Восени 1999 року, у розпал президентської виборчої кампанії, тодішній президент України Леонід Кучма відвідав Кам’янець-Подільський. Після ритуальних зустрічей з виборцями була прогулянка містом. Уже перед машиною, готовою їхати далі, місцеві діячі запопадливо нагадали, що варто пройтися під Тріумфальною аркою біля кафедрального костелу Св. Петра і Павла — «на щастя», звісно ж. Президент неохоче повернувся, пройшовся під аркою і поїхав у своїх справах.
Тріумфальна арка костелу в Кам’янці-Подільському. Джерело: wikipedia.org
Тріумфальну арку збудували на честь візиту до міста останнього короля Станіслава Авґуста Понятовського в листопаді 1781 року, про що свідчить напис на ній. Чи принесла вона щастя королю? Мабуть, це складне запитання. Він правив ще 14 років, але довів країну до ліквідації. Чи допомогла вона Кучмі? Можливо, адже вибори того року він таки виграв. І нині він єдиний в історії України президент, що був на цій посаді два терміни. Але далі були вбивство Георгія Гонгадзе, акція «Україна без Кучми», намагання провести в наступники сьогоднішнього мешканця Ростова-на-Дону, небезпечне загравання з Росією та вимушені компроміси з колективним Заходом і врешті Помаранчева революція. Кучма таки не став «королем» і в певному сенсі повторив долю Станіслава Авґуста Понятовського, а Україна досі жива й бореться за своє право на існування.
Акція «Україна без Кучми», лютий 2001 року. Джерело: wikipedia.org
Що показують такі історії, попри те що вони основані на міфах? Король Станіслав Авґуст дійсно був у Кам’янці, і місто намагалося вразити свого короля. Чи зведення арки й проходження під нею дають усім щастя? Питання, звісно, у вірі. Кучма повірив місцевим забобонам і випробував долю. У нього склалося. А чи склалося в сотень тисяч інших? У кожного, звісно, своя історія. Але цікаве тут лише одне: без короля всього цього не було б.
Запитання, винесене в заголовок статті, потребує спокійного й розважливого розгляду та сприйняття нашої історії. Виховані в національних наративах минулого, ми погано сприймаємо прикладання до української історії слів на кшталт «король», «королівський», «королівське». Причин цього багато. І це не через малу кількість у нашій історії королів, яких без жодних дискусій ми сприймаємо як своїх, — короля Данила та його сина короля Лева. Головною перепоною, що заважала й заважає сприймати інших королів як своїх, є проєктування сучасних національних наративів на давнє минуле. Коли мова заходить про події XIV–XVIII століть, наше розуміннях тих часів автоматично накладає на них сучасну матрицю світу, де є ми, українці, і де є інші, і коли сучасні йменування держав і народів прикладаються до подій кількасотлітньої давнини. Це не добре, проте цілком природне розуміння минулого, властиве пересічному громадянину. Натомість наші предки, що проживали на землях сучасної України, жили в цілком іншій системі координат, у якій король був справді своїм, а вони були його підданими. І така система взаємин існувала сотні років.
Читайте також: Дух нашої давнини. Де українцям шукати власних традицій?
Історія України другої половини XIV — XVIII століть — це історія людей, що жили в різних тогочасних державах. Спільне в цих держав те, що всі вони були монархіями. Ще на початку XVI століття Нікколо Мак’явеллі у своїй книжці «Державець» просто пояснив політичний устрій знаних йому тогочасних держав: «Усі панства, всі власті, які панували і панують над людьми, були і є або республіки, або монархії. Монархії бувають або спадкові, де віддавна править один рід, або нові». У нашому випадку Польське, Угорське королівства, Велике князівство Литовське, Велике князівство Московське, Молдавське князівство, Кримський ханат, Османська імперія були монархіями, якими правили королі, великі князі, господарі, хани й султани. Усі вони належали до певних династій, і логіка їхнього правління полягала тільки в стабільності й тривалості правління власного роду. У цій логіці немає місця національним інтересам, які ми несвідомо намагаємося прикласти до минулих століть. Власне, це чи не головна перепона спокійно сприймати короля в нашій історії. Кожного володаря цікавило, хто буде його наступником і як довго триватиме правління його династії.
Коли ми торкаємося нашої історії XIV–XVIII століть, то практично випускаємо з уваги чинник, що ті держави, у які входили сучасні українські землі, були монархіями, тож король був ключовою фігурою у всьому, що стосувалося їхньої життєдіяльності. Приміром, Польське королівство, що від 1340-х було для мешканців сучасної Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та частини Хмельницької областей державою, у якій проживали їхні предки. Для мешканців Волині, Київщини та Східного Поділля король теж був своїм, попри те що жили вони у Великому князівство Литовському до 1569 року, але від кінця XIV століття, за винятком 1430-х та 1490-х, і король, і великий князь — це та сама особа. А що казати про мешканців Закарпаття, де королівська влада була безперервною від XI до XX століття.
Король Данило Галицький. Художник Микола Бідняк. Джерело: photo-lviv.in.ua
Влада короля стосувалася всіх аспектів життя: права, податків, війни — це лише те, що видно зі збережених відтоді джерел. У Польському королівстві, куди входили українські землі від середини XIV століття, влада короля була обмежена привілейованим станом — шляхтою. Від XV століття піддані з володарем постійно спілкувалися, що призвело до появи парламенту — сейму. Як без урахування короля описувати історію цього часу? Теоретично це можливо. Але це буде історія без розуміння логіки подій. Буде лише набір фактів, що уривчасто показують наше минуле й де є тільки те, що пасує ідеї або тезі, під яку писали чи писатимуть текст. Для середньовічних і ранньомодерних держав король, володар є тим, довкола кого формується оповідь. І хоча сьогодні ми вивчаємо минуле за допомогою різних дослідницьких інструментів, щоразу ставимо нові й цікаві запитання, розуміння того, що йдеться про монархів і монархічні держави, є ключовим.
Наприклад, знана всім з підручників подія, що зветься Кревською унією, коротенька домовленість між великим литовським князем Яґайлом і коронними можновладцям про шлюб з Ядвіґою, тодішньою королевою в Польському королівстві, традиційно інтерпретується як така, що відкрила шлях до покатоличення й посилення зиску польської шляхти в Україні. Хоча текст угоди насамперед стосувався одруження Яґайла з Ядвіґою і в ному йшлося про умови майбутнього союзу, з «легкої руки» істориків XIX–XX століть він став «початком» того, про що в ньому не йшлося і чого не планувалося.
Читайте також: Русь Речі Посполитої: складні шляхи ранньомодерного українського націєтворення
Через 184 роки король і великий князь литовський Сиґізмунд II Авґуст своїм рішенням інкорпорував до складу Польського королівства Волинське, Київське й Брацлавське воєводства. Наша традиція сприйняття цього рішення, що врешті об’єднало в одній державі більшість тогочасних земель, які в майбутньому стануть Україною, зазвичай вкрай негативна. Десятки причин і наслідків, які виписали й виписують історики, не торкаються простого факту. Остаточне рішення короля й великого князя про включення Волині, а згодом і Київщини з Брацлавщиною, було ухвалене після того, як литовські посли вночі 1 березня 1569 року виїхали з Любліна. Образа володаря — страшна річ. Чи було це законним рішенням? Чи просили шляхта й посли нові інкорпоровані території про це? Чи хотіла решта королівства цього? Які історичні аргументи приписали в інкорпораційних привілеях? Про це можна прочитати на сторінках щоденника сейму й нечисленних листів учасників подій. Але поштовх цьому всьому процесу йшов від володаря. Власне, він прагнув завершити справу свого життя — об’єднати Польське королівство та Велике князівство Литовське в одну державу й, мабуть, виконати те, що розпочав його прадід Яґайло 1385 року. Без короля цього б не сталося. У вимірі української історії важко знайти іншу подію, що поклала початок формуванню ідеї майбутньої України, у якій ми сьогодні живемо.
Король Сиґізмунд II Авґуст, прижиттєвий портрет. Джерело: wikipedia.org
Усі ми знаємо про події 1648 року. Вони є в кожній версії нашої історії. Повстання, що розпочалося під проводом Богдана Хмельницького, стало найбільшим і найкривавішим. Є чимало теорій і припущень стосовно його причин. Але чи не в кожній ідеться про «королівські листи й універсали», про майбутню велику війну з османами й татарами, якими хизувався козацький полковник Хмельницький і які він отримав після таємної наради з королем Владиславом IV. Чи справді вони існували? Чи був присутній Богдан на цій нараді? Важливо, що якщо цьому було місце 1646 року, то сам король був головним ініціатором цього. І, можливо, без чуток про ці листи повстання й не мало б такого розмаху. Але навряд чи ми відповімо на це та багато інших запитань.
Моделі влади, що існували на наших землях від XIV століття, передбачали наявність володаря. Навколо цього й формувалися образ держави та взаємин між станами в ній. Усі тексти, що історики називають літописами, хроніками, різними авторськими історіями, ведуть свою історію довкола правління володарів. Вони показують функціонування цих моделей навіть там, де вже в XVIII і першій половині XIX століття не було влади короля, — у Гетьманщині й середовищі козацької старшини, що стала осередком формування ідеї соборної Україні на межі століть. Пам’ять про давні привілеї, що надав король Стефан Баторій, жила в козацькому середовищі весь час, а модель спадкового гетьманату, яку виношував останній гетьман Кирило Розумовський, цілком відповідала тим уявленням про владу, які походили з нашого минулого.
Читайте також: Антигетьманське повстання Директорії: опозиційний рух чи заколот проти держави?
Врешті кілька проєктів нашого модерного націотворення наприкінці Першої світової війни були пов’язані з упровадженням монархічної моделі влади в Україні. Більшість національних інституцій на кшталт Національної академії наук, Національної бібліотеки, двох університетів, заснував гетьман Павло Скоропадський. І однією з найпомітніших в українському інтелектуальному просторі була дискусія в середовищі емігрантів про майбутні засади монархічного устрою України, яку протягом 1920-х активно пропагував у своїх творах В’ячеслав Липинський, покликаючись на весь попередній досвід української історії. Ці ідеї не спрацювали, попри те що більшість тогочасного населення була призвичаєна до життя під владою монарха — чи то в околицях Львова, чи то в околицях Юзівки. Але перемогли інші ідеї, і наша історія XX століття пішла іншим шляхом. Монархії не є гарантією процвітання. Також не можна відкидати, що чимало сучасних держав Європи є монархіями й добре почуваються.
Український випадок показує, що сучасні очільники нашої держави — не королі. Вони обрані народом, мають обмежений термін перебування на найвищій посаді. З останнім пробував маніпулювати той-таки Леонід Кучма, вирішивши застосувати нову арифметику, де 1 + 1 = 1. Мабуть, дух Станіслава Авґуста Понятовського в Кам’янці на нього таки вплинув. Влада понад усе. Але із цього нічого не вийшло. Як і не вийде нічого з пропаганди абсолютної влади однієї людини в Україні. Цю сторінку історії ми, сподіваюся, уже пройшли. Натомість королі й володарі в нашій історії потрібні для кращого розуміння минулих подій. Якщо звертатися до наших давніх часів XIV–XVIII століть, то присутність на сторінках історії королів дасть змогу набагато чіткіше усвідомлювати події сивої давнини, шукати й знаходити цікаві приклади та сприймати їх у контексті того часу, коли вони відбувалися. Без цього наше розуміння минулого неповне, а сприйняття сьогодення надто легковажне.
Зовсім нещодавно у видавництві «Темпора» побачила світ нова книжка Віталія Михайловського «Наші королі — Reges Nostri. Володарі та династії в історії України (1340–1795)». Замовити її можна за посиланням.