Листи «русскому солдату», знайдені в убитих окупантів, — такі військові трофеї принесли до Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького. Нещодавно повідомляли, що в окупованому Скадовську російська влада примушує школярів писати листи російським загарбникам і дякувати «за захист».
На початку повномасштабного вторгнення Україну сколихнули розповіді про примусове вивезення українських дітей на територію РФ. На жаль, такі дії не є чимось новим в історії взаємин зі росіянами. Згідно з Конвенцією ООН, однією з визначальних ознак геноциду є «насильницька передача дітей однієї групи іншій». Навіщо? Для формування «правильної», з погляду агресора, ідентичності, а також прищеплення любові й вдячності, з якої агресор підживлює самоповагу. Зараз у музеї діє виставка «Дзвони пам’яті», де представлено кілька документальних історій, які підтверджують, як штучний світ пропаганди формує світосприйняття дитини.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ворог викрав понад 19,5 тисячі українських дітей, за словами Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця.
Родина Тетяни Захарівни Скубій, яка народилася 1922 року в селі Горобці Новосанжарського району Полтавської області, була розкуркулена, а в 1933-му її батьки, дві сестри й два брати померли з голоду. Вижили лише 10-річна Тетяна й найстарша дівчина Еля, 1916 року народження, яка вміла добре шити на машинці і яку батьки, передчуваючи недобре, іще до розкуркулення відправили на Донбас. Навесні 1933-го хрещений батько відвіз Тетяну й ще трьох дітей її односельців до дитячого будинку в Нові Санжари.
Онука Тетяни Захарівни історикиня з Дніпра Зоряна Бондар дбайливо зберігає багатий (як на таку ситуацію) фотоархів бабусі. За фотознімками можна відстежити, як вихованка дитячого будинку навчалася й набувала професії. На листівці 1939 року дівчина сфотографована з двома однокласниками після складання шкільних іспитів випускного 7 класу. Наприкінці серпня того ж року зроблена світлина з двома подругами — після вступних іспитів до Хомутецького зоотехнікуму. Є ще кілька фото з одногрупниками на 1 й 3 курсах технікуму та низка світлин Тетяни Захарівни вже як головного зоотехніка колгоспу «Вперед до комунізму» (с. Погребняки Полтавської обл.), який об’єднував сім сіл, розташованих на значній відстані одне від одного. Фотоархів немов би засвідчує, як добре радянська влада подбала про сироту, давши їй дах над головою, освіту й можливість стати шанованою та потрібною людиною.
Тетяна Захарівна все життя дякувала радянській владі й особисто вождям Леніну та Сталіну за турботу. Як навчили її вихователі в дитячому будинку: щоранку дітей по холодній підлозі вели вмиватися (узимку вода в мисці замерзала, тож спочатку доводилося розбивати кригу), а, вмивши обличчя, сироти дякували винуватцеві свого сирітства, портрет якого висів на стіні.
Потім ішли снідати. Від самого дитинства онуку Тетяни Захарівни бентежило це відчуття вдячності, яке часом дисгармоніювало зі спогадами бабусі. Отримавши історичну освіту, Зоряна зрозуміла чому. Травму Голодомору бабуся проживала все своє життя. Коли пекла домашній хліб, розповідала історії… Як у 10 років у 1933-му топила піч, щоб зварити баланду й нагодувати молодшого братика Василька, але поки баланда вичахла — Василько помер. Як у сиротинці старші діти забирали з-за пазухи хліб, який Тетяна хотіла зберегти до вечері… Замішуючи тісто, бабуся співала пісні «Летіла зозуля» й «Усі гори зеленіють» про втрачену батьківську любов, голод і сирітство. На збереженому онукою рушнику поруч із квітами й птахами бабуся вишила колоски пшениці…
Колоски, які селяни збирали на полях, щоб вижити… Колоски, через які загинули в 1933-му, захищаючи соціалістичну власність, «піонери-герої» Ваня Васильченко й Микита Сліпко, які також були сиротами, якщо вірити їхнім комуністичним «житіям», і на прикладі яких виховували не одне покоління радянських громадян. Штучний голод 1921–1923 років, розкуркулення й Голодомор 1932–1933 рр., репресії, спричинений вивезенням зерна голод 1946–1947 років принесли дитячим будинкам щедрі сирітські жнива. У розпал Голодомору селяни нерідко були вимушені рятувати дітей від голодної смерті, залишаючи біля дверей дитячого будинку чи на базарах великих міст, щоб у притулок їх прилаштувала міліція або добрі люди.
Але це не гарантувало виживання в переповнених сиротинцях. Наприклад, станом на 9 квітня 1933-го в підпорядкованих Наркомату освіти дитячих будинках Дніпропетровської області, розрахованих на утримання 3677 дітей (саме на таку кількість їдоків було передбачено харчування), старших ніж 4 роки, насправді перебувало 5313 дітей… Водночас ті, хто вижили, мали великі шанси стати патріотами ненаситної «радянської батьківщини», які під час Другої світової війни були готові добровольцями йти на фронт «За Родіну, за Сталіна!».
Схема проста й типова: агресор вбиває батьків дитини (або заарештовує, висилає в Сибір із забороною листування), родичі не беруть сироту на утримання, бо не мають чим годувати або бояться покарання за те, що пригріли «враженя».
Дитина зростає в інформаційній бульбашці, сформованій системою виховання дитячого будинку й радянської школи. Без альтернативного джерела інформації в людини не може виробитися самостійне бачення (в умовах тотального контролю інформації таким джерелом могли бути судження батьків чи інших авторитетних людей, які знали життя «до революції»), адже власного досвіду замало. Про відмінності дитячого і дорослого сприйняття й механізм штучної трансформації особистості в умовах тоталітарної системи — наступна історія.
Батьки й старший брат Олександра Євменовича Солоного, 1911 року народження, із села Кринички Дніпропетровської області загинули від голоду 1921 року. Як видно з рукопису його спогадів, раніше родина не бідувала — мали молоко й сметану на продаж, напередодні трагічних подій батьки придбали нову гарну бричку. Натерпівшись від голоду й сирітства, хлопець дуже зрадів, коли в Криничках — «для нас голодних дітей» — відкрили їдальню. Не відаючи, що під керівництвом Леніна в роки штучного голоду українське зерно ешелонами вивозили за кордон, маленький громадянин перейнявся вдячністю до радянської влади. «Це нас Ленін годував. Зберіг нас від жорстокого голоду. Ми ще малими дітьми це все перед нашими очима добре усвідомили на все наше життя. І ми дітьми давали дитячу клятву — всім нам бути завжди самовідданими нашій Комуністичній партії, уряду, Леніну, народу за заботу — бути завжди самовідданими нашій Компартії», — писав у спогадах Олександр Євменович на схилі літ, відбувши 10 років таборів. Ленін у його свідомості на все життя залишився світлою рятівною постаттю.
А от щодо політики Сталіна Олександр Євменович мав змогу скласти власну думку вже як зріла людина, перед очима якої розкрилися спочатку несправедливість примусової колективізації, розкуркулення, репресій проти незгодних з політикою партії та жахи Голодомору. До категорії незгодних потрапив і сам. З його кримінальної справи, що зберігається в архіві Управління СБУ Дніпропетровської області, дізнаємося, що 1932 року Солоного виключили з комсомолу й Дніпродзержинського металургійного технікуму за написання й оприлюднення листа, в якому студент засуджував політику колективізації та хлібозаготівель. Ми не знаємо, який саме епізод став «спусковим гачком» в ухваленні згубного для «радянської людини» рішення, але в збірнику архівних матеріалів «Механізми творення Голодомору», який опублікувала нещодавно дослідниця Н. Романець, висвітлено безліч злочинів, що ініціювали найвищі й місцеві партійні органи, які викликають гнів, обурення і жах.
Відомо, що в 1932 році в рідному селі Солоного Криничках колгоспники протестували проти нереальних планів хлібозаготівлі, наприкінці літа в трьох колгоспах зафіксовано зрив загальних зборів, жінки з колгоспу «Червоний яр» організували «волинку» — кинули роботу й пішли до сільради вимагати зменшення плану. Місцеві комуністи, що знали ситуацію зсередини, були слабкими помічниками грабіжницької влади, тож на їх місце в село Кринички відрядили 50 уповноважених з різних організацій м. Кам’янського та 50 членів сільради, завданням яких було підвищувати ефективність хлібозаготівель.
На 22 листопада 1932 року в селі виявлено 45 ям із зерном, винних у приховуванні хліба господарів притягнули до суду, але село так і не виконало план і потрапило на «чорну дошку».
Олександр Солоний знав, як це відбувалося не з документів, бо його самого залучили до участі в хлібозаготівлях: «Мене, як учителя та і всіх учителів, ганяли по кварталах, щоб ми останні глечики з борошном забирали на користь соціалізму. Я відмовився від цієї роботи і вимушений бросати педагогічну роботу — голодував». Співчуваючи долі здібного студента, у 1933 році директор технікуму Валянський (засуджений у 1938-му) видав Солоному документ про освіту. Солоний закінчує однорічні педагогічні курси й продовжує вчителювати в Криничанській школі № 2, де має однодумця — директора школи О. П. Махоніна. Вони засуджують сталінську політику, через яку «в 1933 р. половина селян-українців з голоду вимерли». Водночас у свідомості О. Солоного живе уявлення про доброго комуністичного вождя Леніна, який «врятував від голоду» його та, мабуть, і його брата, який потім став членом партії. Натискаючи на цей важіль у час, коли розкручувався маховик репресій, брат переконує Солоного стати «людиною, що йде тим шляхом, який вказує партія». Діяльність новонаверненого комуніста проявилася в написанні трьох доносів на своїх знайомих («петлюрівця», «сина попа» й «дезорганізатора колгоспу») — , за цим вчинком автор потім шкодував.
Спостерігаючи, як арештовують колег-учителів і його товариша-директора, дивлячись на сліди засохлих сліз («сльози як рани») на обличчях учнів, батьки яких засуджені за абсурдними обвинуваченнями, Солоний прагне висловити незгоду з таким станом речей. Але, не спроможний вийти за межі сформованого комуністичною системою алгоритму дій радянської людини, звертається по допомогу до тих самих партійних органів, під керівництвом яких і здійснюється злочинна політика: до НКВД з листом на захист репресованих педагогів і батьків учнів та до міськкому КП(б)У з листом, у якому виклав власні антирадянські погляди.
Реакція влади передбачувана — автора листів арештували. Пастка, розставлена в голодному дитинстві, спрацювала.
Який висновок? Геноцидні дії означають не лише фізичне винищення, але й знищення самосвідомості, прищеплення жертві системи цінностей агресора. В умовах контролю інформації важливо знаходити можливості донесення альтернативних думок — через інтернет, графіті, особливо через тиск світової спільноти. Дослідження свідчать, що діти, які виростали в умовах терору й жорсткої цензури, але яких виховували батьки, з якими були відверті взаємини, виростали більш суб’єктними й цілісними особистостями, здатними на самостійні рішення та самореалізацію. На окупованих росіянами територіях зараз також багато залежить від батьків, які можуть допомогти дитині зрозуміти справжній стан речей, щоб вона не стала несвідомим інструментом (зброєю) в руках агресора, а також навчити її захисної поведінки, щоб даремно не наражати на небезпеку.