Деякі, певна, навіть не знали, хто це. Утім, усі вони перекривали можливі виїзди. Впевнено дивилися в очі бійцям «Беркута». Зігрівали диханням закляклі за години перебування на вулиці долоні. І злагоджено скандували: «Без Андрія не підемо!».
Таку протидію машині репресій, запущеній, відверто кажучи, вже дуже давно, особисто я тоді побачила вперше. І тоді ж уперше наочно побачила реальні можливості тієї машини. На зміну затягнутим на місяці судовим процесам проти активістів, які, за словами спокійних та усміхнених адвокатів, обов’язково мали б закінчитись у найгіршому разі умовними термінами, прийшла стратегія бліцкригу. Мішок на голову, побиття, ІТТ, побиття адвоката, суто символічне слухання справи в суді, СІЗО. Часи змінилися. Разом із ними мали б змінитись і ми.
«Добре, що ти втекла з лікарні, – написав мені того вечора хлопчик, із яким ми разом сиділи кілька годин у швидкій та лежали в одній лікарні після Банкової. Йому теж кинули гранату під ноги. Травми він дістав дуже серйозні й, на відміну від мене, за тиждень після вибуху дошкутильгати до Майдану ще не міг. – Бо сюди приходили з прокуратури. Будь обережна». Першу думку – не «бути обережною», а попрямувати до прокуратури самій – я про всяк випадок озвучила улюбленому нардепові. «Вони можуть шукати свідків, звісно. Але… «Щас врем’я таке дурне», – відказав він. І, зовсім як той хлопчик, додав: «Бережи себе».
До прокуратури я все одно пішла сама. Із заявою. У просторому кабінеті слідчий в особливо важливих справах перекладав папірці з місця на місце, із завидною завзятістю виправляв «Адміністрацію президента» на «Адміністрацію Президента» в надрукованих мною на його комп’ютері свідченнях і довго жалівся, що журналісти зовсім не хочуть співпрацювати з правосуддям. Не йдуть до прокуратури ані як свідки, ані як потерпілі.
Я лише розгублено посміхалась у відповідь – чого б це? Сильно побитий на Банковій дніпропетровський журналіст Валерій Гарагуц (слідчі казали йому, що під час затримання в руках у нього був коктейль Молотова – ціла пляшечка перекису водню, яким він саме поливав постраждалого колегу) перебував якраз у СІЗО як один із організаторів заворушень біля АП. Львівському фотографові та активістові Євромайдану Олегові Панасу заламували руки люди в цивільному, доправили хлопця до Києва та судили його без адвоката… Згодом, щоправда, безневинних людей благородно амністували. Але не надто небезпечного Дзиндзю. «Не бійтеся в’язниць, – вигукнув він у залі суду. – Але якщо ми програємо Майдан – ми програємо Україну». Це було 20 грудня.
У неділю, 22 грудня, стріляли в активіста «Дорожнього контролю» Володимира Моралова. У вівторок 12 ножових поранень дістав Дмитро Пилипець, один із організаторів харківського Євромайдану. Того самого дня стало відомо, що в лікарні помер побитий правоохоронцями Павло Мазуренко. У ніч на 25 грудня невідомі побили журналістку Тетяну Чорновол. «У травмпункт її доставила міліція, підібрали Тетяну на вулиці, – написав уночі Мустафа. – У неї струс мозку. За словами родичів, зараз їй зашивають обличчя». Сама журналістка згодом розповіла: били її щонайменше двоє.
Майдан це мовчки не проковтнув. І там, на Майдані, страшно не буває – страшніше читати новини вдома. Там не брудно. Там не холодно. Там, усупереч повідомленням кримських ЗМІ, немає зомбі… Знайомих активістів і колег, із якими ми ще місяць тому віталися й теревенили на кожній акції протесту, я зустрічаю там украй рідко. Знаю, всі вони там. Тепер так просто не зіткнешся – людей забагато. Це й добре. Зрідка ми все ж таки помічаємо одне одного в багатотисячному натовпі, усміхаємось і далі біжимо у своїх справах.
Іноді мені здається, що о-о-ось там, серед заклопотаних протестувальників, я бачу й Дзиндзю. Та ні, він, звісно, за ґратами. Не дуже добре знаю його – ну пригостив якось кавою, ну взяв у рейд «Дорожнього контролю», ну допоміг пробитися до заблокованого «Беркутом» суду десь на Полтавщині. Але дуже хотіла б почути те, що він сказав би тепер, після пострілів, ножових, після відморозків, що мовчки б’ють жінку на нічній трасі. Тепер, коли в’язниця вже не здається поганим варіантом. Та й просто на Майдані дотепного Андрія Дзиндзі, який усюди встигає та вміє чудово тролити правоохоронців, дуже не вистачає.
Щоправда, вистачає священиків. Усе забуваю спитати в них, чи справді одинадцята заповідь Божа, несправедливо забута серед усім відомих та підтверджених знеціненими законами України порад не красти та не вбивати, дуже проста. Ось така: «Не бійся». Нічого.