захмарних бюджетів, графік був тісним і невблаганним – у нас не було змоги гаяти ані миті. Усі члени команди ще до зйомок включалися в процес, чітко усвідомлювали алгоритм своїх дій: що, як вони робитимуть і, це не менш важливо, навіщо. Коли я тільки починав, не міг одразу розрахуватися з ними, але казав: «Кожному з вас – відсоток від надходжень». І коли фільм ставав успішним, усі з того щось одержували. Необхідно знати заздалегідь, скільки у вас грошей. Так, треба бути ідеалістом і максималістом, але відвертим із собою та людьми, якими працюєш, щодо можливостей, які ви маєте. Планування мінімізує ризик.
У. Т.: У якій площині наразі перебувають ваші експерименти? Чи ви зараз віддаєте перевагу використанню перевірених прийомів?
– Я саме в тому віці, коли стаєш розважливішим. Покладаюся на досвід, але його насправді замало, тому серед методів моєї роботи завжди з’являється щось нове. Коли створюєш стрічку, потрібно давати волю власним інстинктам і фантазії, не забуваючи про те, що відбувається на ринку. Я все ще покладаюся на перевірені мною прийоми, але завжди намагаюся використовувати настільки нові технології, наскільки можу собі дозволити. Зробити фільм у наш час як ніколи просто. Труднощі ж виникають на етапі дистрибуції. У кінотеатрах США домінує продукція найбільших кіностудій країни. І мені здається, що так в усьому світі. Значно більша ймовірність потрапити зі своєю стрічкою на телебачення або випустити її на DVD. Але цілком очевидно, що найближчим часом основним ресурсом для поширення буде інтернет. До речі, я й сам там. Нещодавно започаткував свій канал на YouTube, що має назву Corman’s Drive-In – віртуальне втілення старої доброї концепції вільного кінотеатру.
У. Т.: Хто, на вашу думку, із сучасних письменників заслуговує на найбільшу увагу сценаристів, які працюють у тих жанрах, на яких ви спеціалізуєтеся?
– Гадаю, Клайв Баркер.
У нього є з чого вибрати. І, поза сумнівом, Стівен Кінґ. Я думав кілька разів про адаптацію його історій. Вони дуже вишукано і майстерно відображають справжню людську сутність через звичні для нас речі.
У. Т.: Що стимулює випускати у світ горори? Вам подобається лякати?
– Я вірю, що горор – це щось таке, що існує в підсвідомості. Коли дитина ще не повністю розуміє світ, їй здається, що під ліжком, можливо, на неї чатує монстр. Її лякають грім та блискавка і таке інше. Але з часом вона дорослішає, і свідомість каже їй: «Немає ніякого монстра під ліжком. Не треба перейматися через грім та блискавку», але той страх усе ще належить підсвідомості, він не зник. І своє завдання я вбачаю в тому, щоб пробитися крізь шар свідомого й розворушити підсвідоме глядача. Раніше людині треба було бути дикою, щоб вижити, побороти небезпечних звірів, які загрожували їй та подібним до неї. Нам не потрібна більше така концентрація жорстокості, як була в наших предків. І тому її в нас у надлишку. А відтак ми маємо війни, знущання людей над людьми. У нас природою закладений механізм спротиву. Нехай це буде емоційний спротив глядача проти уособлення зла у фільмі.
У. Т.: Але так багато всього змінилося відтоді, коли ви були режисером, який видавав на-гора свої стрічки одна за одною. Це було в 1950–1960-х роках. Вам не здається, що тепер доводиться докладати значно більше зусиль, щоб змусити глядача тремтіти й скрикувати?
– Основне залишається незмінним. Змінюється методика. Звісно, наш арсенал поповнюється спецефектами, комп’ютерною графікою. Але немає суттєвої різниці між глядачем, який був у 1960-х, і сучасним. Його підсвідоме має багато спільного і з грецькими філософами, які жили задовго до народження Христа, і з первісною людиною. Базові принципи мислення не змінюються. Інша річ – як вони виражаються. Це вже залежить від рівня розвитку цивілізації. Йдеться про ключові потреби: існувати, мати притулок, їжу, продовжувати рід… Усе це було від початку і є сьогодні.
Читайте також: Український слід в американському незалежному кіно
У. Т.: Яку роль відіграє колір у ваших фільмах?
– Він надзвичайно важливий, адже створює атмосферу, допомагає правильно розставити акценти. Але в цьому зазвичай покладаюся на інтуїцію. Коли знімав фільми за мотивами творів Едґара По, пригадую, часто використовував червоні свічки, жодного разу не замислившись над цим, доки хтось не зауважив, що я це роблю.
У. Т.: У вашій останній стрічці «Франкенштейн звільнений» (1990) головний герой був змушений мандрувати крізь часові виміри. Тоді ця тема була в тренді. Яка мандрівка могла б захопити маси сьогодні?
– Я переконаний, що все це ще подорож у майбутнє. Інтерес до нього об’єднує зовсім не схожих між собою членів суспільства. Кого не цікавить, що буде далі? Щоб здивувати глядача, я спробував би акцентувати на тих аспектах життя людей у майбутньому, на які звертають мало уваги, які поки що не є предметом публічних дискусій.
У. Т.: У списку людей, із якими ви працювали, не бракує відомих імен – тут і Френсіс Форд Коппола, і Мартін Скорсезе, і Джеймс Кемерон, яких ще називають представниками так званої школи Кормана. Хто з них найбільше вас тішить?
– Не сподівайтеся почути відповідь на це запитання. Я обов’язково когось із них ображу, якщо забуду згадати чиєсь ім’я. Скажу так: коли визначаю, чи можу працювати з людиною, звертаю увагу на три речі. По-перше, інтелект. Не знаю жодного успішного сценариста, режисера чи продюсера, який не вирізнявся б інтелектом. По-друге, готовність тяжко й наполегливо працювати. І по-третє, найважливіше та найважче, креативність. Це має бути творець із великої літери.
У.Т.: «Жодне мистецтво не вражає нашої свідомості так, як фільм, жодне так не зачіпає наших почуттів, найглибших глибин – темних кімнат наших душ», – казав Інґмар Берґман про кіно. Як ви його для себе визначаєте?
– Для мене кіно – шанс взаємодіяти з речами, які я відчуваю, але ще не осягнув розумом.
У.Т.: Кажуть, мистецтво вимагає жертв. А яка ваша жертва?
– Вона в тому, що мої ідеї завжди значно ліпші, ніж можливості їх втілити.
Біографічна нота
Роджер Вільям Корман – продюсер, режисер та актор, відзначений у 2009 році Американською академією кіномистецтва. Здобув визнання передовсім завдяки вмінню знімати швидко та дешево популярні серед широкого загалу фільми (B movies). Серед них класикою стали, зокрема, екранізації восьми творів Едґара По. Ще на початку кінематографічної діяльності щороку випускав у світ щонайменше дев’ять стрічок. У 1970-му заснував New World Pictures – маленьку незалежну студію з виробництва та розповсюдження стрічок, на рахунку якої за 10 років від початку існування більше «Оскарів» у номінації «Найкращий іноземний фільм», аніж у решти аналогічних студій разом узятих. Зі співпраці з Корманом розпочалася кар’єра великої кількості нинішніх голлівудських зірок (Джек Ніколсон, Роберт де Ніро та інші), він також допоміг багатьом відомим сьогодні режисерам на початку їхньої діяльності. За це протеже Роджера Кормана нагородили його камео у своїх фільмах, таких як «Мовчання ягнят», «Хрещений батько-2», «Аполлон-13».
Найвизначніші стрічки Роджера Кормана
«Крамничка жахіть» (1960). Стрічка про рослину, яка живиться людською плоттю. Вона була готова менше ніж за три дні. Прем’єра відбулася під гаслом: «Найкумедніший фільм року».
«Страх» (1963). В основі фільму – зустріч загубленого солдата з таємничою незнайомкою. За цю стрічку Корман узявся одразу після «Ворона», майже не міняючи декорацій та частково залишивши на знімальному майданчику той самий акторський склад.
«Тріп» (1967) спричинив манію на фільми з психоделічними мотивами, характерні для кінця 1960-х, у яких пригоди головних героїв починаються тоді, коли вони вживуть достатньо LSD.