Смішно? Огидно? Божевільно? Страшно? «Господь, тут вже нічого не виправиш, жгі!»
Ну-ну… Давайте проклинати й таврувати… Бо ви не такі. Ви гідні, сильні духом, ви у всіх своїх виявах кращі та здатні на правильні, героїчні вчинки.
Однак уся ця історія про «вибори» там, де вже котрий день не сходить сонце, не про «них», вона про вас…
Бо, знаєте, винний той, хто розумніший. Чи принаймні вважає себе таким.
…На сусідній вулиці у вашому кварталі був неблагополучний будинок. Чоловік років 20 бив дружину смертним боєм. Час від часу вона кричала, іноді весь квартал бачив, як, закривавлена, лежить у заметі, вмирає… Найбільш жалісливі та відповідальні викликали навіть міліцію. Але, як водиться, міліціонер називав це «домашніми розборками» та їхав геть, промовляючи рецепт: «Як буде труп, тоді й викликайте».
Потім ще про цей дім пошепки говорили, що чи то батько, чи то вітчим ґвалтує дітей. Мати не втручається, боїться. А діти не скаржаться, бо навіть не знають, що так робити не можна… Іншого життя вони не бачили.
А нещодавно, кажуть, до батька чи то до вітчима приїхали старші брати. Тепер ґвалтують усі разом. Жахливі речі, жахливі… Іноді ви думаєте, що колись вони там усі одне одного переріжуть. А іноді сподіваєтеся, що жертви збунтуються та винесуть на вилах своїх кривдників…
Але частіше вам не до них. Бо є своє життя.
І от одного дня йдете вулицею з власною дитиною. У неділю, в кіно, другого, наприклад, листопада. Спочатку кіно, а потім у вас за планом піца, ковзанка, морозиво та бокал молодого італійського вина. Усе це маленькі радості, які ви заробили чесно.
А назустріч – вона. Дитина-людина з того нехорошого будинку. Достатньо доросла. Синя, напівгола, закривавлена та зґвалтована… Йде собі. Вже не плаче й ні про що не просить. Гризе моркву за одну гривню…
По-хорошому треба все кинути, взяти ту людину та їхати до лікарні, шукати професійної допомоги. А потім ще роками годувати, рятувати, розуміти, слухати, любити. І не факт, що вийде толк. Однак якщо ви візьмете її, то ґвалтування більше не буде. Це точно.
Однак за планом у вас кіно. І не так багато грошей та часу. І сили вже не ті, щоб брати на себе такий тягар.
Тому можна зробити інакше. Зупинитися і сказати своїй дитині: «Дивися, любий, що буває, коли люди не хочуть жити як люди й згодні стати рабами. Дивись, які некрасиві рани, скільки крові та розривів на тілі… Отже, поводься добре. І ніколи, чуєш, ніколи не ходи до того проклятого будинку». Зрештою, дім той можна буде знести. Чи то порушити питання про переселення поганих і неприємних мешканців. А в піцерії за бокалом вина із задоволенням обміркувати процеси створення інженерних споруд навколо того проклятого місця.
Проте інстинктивно вчиняєте так: заплющуєте очі, спочатку самі, а потім, розуміючи, що дитині бачити цього не можна, командуєте: «Не дивися, дорогенький, не дивися». Про всяк випадок ваша долоня закриває синочку чи доньці очі.
«Не дивися» – це принаймні чесно. Якщо немає сили допомогти, то нехай не буде сили й на те, щоб засуджувати. Ви не знаєте, як воно там – під бомбардуваннями, без грошей, їжі й тепер уже без надії на визволення. Вам пощастило: війська агресора поки що не брали ваших територій. «Старший брат із друзями» поки що ґвалтує інших.
Отже, не дивіться, дорогенькі.
Не дивіться.