Подивилася відео, оприлюднене в інтернеті колишньою черкащанкою Ілоною Шитик у відповідь на її ж таки розшуки, які родина дівчини проводила в усілякий можливий спосіб, зокрема й через передачу «Жди меня». Успішна студентка київського вишу провчилася рік у німецькому університеті, але після навчання не забажала ані повертатися додому, ані підтримувати стосунки з родиною. Не вдаватимуся в деталі сімейного конфлікту, що набув розголосу. Натомість хочу звернути увагу на критику нашого суспільства, що прозвучала у відеопосланні з вуст, судячи з усього, талановитої та освіченої молодої людини, яка не знайшла для себе можливості й мотивації в цьому соціумі залишатися. А відтак утекла з нього, побачивши його напрочуд точно в численних огидних проявах. Слова Ілони, яка вирішила не прилаштовуватися до ненормальності й не терпіти її, стосуються й нас, згодних із такими явищами миритися й співіснувати.
Хоча спогаду про родину в цій історії таки не уникнути. Макіяж, зачіска, постійна увага до зовнішності, а років з 16 – короткі спідниці та прозорі блузочки, підбори, аби пошвидше та вигідно вийти заміж… Саме такою хотіла бачити свою дочку типова українська мама з типовими очікуваннями. Як представниця, за оцінкою Ілони, «країни в економічному й моральному занепаді», вона намагалася прищепити їй цінності багатства та престижу. Для пострадянського покоління інших орієнтирів не залишилося, вони девальвували разом із грошима ще в 1990-х. Однак згодом дівчина усвідомила, що все це несправжні цінності і що батьки їй брехали.
До того ж Ілона, яка мріяла стати художницею, впевнена в «непрестижності» такого фаху. А обравши інший, поступово усвідомлює, що втрачає себе. Утім, вибір, для багатьох визначальний, в Україні потрібно робити в 17, а подекуди й 16 років під таким колосальним тиском, що довго думати або вагатися не випадає. Немає змоги, як у Німеччині, на рік після школи присвятити себе соціальній службі, коли є необхідність узяти паузу. Окрім того, молоді люди в нашому суспільстві навіть після повноліття залишаються дітьми в уявленні їхніх батьків. Як не поважають у чаді особистості змалечку, так і його дорослішання не помічають – знімають із поїзда, зачиняють удома, силоміць одягають у кофточки… Батьки, які втручаються в життя дочки чи сина, часто нездатні навести лад у своєму й існують в умовах родинної брехні та подвійної моралі.
Можливо, редакторка берлінського часопису «Імміґрада» Ольга Самборська у своєму коментарі до послання Ілони має рацію, і на Україну таки чекає свій 1968 рік (коли світом прокотилася хвиля «студентських революцій»). У Німеччині це вже відбулося. І шлях, який вони пройшли, – через тероризм, демонстрації та переосмислення моралі, – нами не подоланий. Але якщо наша молодь, спроможна змінити це суспільство, виїде до інших країн і ніколи не повернеться, можна скільки завгодно чекати й не дочекатися зрушень.
Пафос загальної фрази «втрачаючи молодь, ми втрачаємо майбутнє» заважає сприймати цей вислів серйозно. Тож звернімося до конкретики. Провідний виш Києва здійснює обмін студентами з університетом Брауншвейга (ФРН). Проте українські юнаки та дівчата, відучившись рік за кордоном, вишукують різноманітні можливості, аби додому більше не їхати. Щоб покласти цьому край, німецький університет призначає відповідального працівника, зобов’язаного особисто посадити на зворотний автобус нашого студента, який закінчив там навчання. Через репутацію українців у Німеччині Ілона соромиться свого походження. Вона теж не хоче повертатися в державу, звідки її однолітки втікають, наче із в’язниці.
Ілону можна зрозуміти: люди в «ніжному» віці, котрі могли бути дорослішими, якби надмірна опіка батьків не примушувала їх залишатися дітьми, дивляться на свою країну ще відкритими й чутливими очима. Вони ще не можуть відсторонитися від неї в якусь там «внутрішню Молдову», ще не мають цинізму. «Жди меня» – оце сльозливе мило для пенсіонерів – Ілона бере близько до серця, хоч би й тому, що програма вже має готову «версію» її життя і публікує її персональні дані. Блазнювання в парламенті – від цього теж дуже хочеться відвернутися. Але і його Ілона сприймає без жартів. Бо якщо у Верховній Раді цирк, що тоді в цирку? Називання речей своїми іменами, означення ненормальним уже звичного й серйозне ставлення до серйозних речей – от що ви можете почути в цій тривалій промові 23-річної українки. Тож, дорогі співвітчизники, наважтесь і погляньте в очі своїм дітям, які не хочуть мати з вами нічого спільного. Адже ім’я їм – легіон.