Водночас виділяється кілька висуванців, спроможних здобути серйозні результати в першому турі й, можливо, поборотися за вихід у другий із Юлією Тимошенко чи Сергієм Тігіпком.
Розгляньмо передвиборне позиціонування й можливі мотиви участі у президентських перегонах тих, хто добре усвідомлює нереальність своєї перемоги. Їх можна умовно поділити на дві групи: 1) ті, чий рейтинг близький до прохідного порогу на парламентських виборах; 2) ті, хто апріорі не має шансів на будь-який значущий результат.
До перших варто зарахувати Михайла Добкіна, Петра Симоненка, Анатолія Гриценка, Олега Ляшка, та Олега Тягнибока, а також, із певними умовностями, Ольгу Богомолець та Дмитра Яроша. До другої – решту кандидатів. Серед таких і представники режиму Януковича (Юрій Бойко, Ренат Кузьмін, Валерій Коновалюк, Василь Цушко), і представники уламків Народного руху (УНП та НРУ), і донедавна політично неактивні представники середнього бізнесу чи посадовці ще кучмівських часів (як-от екс-керівник Служби зовнішньої розвідки Микола Маломуж).
Читайте також: Найпотаємніша політична орієнтація
Для частини представників першої категорії непрохідних кандидатів ці перегони будуть ключовим моментом фіксації власної політичної ваги в новій, постреволюційній реальності. Відтак можна буде шукати формат і фінансування під найближчу парламентську виборчу кампанію або торгуватися про квоту в обмін на входження до тієї чи тієї політичної сили. Так, наразі бачиться, що результат, зафіксований президентськими виборами, може виявитися цілком достатнім для долання п’ятивідсоткового порогу партією Анатолія Гриценка чи Олега Ляшка. Високі шанси на показник, який дасть змогу випробувати долю під час парламентської виборчої кампанії, не виключено, виявляться також у Ольги Богомолець, а то і Дмитра Яроша. Останньому посприяв би прогнозований перерозподіл електорату, що його здобула на минулих виборах ВО «Свобода».
Для кандидатів другої групи непрохідних ідеться, вочевидь, про банальніші речі, зокрема торгівлю своїми квотами у виборчих комісіях (див. «Потужний ресурс»), самопіар тощо. А у випадку Рената Кузьміна й Олега Царьова очевидним було прагнення уникнути кримінального переслідування. Показово: коли останньому з них балотування не дало імунітету від порушення карних справ, це стало однією із причин відмови від статусу кандидата в президенти.
Вибори можуть принести низку сюрпризів порівняно з тією картинкою, на яку програмують виборця результати соціологічних опитувань останнього часу. У зв’язку із цим показово, що в усіх кандидатів, які мають підтримку понад 1%, дуже високий потенціал зростання за рахунок громадян, для котрих вони є «другим вибором». Адже цілком упевнені у своїх електоральних симпатіях, за даними останнього дослідження чотирьох соціологічних служб («Рейтинг», SOCIS, КМІС та Центр Разумкова), й не мають наміру його змінювати лише 50,8% опитаних. Так, Добкін та Симоненко завдяки тим, у кого вони «другий вибір», мають до 7,1% та 5,8% підтримки відповідно, Анатолій Гриценко – до 11%, Олег Ляшко – до 7,5%, Ольга Богомолець – до 6,6%, а Олег Тягнибок – до 4,2%.
Зрештою, на Донбасі та Харківщині все ще дуже високі показники тих, хто відмовився відповідати (13,7% та 20,5%), а також неохочих прийти на дільниці (20,5% та 8,8%) та «противсіхів» (16,3% та 8,8%). Їх можна легко купити або ж проголосувати замість них. 46% належать до цих трьох категорій опитаних на Півдні. Досить висока частка (понад 16%) тих, хто не визначився, в центральних та північних областях країни також свідчить про високий потенціал сюрпризів на виборах.
Дуже значний вплив на результати голосування справить те, чи візьмуть у ньому повноцінну участь виборці Донбасу. Адже в найбільш проросійських висуванців у цьому регіоні спостерігається традиційно висока порівняно з рештою країни концентрація електорату. Так, у Олега Царьова, який нещодавно знявся з виборів і перейшов до прямої співпраці з місцевими сепаратистами, рівень підтримки в шахтарському краї майже вчетверо перевищував показник по країні загалом (3% проти 0,8%). У лідера КПУ Петра Симоненка – втричі (12% проти 4% відповідно).
Читайте також: Вектори без Віктора: геополітичні концепції кандидатів у президенти
Виборець Добкіна наразі нібито зосереджений переважно на території Харківщини (23,3% проти 5,1% по Україні загалом), яка залишається поза контролем сепаратистів, і вже меншою мірою на Донбасі (9%). Проте багато залежатиме від ефективності використання адмінресурсу ПР у цьому регіоні: якщо він буде максимально задіяний в інтересах Добкіна як офіційного висуванця політичної сили, то результат останнього може неочікувано для багатьох сягнути 16–18% і за певних обставин таки вивести його в наступний тур виборів.
Шансів перемогти у другому раунді будь-який відверто проросійський кандидат усе одно не матиме. Адже, за даними останнього дослідження, проведеного спільними зусиллями чотирьох соціологічних служб («Рейтинг», SOCIS, КМІС, Центр Разумкова), рівень недовіри до них перевищує 70–80% (у Михайла Добкіна – 75,4%, у Олега Царьова – 77%, у Петра Симоненка – 82,4%). Проте він здатен завадити виходові у другий тур Юлії Тимошенко. Проти неї може серйозно зіграти значне розмивання її традиційного електорату в Центрі й на Заході Олегом Ляшком, Анатолієм Гриценком, а також Ольгою Богомолець.
Водночас неможливість провести повноцінну виборчу кампанію на Донбасі суттєво підвищить результат висуванців другого ешелону, які мають там значно нижчий рівень підтримки порівняно з рештою країни. Наприклад, у Анатолія Гриценка прихильники зосереджені в Києві (удвічі вищий відсоток симпатій, ніж по Україні загалом), а також досить рівномірно в усіх інших регіонах, окрім Донбасу й Харківщини. Електорат Олега Ляшка мешкає переважно в Центрі (окрім столиці) та на Заході, де в різних областях рівень його підтримки у півтора-два рази перевищує середньоукраїнські показники. В Центрі та на Заході зосереджена й основна частина виборців Ольги Богомолець та Дмитра Яроша.
Особливості позиціонування
Відсутність поляризації електорату по лінії «влада – опозиція», «проросійський – проєвропейський вибір» також відрізняє цьогорічні перегони від попередніх двох президентських кампаній. Проросійські кандидати не мають шансів на перемогу в другому турі через дії Путіна, виведення з електорального поля Криму та проблеми з участю у виборах усіх мешканців Донбасу. Натомість тимчасовість керівництва держави й відсутність його формальних представників (Яценюка чи Турчинова) у виборчій кампанії унеможливлює класичне для України позиціонування по лінії «влада – опозиція». За цих умов у міноритарних учасників перегонів з’являються додаткові шанси здобути підтримку, бо їх не звинуватять у класичному «спойлерстві» (відтягуванні голосів від головних кандидатів кожного з таборів), а сама електоральна кампанія більше нагадує «війну всіх проти всіх» на виборах до парламенту в типовому мажоритарному окрузі Центральної України.
Високий рівень підтримки та її динаміка в Олега Ляшка свідчить про успішність обраної ним тактики привернення виборця, схильного до вульгарного й цілком безвідповідального популізму. «Я поверну Україні Крим!», «Моє завдання на перший президентський термін – звільнення України від паразитів: окупантів, сепаратистів, казнокрадів і корупціонерів. Усі паразити або працюватимуть для людей, або сидітимуть у в’язниці!», «Передбачу в бюджеті кошти на повернення громадянам України вкрадених у них комуністами заощаджень в Ощадбанку колишнього СРСР», «Вартість транзиту російського газу до Європи становитиме $500 за тисячу кубів, а не $10, як зараз. Якщо Росія відмовиться платити, перекрию трубу», «Я переконаю наших союзників – США, ЄС, НАТО – реально виконати надані нам Будапештським меморандумом гарантії». Ось неповний набір такої бажаної в нинішніх умовах для багатьох громадян України риторики в його виконанні. Дарма, що це лише скандальні й нічим не підкріплені обіцянки, нездійсненність яких компенсується хіба що відсутністю наміру їх утілювати, усвідомленням неможливості здобути владу, а заодно й відповідальність за взяті на себе зобов’язання.
Хоч і менш виражено, популістський момент притаманний абсолютній більшості кандидатів у президенти, а особливо тим, хто позбавлений шансів вийти у другий тур. Переважно їхні обіцянки та передвиборні програми не мають нічого спільного з повноваженнями, якими наділено президента за чинною Конституцією, а із пропозиціями щодо їх дальшого обмеження, до яких схиляється більшість у нинішньому парламенті, й поготів. Тоді як шансів провести дострокові вибори до Верховної Ради, не кажучи вже про те, щоб сформувати в ній слухняну «більшість однодумців», у них явно немає.
Дисонансом із тривалою традиційною євроскептичною та антинатовською риторикою свободівців відзначається програма Олега Тягнибока. Перед реальністю російського вторгнення на другий план відходять ідеалістичні заяви про те, що Україну «має захищати сильна власна армія». Тепер він виступає за укладення «двосторонніх угод зі США та Великою Британією про негайну військову допомогу Україні в разі збройної агресії», «реальні, а не декларативні дії з інтеграції України до євроатлантичних структур безпеки», «конкретних термінів можливого вступу України до Альянсу», «пришвидшення підписання економічної частини Угоди про Асоціацію з ЄС – угоди про повну та всеосяжну зону вільної торгівлі». Схожою є програма лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша.
Анатолій Гриценко вже традиційно будує агітацію на підкресленні власних позитивних рис. «Мені легко проводити люстрацію й долати корупцію – сам по життю хабарів не брав і не давав. Ніколи! За спиною не маю олігархів, тому мені легко зруйнувати їхні монополії і створити рівні для всіх підприємців умови ведення бізнесу», що викликає дедалі більше асоціацій із відомим «ці руки нічого не крали». Окрім того, він акцентує на своєму досвіді військового, такому потрібному в нинішній ситуації зовнішньої агресії. На риториці силовика, як свого часу Євген Марчук, намагається будувати виборчу кампанію екс-керівник служби зовнішньої розвідки Микола Маломуж. Мовляв, «час формувати та забезпечити взаємозв’язок усіх видів безпеки: політичної, економічної, соціальної, екологічної, військової, інформаційної. На цій основі необхідно консолідувати народ України».
Кандидати, що змагаються за електорат колишнього режиму, шукають підходи до різних його частин: від радикально проросійських до поміркованих прихильників стабільності чи й «покращення життя вже сьогодні». Після зняття Олега Царьова найпослідовнішим провідником російської лінії в Україні залишається Михайло Добкін, креатура Ріната Ахметова. У розділі програми «Національна ідея» він навіть прямолінійніше за комуністів виступає «за якнайшвидше відновлення дружніх, партнерських відносин із РФ… за створення єдиного гуманітарного простору» з нею, захист «спільної російсько-української історії, культури і традиції», законодавче закріплення статусу російської мови, федералізацію країни, позаблоковий військово-політичний статус, але й за вступ до Митного союзу.
Федералізація, друга державна мова та позаблоковий статус України – основа програми Петра Симоненка. Коріння всіх проблем уже традиційно бачиться в олігархах, неонацистах та підступах Заходу. Давній соратник Януковича, соціаліст Василь Цушко пропонує «мовні, культурні та історичні питання передати у відання регіонів, які у рамках своїх бюджетів повинні вирішувати їх так, як того бажають люди, що проживають у цих регіонах». А Україна, на «його» думку, має обрати нейтральний статус (як повоєнна Фінляндія) і дістати гарантії своєї незалежності через Раду Безпеки ООН.
Юрій Бойко позиціонує себе як спадкоємця попередньої системи, зокрема уряду, де працював віце-прем’єром, і теж пропонує дві державні мови. При цьому він чи не єдиний публічно виступає з позиції великого підприємництва, наголошуючи, на відміну від більшості кандидатів, у програмі, що «держава має однаково захищати інтереси як великого, так і малого та середнього бізнесу». Втім, виступаючи за дві державні мови, цей висуванець не наполягає на приєднанні до Митного союзу, як, скажімо, Добкін, а наголошує на збереженні «свободи рук» для співпраці з усіма країнами за пріоритету економічної інтеграції з ЄС та диверсифікації джерел енергопостачання.
Валерій Коновалюк, інший колишній представник біло-блакитних, притримується лінії повернення до «правильного» курсу Партії регіонів, занедбаного в роки правління «поганого Януковича». Кандидат не лише наголошує, що він іще 2012 року (опинившись за бортом) «засудив діяльність президента … та його оточення, які не виконували свої програмні зобов’язання перед українським суспільством та створили кримінально-корупційну систему влади», а й обіцяє «виконати все, що не реалізовано в передвиборній програмі «Україна для людей».