Залишення під вартою Юрія Луценка, затримання Юлії Тимошенко, ув’язнення інших представників попереднього уряду – все під щонайменше сумнівними приводами – важко назвати інакше, ніж демонстративними репресіями. Підписання президентом закону про використання «прапора перемоги» також неприємно вразило демонстративністю. Звісно, владі хочеться підживлювати електорат якщо не виконанням соціальних обіцянок, то хоч ностальгією за совком. Можливо, жестів лояльності до «Русского міра» вимагають із Кремля. Однак для всього цього можна знайти інші способи з меншою кількістю далекосяжних негативних наслідків для країни.
Груба гра з опозиціонерами під слідством узагалі схожа на випробовування швидкості й глибини реакції як суспільства, так і країн Заходу: наскільки категорично і хто виявлятиме протест. А громадянам тим часом шлеться повідомлення: хто не з нами, той проти нас і відчує всі наслідки.
Навіщо? Складається враження, що в українській владі визріло певне рішення. Це схоже на рішення про «білорусизацію».
Мовляв, падіння рейтингів невідворотне, а самого адмінресурсу для створення власної більшості в парламенті може забракнути. Попри бравурні звіти, соціально-економічних перемог очікувати не випадає, та й люди вірять не пафосним заявам прем’єра, а цифрам на цінниках. Відтак народ злий, і реакцією на спробу вкотре намалювати результати виборів, аж надто відмінні від правди, може бути Майдан. А це лякає. Тому треба можливих дійових осіб знешкодити, а потенційних рядових учасників протестів залякати й трохи підкупити (наприклад, висуваючи законопроект щодо полегшення життя малому та середньому бізнесу).
Про це йшлося давно, але залишалася надія, що владі вистачить мудрості (або принаймні інстинкту) зійти з цієї доріжки, куди її штовхають радники із сусідньої держави. Адже Україна – це не Білорусь і не Росія. І прямолінійні схеми (дати в морду) тут не спрацюють: люди звикли до іншого.
Проте Рубікон, схоже, перейдено. Наступні кроки можуть не забаритись. Обвинувальні вироки опозиціонерам. Жорстока розправа з акціями протесту. Фальсифікація результатів виборів. Знову розправа з протестами. Засудження організаторів протестів. Ухвалення слухняною більшістю (конституційною?) у Верховній Раді давно обіцяних своєму електоратові змін до Конституції: щодо статусу російської мови, радянської символіки тощо. І спроби на цій основі домовитися з Росією щодо економічних преференцій та дешевшого газу. Адже йти в Митний союз не хочеться (бо Європа більше відповідає бізнес-інтересам провладних олігархів), як і віддавати стратегічні підприємства. Тому торгуватимуть тим, цінності чого не розуміють: ознаками українськості держави, якою керують. За такого сценарію у виграші однозначно буде Росія: адже подібні дії влади поставлять її в один ряд із білоруським керівництвом – без права виїзду на Захід, зате з васальними відносинами з Москвою.
Тому, власне, радники з сусідньої країни так наполегливо переконують наших можновладців, що головний їхній ворог – це українське суспільство, яке треба «поставити на місце» за будь-яку ціну.
Владі, допоки вона залишається українською, варто думати про наслідки. Бо не раз доведено, що імперська пиха заважає радникам адекватно оцінити суспільство, з яким вони працюють, на чому вони вже не раз «горіли». А його упокорення може бути лише тимчасовим. Після того як РФ втратить безпосередній інтерес до справ в Україні (вважатиме завдання виконаним, вирішуватиме власні проблеми тощо), можновладці опиняться сам на сам із громадянами. І ця думка сидітиме в їхній підсвідомості всі роки перебування на посадах. Адже вони не забезпечили людям ані стабільності, ані поліпшення життя, натомість тиснули й залякували. Історія України свідчить, що в такому разі вже не йтиметься про підкреслено мирний протест – події розвиватимуться блискавично й агресивно. Тож нашій владі сьогодні не варто палити всі мости до власного народу.