Наздогнати літо в Монтенегро

«Українці! О-о-о! Чудово, я так багато знаю українців! Я ж із Косівської Митровиці, поїхали до мене в гості, а потім вже й на Будву собі рушайте! До речі, у нас дуже багато українських дівчат… Як звідки? У нас же гарнізон НАТО стоїть, дуже багато солдатів, забули? Дуже-дуже!»

 

 

Ми мандруємо автостопом із сербського Белграда у напрямку Будви, найбільшого чорногорського курорту. Приязний серб Міорад («Для вас тільки Міо, ви ж українці!») безплатно везе нас у своєму старенькому Golf, а дорогою пригощає кавою в придорожній кав’ярні.

 

Десь уже в горах висаджує, і ми пересідаємо на рейсовий автобус, що прямує просто до Будви. З острахом перетинаємо кордон невеликої, з населенням менш як мільйон осіб, молодої держави Чорногорія (візу маємо тільки сербську), але автобуса ніхто не зупиняє й не перевіряє, тож ми і далі петляємо змією гірської блискучої асфальтівки.

 

Автобусна станція Будви практично порожня – у вересні наплив відпочивальників спадає і туристів приїздить небагато. А дарма! Оксамитовий сезон у Чорногорії надзвичайно комфортний, затишний і недорогий.

 

Сервісу не бракує – на станції до нас підходять кілька осіб і пропонують поселення. Погоджуємося сісти в автівку чоловіка, який везе нас продемонструвати його апартаменти. Затишно, недорого, але по очах дружини розумію: не те. Хазяїн («Ноу проблем!») погоджується відвезти нас назад, до центру міста, і вже за півгодини поселяємося на іншій віллі – у статечної чешки, перше ж запитання від якої, однак, лякає й тішить: «А ви точно не росіяни?» Божимося, що ні. Показує наші покої: кімната на другому поверсі, кухонька, санвузол і величезна тераса, до якої веде знадвору окремий вхід. Усе це лише за три хвилини ходи від морського пляжу. І лише за €24 на добу. В задоволеній усмішці дружини читаю: саме те!

 

 

 

Нарешті дізнаюся, у чому ж сенс запитання «чи ви не росіяни?». Хазяйка розповідає: нещодавно в неї гостювали туристи з Москви. Пили, курили траву, гульбанили так, що прагматична пані повернула їм гроші й побажала гарного відпочинку… деінде.

 

Я бував у Будві й раніше. Росіян тут справді побільшало. З’явилися російськомовні вивіски: «Недвижимость», «Сдача», «Аренда», «Сувениры» та всілякі інші. Туристів, які не мають явних ознак західної Європи (зазвичай це насамперед розмовна італійська, німецька або англійська), одразу сприймають як росіян. І звертаються відповідно. На кожному кроці від місцевих чуємо: «здравствуйтє», «спасібо», «до свіданія». Вже на другий день мене це почало трохи дратувати. А раніше ж ті самі місцеві підходили зі словами «бонжорно, грасіас, сіньйор».

 

Я намагався спілкуватися сербською, маючи в запасі кілька десятків слів, – недарма ж віз із самого Белграда роман Милорада Павича в оригіналі! Якщо порозумітися не вдавалося, переходив на англійську. Коли запитували, звідки я, у відповідь на «Україна» нерідко все одно казали: «А, рус!» Доводилося пояснювати, граючи на місцевому національному питанні: «Розумієте, різниця між українцями та росіянами така сама, як між сербами та албанцями!» Тоді місцеві багатозначно кивали головами. 

 

Та хай там як, а Чорногорія – це все одно Монтенегро – європейський курорт із неймовірно чистим морем, незрівнянними краєвидами, смачною рибою у найзатишніших у світі ресторанчиках і приязними людьми. Від усіх цих наїдків, від ліхтарів на нічному пляжі й вузеньких вуличок старезного міста важко відірватися.

 

Але й на місці всидіти – теж не для нас.

 

 

 

За кілька днів рушили далі – автостопом до Цетіньє. Це невеличке містечко в горах, давня столиця країни, над якою стоїть мавзолей одного з правителів Чорногорії ХІХ століття, митрополита Петра Нєгоша. Дістатися містечка не проблема – попутки раз у раз вимальовувалися на крученій дорозі й довозили швидко.

 

Невдовзі ми взяли курс на гірське Скадарське «єзеро». Те, на берегах якого серб Гойко Мітич ганяв корів і поганих ковбоїв у кіно про американських індіанців виробництва студії «Дефа» з прокремлівської Східної Німеччини.

 

Водні простори озера більші за наш Світязь, тобто такі величезні, що впродовж середньої екскурсії на човні навіть не все озеро вдається побачити. Тут водяться болотні черепахи та… українські будівельники. Міша з Івано-Франківська такий був радий бачити земляків, та й людей узагалі, що «на закурити» висипав мені ледь не півпачки цигарок. А човняр-чорногорець довго чекав, доки Міша нарешті перекаже вітання всій родині на Прикарпатті.

 

На березі озера ми сіли на «воз», тобто потяг. У нашому випадку звичайну електричку. Ось так нам випала недорога, практично безплатна екскурсія до столиці Чорногорії – Подгориці. Провінційне містечко, що лежить у невеликій долині серед гір, стало головним у країні тільки кілька років тому. Хтось старший, можливо, пам’ятає його як Тітоград, але місто позбулося імені вождя Броза Тіто й відновило історичну назву.

 

Походивши кілька годин містом, ми так і не знайшли, за що зачепитися поглядом, тому перед посадкою в автобус зайшли до невеличкого ресторанчика, де кумедний офіціант хвилин десять намагався пояснити, що ж таке «кокошка». На уточнювальні запитання він мотав головою, махав руками, немов крилами, й кумкав, зображаючи щось середнє між куркою та жабою. «Куркожабу» з’їли, вона виявилася цілком їстівною, а за таку розвагу ми залишили йому добрі чайові й за кілька годин повернулися до Будви – країна ж бо невеличка.

 

 

Наступного дня ми вирішили змінити й транспорт. На міській набережній Будви купчаться різноманітні прокатні пункти, там здадуть в оренду все – від велосипедів до автомобілів. Обрали найпростіше і найдешевше. Колеса роверів виявилися недокачаними, отже, довелося з’їздити з орендодавцем до найближчої заправки, де йому по знайомству безплатно орендували насос.

 

Гірська дорога з Будви, слід зазначити, схожа на шлях від Севастополя до Ялти – вузька, звивиста. На велосипедах їхати виявилося дуже важко. Дружина ледве повзла слідом, хоча зазвичай ганяє швидше за мене. Нарешті, зупинившись, ми виявили причину: заднє колесо її байка було пробите. От халепа! До пункту призначення ще далеко, повертатися вже теж неблизько. Міняємося «кіньми», на найближчій заправці по максимуму запасаємося повітрям і таки вертаємося до Будви. Причому останню частину шляху долаємо пішки, оскільки повітря в шинах геть вийшло.

 

Господар роверів чемно погоджується за таку незручність повернути частину сплачених грошей.

 

 

Вдалішою виявилася поїздка на орендованому скутері. Цих транспортних засобів у прокаті Чорногорії хоч греблю гати. Нам дістався китайський жужик, а на додачу до нього красиві жовті будівельні шоломи. Без них їздити небезпечно – можуть впаяти штраф і водієві, і власникові прокату.

 

Спершу ми дерлися в гору серпантином, на якому ледь розминалися з туристичними автобусами. Але на черговому спуску до міста Котор голова закрутилися від кількості шляхових обертів. З кожним поворотом ми «видихали», чекаючи закінчення такого небезпечного спуску з небес. Не легше було й скутеру – його гальма жалібно пищали, а двигун раз у раз чхав і здихав.

 

Наступного дня ми полегшили завдання для нещасного віслючка виробництва Піднебесної і вирушили в подорож вже майже горизонтальною площиною – навколо Которської затоки. Це унікальний південноєвропейський фйорд із дорогою, що в’ється вздовж зрізаної берегової лінії, між височезними горами, які нависають майже над морем, і зовсім маленькими старовинними містечками.

Міста Котор і Герцег Нові видаються мегаполісами порівняно з поселеннями, розкиданими навколо них. Це ніби вирізані зі скель античні поліси, а вони таки стоять на місці давньоримських поселень. Заходячи у крамниці старожитностей, відчуваєш, що тут, у цьому місці й у цей час ці предмети доречні, як нові.

 

Сучасна цивілізація, на щастя, тут теж тішить якісною, хоча й завузькою асфальтівкою. На ній нечасто побачиш авто, та все ж радієш, що взяв саме компактний двоколісний транспорт, бо припаркувати щось ширше було б просто ніде.

 

Поки минаємо Котор, рибальські човни на приколі починають похмуро похитуватися, натякаючи на зміну погоди. А в Перасті по наших гламурних шоломах уже б’ють великі краплі. Починається шторм. Ми хутко ставимо коня «до конов’язі» й поспішаємо під перший-ліпший дах. Всідаємося під парасолю кав’ярні, сьорбаємо гарячий чай і спостерігаємо за тим, як менш меткі туристи тікають від дощу.

Тільки-но дощ ущух, вирушаємо далі. Але за кілька кілометрів почалася така злива, що ми змокли до нитки. Ще й двигун заглух – ось тобі й китайська техніка. Знову дошкутильгали до автостанції, люб’язний заправник видав нам цілий набір інструментів. Близько години пішло на розбирання-збирання моторолера й усунення поломки. Але що то за мандри без пригод?

 

 

Останній день присвятили поїданню морепродуктів. У чорногорських ресторанчиках вибір чималий: ризото з морепродуктами, картопля з морепродуктами, морепродукти з… тими-таки морепродуктами. Здається, навіть морозиво готові подавати з креветками. Більше на цих каракатиць дивитися не можу! Щоправда, встиг іще власноруч приготувати місцеву рибу, придбану просто на набережній. Схожа на звичайного коропа – а його я точно знаю, як готувати.