Сванетія – найколоритніша місцина Грузії. Ми ще в Тбілісі помітили: навіть у грузинів спалахує іскра в очах від згадки про цей край. Донедавна тут було доволі небезпечно. Зараз місцеві запевняють (а ми підтверджуємо), що регіон дуже спокійний: Міхеїлові Саакашвілі таки вдалося навести в ньому лад і почати розбудову туристичної інфраструктури.
Країна Тисячі Веж
«Це вам не Радянський Союз. У нас іще відтоді чаю в поїздах немає», – так відповів провідник на прохання про гарячий напій на маршруті Тбілісі – Зугдіді. Квитки придбали онлайн іще вдома і з роздруківкою зайшли до вагона. Проїзд дешевший, ніж в Україні: 8 год у купе обійшлись у 12 ларі (60 грн). Із Зугдіді до Местії, «столиці» Верхньої Сванетії, 136 км суцільного серпантину гірською дорогою, або 3,5–4 год маршруткою. Тільки нещодавно тут проклали новий шлях – раніше цей відтинок долали за 10 год. Масштаби зробленого вражають.
Местія – центр гірського туризму й альпінізму, звідси розпочинають сходження на вершини Ушба, Джангітау, Шхара та ін. Живе тут близько 2600 осіб. Для туристів діє інформаційний центр. Зараз це невеличке селище міського типу – суцільний будмайданчик нових готелів, магазинів і туристичних цікавинок. Уже видно результати роботи німецького архітектурного бюро Юрґена Майєра: будівлі мерії, поліції, юстиції та споруджений у 2010 році аеропорт імені цариці Тамари контрастують із місцевими старожитностями футуристичністю своїх форм. Щодня із Тбілісі сюди курсує 17-місний двомоторний літак: він погано пристосований до непогоди, тому рейси часто скасовують. Вартість квитків не надто «бюджетна»: 150 ларі (700 грн) в обидва боки.
Сванетію називають Країною Тисячі Веж: середньовічні церкви та укріплення належать до культурної спадщини ЮНЕСКО. Тутешні вежі-фортеці – символ могутності роду й найбільша принада для вибагливих туристів. Зводили їх іще у XII–XIII століттях заввишки 15–20 м із річкового каміння поруч із будинками. Не раз вони витримували гірські лавини. Багато родин і досі мешкають у своїх старих домівках на два-три поверхи: на першому тримають худобу. Місцеві жителі займаються переважно сільським господарством: продають м’ясо, сир, кукурудзу тощо. Цей конгломерат людей, тварин, веж, обмеженість простору, відсутність каналізації та асфальту автоматично переносять тебе на кілька століть назад.
«У цих вежах усередині нічого немає, тільки перекриття. У випадку небезпеки всі в них ховалися, і… стріляли звідтіля, якщо було потрібно. Тут гарно, але жити важко. Усе потроху валиться», – розповідає жінка в Жабеші, яка вийшла заміж за свана.
Осередок туристичного паломництва – друге за висотою над рівнем моря (2200 м) поселення Європи, громада Ушгулі. Грузини часто приїжджають сюди на вихідні. В Ушгулі понад 40 веж-будинків (раніше було щонайменше 200, але в роки сталінської колективізації більшість із них зруйнували, аби звільнити місце під сільськогосподарські угіддя). Тут діє етнографічний музей, є два магазини, можна піднятися до льодовика Шхара. Їдуть сюди на маршрутках із Местії – ґрунтовою дорогою (40 км) або через гірський перевал.
Дешева гірська екзотика
У день Св. Георгія вся громада Адіші, а також родичі й гості (близько 60 осіб) збираються біля маленької напівзруйнованої церкви XIV століття за селищем. Кілька чоловіків тягнуть на мотузці баранів. Інші несуть довгі жердини й кладуть їх біля каплички – це означає, що їхні сім’ї хочуть сина. У церкві читають молитви: жінкам туди вхід заборонено. Поруч у казанах вариться баранина. По обіді всі сідають за спільний стіл і запрошують нас приєднатися. Але попереду ще брід через річку Адіщалі – найсерйозніша перепона впродовж усієї мандрівки. Найкраще переходити її рано-вранці, коли рівень води спадає: льодовик менше тане вночі.
Усі річки тут молочно-білого кольору, адже беруть початок із криги. Струмені в них неймовірно холодні, миттю зводить руки. Задля експерименту спробували відстояти льодовикову воду: прозорою вона так і не стала. Місцеві завжди підкажуть, де найближче джерело нарзану – газованої мінералки. Орієнтиром є помаранчевий або темно-червоний колір каміння, ознака високої мінералізації. Вода напрочуд смачна: так наша подорож перетворилася на візит до «санаторію».
Кавказькі гори – не Карпати. Тим, хто звик до втоптаних стежинок і майже «автобанів» Чорногори, потрібно буде покладатися на власну інтуїцію та здатність орієнтуватися на місцевості: GPS і карти не завжди допоможуть. Туристи трапляються рідко: переважно німці, чехи та ізраїльтяни. Кажуть: «Тут екзотика й дуже дешево». Приїжджають сюди на два тижні або місяць. Двох чехів зустріли тричі – йшли тим самим маршрутом. Востаннє бачили їх, коли вони загубилися, так і не дійшовши до перевалу Горваші. У них була звичайна загальна мапа з інформаційного центру: на такій не позначають стежок.
Людські взаємини
Утім, природа і стародавні пам’ятки не основні принади цього краю. Будь-якого туриста чи не найбільше вражають грузинські відкритість і гостинність. Ще першого дня біля нас зупинився джип: «Навіщо йти, як можна проїхатися?» Так перші 14 км шляху до Жабеші нас «силоміць» підвезли. А там дітлахи зустріли радісними вигуками: Hello! Welcome to Svaneti!
В Ушгулі хотіли купити молока та мацоні (напій подібний до кефіру). Жінка попросила три ларі (15 грн) за півлітра. Сказали, що задорого. Розговорилися. Дала нам 2 л молока просто так, коли дізналася, що йдемо пішки з Местії.
В останній день прикордонники (!) підвезли нас 23 км бездоріжжям до Лентехі, столиці Нижньої Сванетії. Якби не вони, навряд чи ми дісталися б тієї самої доби до Батумі. Попуток майже не було – кілька за годину, та й то заповнені. Того-таки дня в Цагері намагалися дізнатися, де автовокзал і коли від’їжджає автобус. Про гостинність грузинів та їхню любов до українців ми знали, але такий поворот подій нас приємно здивував: «Через 30 хв їхатиме лентехський автобус. Я вже переговорив із водієм, і він знає, що повинен вас узяти». Від Цагері до Кутаїсі 120 км: виявилося, що півшляху теж ґрунтівкою. Чоловік за кермом підбирав дорогою всіх охочих і часто зупинявся, щоб поспілкуватися зі знайомими. Думали, не доїдемо: на подорож знадобилося чотири з половиною години.
Це лише кілька випадків із багатьох, які змусили переосмислити людські взаємини в межах «дав-віддав» чи «купив-продав». Відтепер українських презентів братимемо із собою значно більше.
Сванетія цікава не лише для просунутого альпініста, а й для туристів, що полюбляють комфортний відпочинок (гостьові будинки є в кожному поселенні), обираючи пішохідну чи кінну мандрівку.