«Que se vayan todos» або «Вони всі мають піти» стало одним із гасел, які скандували десятки тисяч Indignados («Обурених»[1]) в Іспанії під час протестів минулого року. На додачу до однойменного обурення їх об’єднувала ще одна річ: більшість були молодими та вважали себе жертвами кризи. Вони мали б бути більш конкретними і замість цього скандувати «Всі літні люди повинні піти!». Таку фразу можна було б використати тому що багато в чому криза євро є також конфліктом між поколіннями – будучи продуктом неочікуваного бебі-буму п’ятдесятих та шістдесятих років, вони сьогодні заможно живуть за рахунок молодих людей.
Рівність між поколіннями, яка крім іншого вимірюється за рівнем прямих та прихованих боргів й пенсійної допомоги, є особливо низькою в Південній Європі. У дослідженні рівності між поколіннями в 31 країні, проведеному Фондом Бертельсмана, останнє місце посіла Греція. Не кращі результати показали й Італія, Португалія та Іспанія опинившись на 28-му, 24-му та 22-му місцях відповідно.
Нині нерівномірний розподіл доходів та можливостей є особливо помітним: Крах ринку праці вразив молодих європейців набагато важче, ніж старші покоління. У Греції та Іспанії безробітними є майже половина молоді до 25 років, що у два рази вище за показники безробіття серед літніх робітників. Ще гіршими є справи в південних регіонах Італії, де безробіття серед молоді перевищило 50%. Однією з причин такої ситуації є нерівні умови працевлаштування. Так, наприклад старших іспанців та італійців від звільнення захищають закони про працю, які за міжнародними мірками є достатньо сильними. Але майже половина молодих італійців та 60% молодих іспанців працюють за тимчасовими контрактами і можуть легко втратити роботу. Тягар та ризики, пов’язані з фондами порятунку єврозони також переважно падають на плечі молодих людей. У кінцевому підсумку зростаючі національні борги та фонди порятунку, які обчислюються мільярдами, фінансуватимуться багаторічними облігаціями.
«НАДМІРНА ВЛАДА»
Банкіри та політики є не єдиними відповідальними за кризу. Багато хто зі старшого покоління були спільниками у нестабільній системі. Майже кожна грецька сім’я мала члена, який нажився на роздутому державному апараті в якості держслужбовця. Бебі-бумери[2] в Іспанії масово брали іпотечні кредити, штовхаючи тим самим країну в боргову кризу. А в Італії на повторні строки переобирали таких політиків як Сільвіо Берлусконі завдяки їх вдалим трюкам, адже пенсіонери були однією з найважливіших частин електорату екс-прем’єр-міністра. Так чому ж обурення не виявляє ще більше молоді? Існують ознаки того, що вони починають зосереджуватися на цьому питанні. У статті для німецького щоденного видання DieTageszeitung італійський письменник Леонардо Пальмізано написав, що дискусії з захисту праці в його рідні країні своїм предметом мали «менше клас, ніж вік». На одному боці проблеми стоять непевно працевлаштовані молоді люди, а на іншому – бебі-бумери з постійними контрактами та забезпеченими пенсіями. C/S, або Cinquanta/Sessantenni– люди п’ятдесяти-шістдесяти років є «прибічниками режиму Берлусконі», – пише письменник, – «маючи надмірну владу у своїх руках і не володіючи достатніми здібностями, щоб вивести країну з кризи».
Звичайно не всі літні люди Південної Європи є маленькими Берлусконі. Багато хто з них також страждає внаслідок заходів жорсткої економії. Втім, щоб чесно відповісти на питання про кризу важливо ставити питання про те, яку відповідальність за спад несуть старші покоління. Деякі країни обдумували прийняття незручних для ринку праці реформ, які б скоротили пільги літніх людей. Вони планували збільшення податків для багатих та жорсткішу боротьбу проти ухиляння від сплати податків, яке давно вважається дрібним правопорушенням. Обидва ряди заходів могли б вплинути зокрема на літніх та багатших людей.
ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО
Але поки було зроблено мало, і замість цього постала нова тенденція: після порції початкової самокритики Південною Європою почали поширюватися теорії змови. І хто б не був бугіменом – чи то Уолл-Стріт, чи Ангела Меркель, але вони все одно знайдуть кого звинуватити у власних нещастях. Берлусконі знову став особливо сміливим, стверджуючи, що лише він може вирішити ці проблеми в той час як сам планує повернутись у політику.
Так чому ж молоді південноєвропейці не повстали більш рішуче проти такої чистої зарозумілості?
Сумна відповідь в тому, що таким чином вони кусатимуть руку, яка їх годує. Не маючи власних засобів для існування молоді люди (особливо чоловіки) в Італії, Іспанії та Греції до зрілого віку живуть зі своїми батьками. А це, звичайно, робить повстання набагато важчим. Тим не менш, німцям треба подумати перші ніж занадто гордовито дивитись на ситуацію. Невирішений конфлікт поколінь на півдні надає можливість дізнатися, що також може чекати на Німеччину у майбутньому.
Лише кілька років тому «велика коаліція», яка складалася з консервативної партії Християнсько-демократичний Союз канцлера Ангели Меркель та лівоцентристської Соціал-Демократичної партії проштовхнули «пенсійні гарантії», які запобігають скороченню пільг для літніх людей навіть якщо зарплатня молодих працівників знижується.
За таким рішенням стояв страх негативної реакції з боку обурених пенсіонерів на наступних виборах, але додаткові витрати на це, відповідно до дослідження поважного німецького аналітичного центру Кільського Інституту Світової Економіки, складуть €18 млрд. У той же час, як попереджає останнє дослідження мюнхенського економічного інституту Ifo, розподіл доходів між поколіннями в Німеччині незабаром загрожує стати «новою соціальною проблемою». «Розрив між тим, скільки заробляють молодь та старше покоління має скоротитись», – йдеться в дослідженні. «В іншому випадку конфліктний потенціал збільшиться», – пишуть експерти.
ПОВСЮДНА МАЙНОВА НЕРІВНІСТЬ
Цей розрив зростає також і за межами єврозони. Відповідно до дослідження Pew Research Centerу США обсяги майна для людей за 65 років з 1984 року зросли на 42%. Тоді як майно людей молодших за 35 років нині є на 68% меншим, ніж їх однолітків усередині 80-х років. У 2010 році у Великій Британії, чиї заворушення серед молоді минулого року потрясли світ, консервативний політик Девід Уїллетс опублікував книгу під назвою «Захоплення: як бебі-бумери відібрали майбутнє у своїх дітей – І як вони можуть його повернути».
Уїллетс пише, що наступному поколінню доведення сильніше працювати, щоб розплатитися з боргами, роблячи наступні покоління тими, хто насправді програє від нинішньої фінансової кризи. Але лише те, що людина пише про проблеми молоді не робить її їх союзником. Уїллетс вважав плату за навчання в університетах одним з факторів зменшення багатства молодих британців. Втім незабаром після публікації своєї книги він став державним міністром з питань університетів та науки в адміністрації Кемерона і без зволікань у три рази підвищив плату за навчання. Уїллетсу, до речі, 56 років.
В кінці-кінців молодим європейцям таки доведеться відстоювати власні інтереси. Можливо, їм варто було б воскресити гасло з протестного руху 1960-х років: «Не довіряй нікому старше 30-ти!».
[1] Indignados– рух європейської молоді, обуреної економічною ситуацією в своїх країнах, який виник навесні 2011 року в Мадридіта поширився на інші великі міста країн ЄС
[2] Люди, які народилися у період бебі-буму – роки рекордних показників народжуваності
© 2012 The New York Times. All rights reserved