Сам підхід до цього питання має усі шанси наразитися на хвилю масового обурення, сенс якого можна передати реченням «Про які палаци можна говорити, коли сама незалежність України під щоденною загрозою?».
Лозунг «Guerre aux châteaux, paix aux chaumières!» («Війна палацам, мир хатам!») уперше прозвучав 1792 року як заклик до активніших дій після перемоги Великої французької революції. Уже готовою формулою скористалися більшовики, щоб налаштовувати «селян і робітників» грабувати панські маєтки, — «експропріація експропріаторів» легітимізувала цей процес заперечення приватної власності як акт соціальної справедливості. Пізніше, за встановлення влади «перших і других совітів», випотрошені палаци (лише малесенька частка артефактів потрапила до музейних збірок, багато нищили в ненависті до незрозумілої естетики, як велетенський палац Кочубеїв у Диканьці під Полтавою чи Терещенків у Денишах Житомирської області або палац-садибу Дубецьких — Панкеєвих у Василівці Одеської області), сплюндровані, але більш-менш цілі будівлі націоналізували. На відміну від історії Франції, коли за усіх змін ладу (імперія, монархія, кілька республік й окупацій) знаходилися ті, хто спромагався зберегти право приватної власності, і на замки з палацами (і цілісністю декорації інтер’єрів з предметами інших культур і епох) зокрема.
«Велика жовтнева», яку так назвали в срср подібно до «Великої французької» (яку самі французи так не називали, бо визнавали важливість усіх революційних змін в усі епохи), скасувала приватну власність, а її ідеологи цілеспрямовано підживлювали в громадян ненависть до буржуазії, особливо аристократії. Бо у французів (або іспанців) аристократія залишалася своєю, а от в українській історії, навіть якщо це були нащадки козацької старшини, як-от Скоропадські, Галагани, Тарнавські, що вже казати про Острозьких, Потоцьких чи Шептицьких, історики відшукували, за що їх принизити, щоб «народна помста» їхньому матеріальному спадку здавалася обґрунтованою. У правовому сенсі палаци стали «націоналізованим майном». Не частиною культурної спадщини (як відбулося, наприклад, з парками біля них, значною мірою перетвореними на пам’ятки, що охороняла держава, тобто частково утримувала), а усуспільненого й безособового «майна», яке, якщо воно не знищене «в полум’ї революцій і воєн», має «послужити трудовому народу». Партійне керівництво вважало за потрібне будувати собі нові адміністративні центри й комфортні помешкання в містах, більшість же палацових комплексів пристосовувало під щось. Наприклад, київський Кловський палац спочатку віддали Музею історії Києва, а потім, за часів відновлення незалежності, — Верховному Суду, рідкісно щаслива доля спіткала палац Потоцьких в Одесі (його подарував містові мер Маразлі як будівлю під міський музей, що діє й понині). А такі садиби, як Качанівка, Сокиринці, Вороновиця, Немирів? Занадто повільно та інтоксикація ненавистю до «панського життя» відбувається. Хоча рецидивів совка немало, зокрема і в ставленні до архітектурного об’єкта як до безісторичної «речі», що стоїть у когось «на балансі».
У соцмережах слідкую за кількома сторінками, що послідовно розповідають про громадське життя й ініціативи, наприклад про толоку біля палацу в Роздолі й приватну реставрацію палацу Бруницьких у Підгірцях, що обидва в Стрийському районі Львівської області. Я радію, коли читаю про палац Орловських у Маліївцях, який до 2021 року був санаторієм для дітей, хворих на туберкульоз кісток, а потім обласна рада його передала його Новодунаєвецькій селищній громаді, і у палацових просторах розгортається й мистецьке життя також. Тішуся, бо це приклади, коли наші громадяни повертають собі своє, від насильницького одержавлення йдуть до усвідомлення палацових комплексів не як ненависних місць, що уособлюють «панське гноблення», а як органічної частини архітектурної, культурної, мистецької спадщини українців. Коли перестають ділити артефакти на «наші» й «чужі», які можна знищувати, як після Другої світової рубали вівтарі у храмах забороненої УГКЦ, начебто «бо уніати від диявола». Цей вираз не раз чула на власні вуха в дитинстві.
Нещодавно вдалося побачити прекрасний палац із надзвичайно прикрою історією збереження. Здавалося, палац Фредрів — Шептицьких на Самбірщині нині має усі шанси стати окрасою села Вишні. У 2013 році Наталка Космолінська натхненно писала:
«…проект ревіталізації палацового комплексу Фредрів стартував ще 2009 року в межах заходів Львівської обласної ради для промоції регіону. Тоді було вирішено “реанімувати” в колишній літній резиденції Фредрів (що нині належить Вишнянському коледжу Львівського національного аграрного університету) меморіальну кімнату Александра Фредра. Кілька десятиліть тому місцеві ентузіасти в тоді ще Вишнянському технікумі створили скромний Музей Александра Фредра: кілька саморобних стендів, де на копіях стародавніх гравюр і фотографій можна було побачити колишніх власників і сам палац у ХІХ столітті. Найціннішим було те, що музей був громадською ініціативою».
Що ж сталося, що майже одинадцять років по тому? Ентузіасти, готові докладатися, щоб палац став місцем, корисним громаді й громадянам, є. Я говорила з Юрієм Яценком, уродженцем Вишні, який роками намагається розв’язати вузли юридичних проблем юридичної підпорядкованості палацу, щоб знайти ту точку, у якій нинішні власники майна зважаться передати палац тим, хто зможе його належно утримувати й розвивати не як «будівлю», а як цінність українського народу. Юрій вважає, що бракує волі й розуміння, що цей невеликий за розмірами палац потрібен і місцевій громаді, і усьому українському народу, який хоче й може перетворити це місце не у фантазію і потенцію, а в культурну й просвітницьку реальність.
Перекладач і публіцист Юрко Прохасько
Зараз Юрій виступає з ініціативою провести в палаці виставку історичних предметів інтер’єру й побуту в поєднанні із сучасним мистецтвом і скульптурою. Він каже:
«Художники й колекціонери люб’язно погоджуються давати роботи для експонування в цих інтер’єрах, хоч і спотворених, але все ще з багатьма цікавими деталями. Люди готові безкоштовно приходити на толоки для прибирання й звільнення палацу від радянських парт, стендів і портретів. Юрій вважає, що критично важливо до зими замінити пошкоджену старовинну черепицю даху на запасну, яка була на збереженні в коледжі, та зупинити підтоплення підвалів. Мета цієї виставки — протиаварійний порятунок палацу, щоб нарешті відкрити його для доступу відвідувачів, дати віру і друзям проєкту, і громаді. Саме це може змінити синергія зусиль окремих людей, і вільно можна приїхати на толоку, запропонувати історичні предмети чи мистецтво для експонування в палаці».
Приватних ініціатив щодо ремонту, реконструкції, реставрації, декорування палацу не бракує. Люди готові приходити і на толоки, і на аварійні ремонти безплатно, бо вже зібрані детальні описи чи не кожної з кімнат, включно з тим, якою була дерев’яна ванна «на коліщатках», який вигляд мали спальні, вітальні, бібліотека, навіть їдальня із серією картин, що замовив граф у Юліуша Коссака, оригінали яких у Варшаві. Польські музейники для Вишнянського палацу вже надали право зробити їхні гарні копії, щоб розмістити їх на відповідній стіні кімнати, якщо справа з передачею палацу на баланс зацікавленої в нормальній організації рятівних робіт зрушиться з місця. Як не переплановували приміщення під «начальні цілі» у ХХ столітті, та за описами й фото його можна відновити, сучасно опорядити, належно поєднати освітню й представницьку функції палацу. Я була свідком: люди не лише у вихідні чи свята приїздять сюди групами й сім’ями бодай зовні оглянути пам’ятку, господарські будівлі, запущені парк та озеро. У соцмережах знимків палацу й околиць стільки, що можна створювати за ними хроніку руйнування стін, прикрашених ліпнинами, і терас, де колись у квітниках проводили літні місяці майбутній митрополит Андрей Шептицький і блаженний священномученик Климентій Шептицький з рідними. Українцям потрібна пам’ять про їхнє дитинство, як потрібна й чесна розмова про те, чому графська родина, закорінена в польській культурі, дала світові двох видатних українців.
У часи російсько-української війни публічних міркувань про зміну ідентичності, про усвідомлення українства чимало, здебільшого їх озвучують через читання, музичну культуру, створення українського кіно, експозиційні проєкти українських митців, зокрема й за кордоном. Ідентичність трактують як приналежність до певних цінностей. Набагато рідше говорять про те, що ідентичності можна набувати й у спільній, колективній праці над поверненням до української культури пам’яток архітектури, а ще менше — інтер’єрних комплексів.
Такі проєкти, як багаторівнева ревіталізація родинного палацу Фредрів — Шептицьких, можуть стати прикладом того, як об’єднання громадян і довіра до спільних зусиль перемагають амнезію і ненависть, якими труїли українців більшовики в тоталітарному ХХ столітті.