Таке дивне відчуття знання поселилося в більшості з нас. У групі хтось завжди щось «перевіряє» під час розмови і починає дискусію використовуючи факти видобуті після швидкої консультації з «Великою і Могутньою Людиною за Ширмою». Я був присутній на кількох вечірках, де всі мали доступ до Інтернету та говорили про речі, про які нічого не знали до того, як розмова не змусила пошукати їх значення в інтернеті.
Хто, наприклад, знав, що король чирва єдиний не має вусів? Я…як тільки перевірив в Інтернеті. Інтернет завжди з нами – вічно присутня тінь інтелігентності.
Бажання проконсультуватися з мережею майже як свербіж. Бетсі Сперроу, Дженні Лю та я продемонстрували це емпірично з допомогою експерименту, звіт про який минулого року було опубліковано в журналі Science.
Ми поставили людям ряд простих питань та низку складніших, після чого зразу ж перевіряли чи думали вони про те, щоб подивитись відповіді в Інтернеті. Для цього ми виміряли час потрібний для того, щоб швидко назвати кольори, якими було надруковано різні слова включно зі словами пов’язаними з комп’ютером (такими як «комп’ютер», «лептоп», «Google»). Ідея засновувалась на встановленому принципі психології, що якщо людина думає про комп’ютер, то слова, з ним пов’язані, заважають їй назвати колір. (Так, наприклад, людині важче назвати колір, яким надруковано її власне ім’я, ніж якесь інше ім’я).
Після набору складних питань люди і справді думали про комп’ютери. Багато хто особливо повільно називав кольори пов’язаних з комп’ютером слів. Коли ми стикаємося з важкими питаннями, ми не шукаємо відповідь у мозку, а в першу чергу думаємо про Інтернет.
Але чи зробила людей залежність від комп’ютерів дурними? В наступному дослідженні ми розглянули вплив наявності комп’ютера на пам'ять. Ми попросили людей ввести в комп’ютер 40 фактів, які кожен з них отримав. (Наприклад, що картопля фрі походить з Бельгії, а не з Франції). Ті, кому сказали, що в комп’ютері ці факти не збережуться, переважно самі їх запам’ятовували. Але ті, хто дізнався, що інформація в комп’ютері залишиться, швидко все забували. Знання того, що ми можемо покладатися на комп’ютер, змушує нас більше не відкладати інформацію у власну пам'ять.
Як же це сталося? Як ми стали настільки залежними від цих приладів?
Деякі спостерігачі зростання технологій вбачають у цьому кроці початок охолодження нового світу, в якому ми вивантажили все, що знаємо зі своїх мізків, ставши таким чином дурнями. Подібно до людей, які боялися залізного коня або електричної зубної щітки, люди з таким нео-луддитським[1] поглядом на технології досить імовірно залишаться позаду в той час як більшість з нас поспішають підключитись до мережі.
Більш перспективним було б прийняти роль інтернету в якості розширювача свідомості та думати не про погане, а про те хороше, що він може нам принести.
В кінці-кінців немає нічого поганого в тому, що наш мозок розширюється. Кожного разу як ми дізнаємось «хто щось знає» чи «де ми можемо знайти інформацію», при цьому не знаючи суть самої інформації, ми розширюємо своє ментальне охоплення. Це базова ідея, яка лежить в основі «транзакційної пам’яті». У 1985 році разом зі своїми співробітницями Тоні Джуліано (яка є також моєю дружиною) та Паулою Хертель я опублікував статтю, ввівши поняття «транзакційної пам’яті» як способу зрозуміти груповий розум. Ми помітили, що ніхто не запам’ятовує все. Замість цього кожен з нас у парі або в групі особисто запам’ятовує окремі речі і може запам’ятати набагато більше, знаючи хто б міг знати те, що ми не знаємо. Таким чином ми стаємо частиною системи транзакційної пам’яті.
Невдовзі після нашого одруження ми з Тоні помітили, що поділили обов’язки із запам’ятовування. Я пам’ятав де знаходились автомобільні інструменти та садовий інвентар, вона пам’ятала, де лежать побутові речі, і ми могли залежати один від одного будучи експертами в областях, які нам не треба було освоювати. Губка з миття машини виявилась проблемою, оскільки одночасно належала до групи речей, пов’язаних з машиною і до предметів побуту і відповідно кожен вважав її розміщення своєю роботою, а тому ми постійно клали її в різних місцях. Втім зазвичай наша транзакційна пам'ять працювала добре, і ми разом залагоджували справи. Жодного разу ми не заплуталися зі своїми завданнями і не змусили нашу доньку чекати на узбіччі біля дитсадка.
Таким чином групи людей зазвичай залежать одна від одної в плані пам’яті не завдяки тому, що всі знають те саме, а завдяки спеціалізації. До мережі, яка відповідає за пам'ять, тепер поряд з людьми можна додати і наші комп’ютери.
Ми всі стали віртуальним розумом. Допоки ми пов’язані з нашими машинами через розмови та натиснення клавіш ми всі будемо частиною найбільшого та найрозумнішого мозку всіх часів. І лише на мить опинившись у пастці без потрібного інтернет-посилання ми знову повертаємось до власного скромного маленького мозку і падаємо на землю з хмари наших рятівних пристроїв.
[1] Луддити – група англійських робітників, яка на початку 1800-х років протестувала проти автоматизації та механізації, які супроводжували промислову революцію.
© 2012 The New York Times. All rights reserved