Коли учасники міжнародних переговорів домовилися про припинення вогню в Сирії, яке мало привести до політичної угоди, що поклала б край війні (у ній загинуло близько 500 тис. осіб, а мільйони стали біженцями), здавалося, була надія. Угода з’явилася на світ після складних перемовин США й Росії 12 лютого під час щорічної Мюнхенської конференції з безпеки, її схвалила Міжнародна група підтримки Сирії (у складі 17 держав).
За умовами угоди пріоритетом мало стати надання гуманітарної допомоги обложеним містам, а відтак через тиждень слід було очікувати «припинення бойових дій». Перше як-не-як реалізується: ООН оголосила про досягнення 16 лютого домовленості з режимом про доступ до семи міст, а можливо, і про повітряну доставку вантажів у Дейр-ез-Зор, більша частина якого перебуває під контролем «Ісламської держави» («ІД»). 17 лютого з Дамаска виїхало кілька перших конвоїв. Що ж до припинення вогню, то тут перспектив було мало.
Дивуватися нічому. Російський міністр закордонних справ Сєрґєй Лавров радісно заявив, що, попри підписану угоду, його країна й надалі завдаватиме повітряних ударів по тих, кого вважає терористами. А поняття дуже розпливчасте. Потужне відгалуження «Аль-Каїди» в Сирії «Джабхат ан-Нусра» (ДжаН) воює разом із багатьма іншими силами: і джихадистськими формуваннями, і поміркованішими групами, які підтримує Захід. Тож Москва вважає виправданим бомбити будь-яких повстанців на власний розсуд.
Російська інтервенція в Сирії наприкінці вересня під приводом боротьби з «ІД» і ДжаН змінила динаміку на арені бойових дій. Режим Башара Асада, який уже був на межі краху, тепер упевнений, що втримається, і збирається повернути контроль над іншими територіями. Пропрезидентські сили оточують захоплені повстанцями райони Алеппо, колись найбільшого міста Сирії. То чого Асад із Путіним зараз зупинялися б?
Читайте також: Світ про Мюнхенську безпекову конференцію: «Росія не демонструє жодних ознак готовності до деескалації»
За наступні після мюнхенської домовленості дні війна тільки розгорілася сильніше. 15 лютого від ракетних ударів у контрольованих повстанцями районах Сирії загинуло майже 50 мирних жителів. Щонайменше 14 осіб убито в місті Аазаз на півночі країни, коли ракети поцілили у два шпиталі й школу, де оселилися біженці. Авіаударами зруйновано також лікарню в місті Мааррет-ен-Нууман (провінція Ідліб) на південь від Алеппо (див. мапу). Загалом серед мішеней опинилося п’ять медичних закладів. ООН засудила ці удари й назвала їх порушенням міжнародного права. Міністерство закордонних справ Туреччини звинуватило Росію в «очевидному військовому злочині».
Ворожнечу Москви й Анкари підігрівають успіхи «Сирійських демократичних сил» (СДС) — союзу курдських та арабських бойовиків під парасолькою найбільшої курдської потуги в Сирії — партії «Демократичний союз» (ПДС). Це найнадійніший союзник США в театрі бойових дій проти «ІД». Але нині за сприяння російської авіації і за допомогою російських озброєнь вона воює в негласному союзі на боці режиму Асада. 2 лютого СДС розірвали життєво важливий для забезпечення повстанців коридор між Алеппо й турецьким кордоном. 15 лютого вони захопили Тель-Рифат — одне з перших міст, що повстало проти Асада, таким чином замикаючи «аазазький котел» (місто Аазаз — бастіон повстанців на кордоні з Туреччиною).
На «Роджаву»!
Курди хочуть створити суцільну автономну зону, з’єднавши два підконтрольні їм анклави уздовж сирійсько-турецького кордону. У недавно відкритому представництві ПДС у Москві є мапа майбутнього сирійського Курдистану під назвою «Роджава». Він займає значну територію.
Туреччина рішуче настроєна зупинити курдів й обстрілювала їхні позиції минулого тижня. Її прем’єр-міністр Ахмет Давутоглу каже, що Анкара «не допустить узяття Аазаза», і погрожує «різкою реакцією», якщо курдські сили спробують це зробити.
Із Алеппо втікають десятки тисяч жителів як на північ, до прикордонного турецького міста Кіліс, так і на захід, до провінції Ідліб, яку переважно контролюють повстанці. Режим, схоже, охоче дозволяє містянам перетинати лінії облоги, яку він тримає.
Провідний експерт аналітичної організації «Міжнародна кризова група» Ноа Бонсі вважає обстріли й бомбардування житлових районів та інфраструктури, зокрема шкіл і лікарень, невипадковими (минулого тижня російська авіація систематично бомбардувала обидва головні шпиталі Алеппо). Тут криється подвійна мета: залякати й змусити до втечі цивільне населення, аби зачищати позосталих бійців можна було ще жорстокіше, і зробити ціну опору настільки високою, щоб місцеві громади вимагали від повстанців погодитися на будь-які умови припинення вогню, котрі запропонує режим — так уже було два місяці тому в Хомсі.
Читайте також: Вільям Тейлор: «Нічого з того, що Путін міг би зробити у Сирії, не допоможе йому в українському аспекті»
Західні дипломати звинувачують російського президента Владіміра Путіна у використанні біженців як зброї, котрою він погрожує Європі й завдає удару по Туреччині, що підтримує повстанців, а в листопаді збила російський винищувач у своєму повітряному просторі. Анкара робить усе можливе, щоб стримати втечу мешканців Алеппо, будуючи великі табори для біженців на сирійському боці кордону. Поки ще не зрозуміло, чи готова вона захищати ці нові об’єкти від ударів росіян або ж режиму. Якщо так, то це може бути прелюдією до створення неофіційної безпечної зони вздовж кордону, чого вже давно вимагали турки, але відмовлялася робити Америка, навіть коли ситуація була значно безпечнішою. Але збивати заблукалі гелікоптери режиму — це одне, а ризикувати прямою військовою конфронтацією з Росією — зовсім інше. Лідери сирійської опозиції інтерпретують ситуацію дещо відмінним чином. Один із них вважає: «Схоже, Туреччина намагається створити гуманітарну кризу. Турки думають, що це може змусити Захід нарешті діяти».
Насправді перспективи інтервенції Заходу мізерні. Навіть якщо дійде до силового протистояння Москви й Анкари в Сирії, ще хтозна, чи змушене буде НАТО прийти на допомогу Туреччині — членові Альянсу, якщо остання зазнає нападу не на своїй території. Відчайдушні дипломатичні потуги Керрі свідчать, що Барак Обама, якому на посту залишився рік, не переходитиме до «яструбиної» позиції, коли до цього його не змусить розвиток подій.
Більшість військових аналітиків сумніваються, що без прямого військового втручання Заходу вдасться запобігти дальшим поразкам повстанців. Саудити розглядають варіант надання останнім переносних зенітно-ракетних комплексів. Але Америка проти через загрозу потрапляння зброї до терористів, які відтак зможуть збивати пасажирські літаки в інших країнах.
Усе це аж ніяк не означає, що Алеппо швидко впаде під натиском сил режиму. У місті досі перебуває близько 40 тис. загартованих боями повстанців із понад 50 опозиційних угруповань. Більшість із них залишаються відносно незалежними від ДжаН. Останній аналіз Інституту досліджень війни — аналітичного центру з Вашингтона — свідчить, що так просто їх не подолати. Одначе той-таки інститут застерігає, що ДжаН та її союзник — салафістсько-джихадистське угруповання «Ахрар аль-Шам» — можуть скористатися потенційною блокадою, аби залучити до своїх лав помірковані сили, розчаровані зрадою Заходу. Це було б на руку режимові, котрий малює образ опозиції як такої, що складається виключно з «терористів».
Без російської підтримки з повітря проурядові сили, які виступають проти опозиції, мали б зовсім не такий грізний вигляд. В очолюваній алавітами сирійській армії залишилося відносно небагато підрозділів. Станом на середину минулого року вона була на межі розвалу. Нині росіяни проводять повторне навчання й переозброєння сирійського війська, але основні сили загалом розгорнуті ближче до підконтрольних режимові найважливіших районів, у Дамаску й Латакії. Сили, що тримають в облозі Алеппо, — це здебільшого шиїтські ополченці з Лівану й Іраку під проводом іранців, а також частина бойовиків з Афганістану та Пакистану. Західна розвідка оцінює їхню чисельність приблизно в 15 тис. (це без урахування ще близько 5 тис. членів «Хезболли» — потужного військового угруповання ліванських шиїтів). На місці працюють представники російського спецназу, координуючи повітряні удари. Один командир повстанців сказав: «Ми можемо розбити їх на полі бою. Наші люди воюють із ними п’ять років, і це знайома територія. Але російські авіаудари все змінюють».
Поки Захід мучиться від самонавіяного безсилля, Туреччина та її союзники з Перської затоки погрузли в метушні й погрозах. Натомість Путін має чітку стратегію, яка, схоже, успішно працює майже на всіх рівнях. І тепер уже впевнений у собі Асад говорить про відвоювання зруйнованої країни крок за кроком.
«Влад-побєдітєль»
Найближчий пріоритет Путіна — повернути Алеппо в руки сирійської влади, дати можливість курдам створити бодай напівавтономний регіон на півночі, а відтак закріпити ці здобутки через призупинений мирний процес під егідою ООН. План ґрунтується на переконанні, що розколотий суперечками довкола міграційної кризи Євросоюз відчайдушно прагне закінчення цієї війни чи не будь-якою ціною, а Обама вже махнув рукою на спроби (не надто наполегливі) позбутися Асада.
Як смачний пряник Путін обіцятиме підсилення явно кволих дій обамівської коаліції своїм по-справжньому синхронним наступом на «ІД» у Східній Сирії. І, можливо, йому вдасться досягти компромісу; він може навіть пожертвувати Асадом, якщо на місце того знайдеться прийнятна для Росії кандидатура.
Читайте також: Війни не буде? Експерти про турецький інцидент
Загалом стратегія господаря Кремля дає дивіденди. Основна мотивація його рішення про дислокацію бомбардувальників у Сирії відразу після анексії Криму та розпалювання сепаратистської війни на Сході України — бажання змусити Захід серйозно рахуватися з Росією як із великою потугою. В обох випадках Москва позиціонує свої дії виключно як реакцію на провокативну поведінку Америки та її союзників. На думку Путіна, революція в Києві в лютому 2014-го стала результатом змови Заходу, що мала на меті відірвати Україну від Росії. Аналогічно війну в Сирії розпалював Захід, щоб скинути Асада. Тож зараз, вважає Путін, Захід просто дістає по заслузі.
Ще один бонус для нього — наплив біженців до Європи, який посилився після російських авіаударів. Лідер РФ кілька років матеріально підтримує популістські та антиіммігрантські партії Європи, які виступають проти ЄС. Нині безладна реакція Євросоюзу на міграційну кризу тільки грає їм на руку. За розрахунками Путіна, ослаблення Брюсселя допоможе йому втримати Україну, Грузію, Білорусь та інші країни у сфері впливу Москви.
І не останньою чергою сирійська кампанія допомагає підтримати рейтинги популярності Путіна в Росії, які стабільно перевищують 80%, незважаючи на болісну рецесію в країні, спричинену здешевленням нафти, санкціями Заходу і, власне, бездарним керівництвом Путіна. Російське телебачення показує сирійську війну як крутий блокбастер на радість захопленим глядачам. Після того як російські бомби рознесли лікарні в Алеппо, телевізійники переклали вину на США, показавши кадри американських реактивних штурмовиків А-10, які нібито виконували бойові завдання над містом. Кволе заперечення американців лише підтвердило їхню вину в очах телеаудиторії. За даними опитування Левада-Центру, майже 60% росіян підтримують війну в Сирії.
Та хоч би якою успішною здавалася путінська стратегія зараз, вона дуже ризикована. Саудівська Аравія, котра виступає лідером щойно сформованої ісламської коаліції, проводить широкомасштабні військові навчання. Це може свідчити про підготовку наземної кампанії проти «ІД». Туреччина, куди саудити нещодавно спрямували свої літаки для авіаударів по «ІД» в Сирії, може стати їхнім партнером. Якщо ситуація розвиватиметься так (наразі це дуже сумнівне «якщо»), то все зайде далеко: під прямий чи опосередкований удар можуть потрапити й сили режиму Асада. У такому випадку Росії доведеться або вводити серйозний сухопутний контингент, або відступати, тоді як Америка не матиме іншого виходу, окрім як підтримати своїх союзників.
Відтак Путін, у кращому разі, муситиме змагатися з перемінним успіхом. Асад, навіть за підтримки російських, іранських та шиїтських найманців, може щонайбільше повернути собі контроль над густонаселеним крайнім заходом країни. Але йому й надалі протистоятиме великий радикалізований повстанський рух. Вивести війська із Сирії Путіну може виявитися настільки само важко, як Заходу — свої з Афганістану. Крім того, його обіцянку співпрацювати з Америкою і розбити «ІД» неможливо реалізувати, якщо араби-суніти не захоплять і не втримуватимуть опорну зону «ІД» в місті Ракка й довколишні райони. Але ж власне їх Росія сьогодні називає терористами. Може, Путін й Асад зараз і вважають себе переможцями. Але у випадку Сирії «виграші» й «перемоги» — слова дуже непевні.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com