Нещодавно відбулося відкриття історично-меморіального комплексу в Батурині, одній із гетьманських столиць України, та ще й знакової в українсько-російських відносинах. Російська рученька пролила тут чимало братньої козацької крові.
І було відкриття. І були козаки. Сучасні. У чомусь зворушливі. А в чомусь і смішні. Такі собі дядьки, які в 60 років бавляться у «війну».
Одразу можу передбачити «в’їдливі» запитання епохи Ющенка: а скільки грошви пішло на цей батуринський комплекс? І це тоді, як увесь світ у кризі, а ми й поготів… А він, Віктор Андрійович, марнотратить наші кошти… То на вшанування Голодомору викине гроші, то на Батурин… А нам би лише харчі хороші. А їх катма.
В епоху Ющенка можна собі дозволити такі запитання. В епоху Тимошенко чи Януковича цього вже не буде. З двох причин. І Батурин, і Голодомор, й інші «націоналістичні заморочки» як Тимошенко, так і Януковичу просто надзвичайно далекі. Тієї зворушливої наївності й щирості в цих питаннях нашого актуального президента у них немає. Та й бути не могло. І не тому, що вони хочуть потрафити Москві. Це їхнє внутрішнє. Вони не з Хоружівки, з якої всі насміхаються. Але тисячі таких Хоружівок і створили цей народ, таку-сяку державу і ще утримують у ній український дух.
І водночас ці «прагматики» свято вірять в ілюзію, що добробут приносить той самий прагматизм, а не щось ефемерне, як стійка національна самосвідомість чи культура, що, як з’ясувалося, завжди має тільки національну форму. А всі її «інтернаціональні» відмінності, якими нам морочать голову з Москви, виявляються або вульгарним російським шовінізмом, або таким самим американським силіконовим продуктом. «Украинскости» їм не потрібно – все це забавки трохи смішного президента і «националистов».
Але історична правда свідчить про зовсім протилежне. Тільки нації з чіткою самоідентифікацією, плеканою культурою можуть бути економічно та політично успішними. А нації без культури, без історичної пам’яті приречені на визискування згуртованішими спільнотами.
Чому українці історично весь час програвали росіянам, полякам та угорцям?.. Та тому, що це розвинені політичні нації, які мають всі потрібні для того ознаки. Це і мовна єдність, і чітка історична пам’ять (байдуже, чи відповідає вона історичній істині), і розвинена культура. Водночас вони мають і свою політичну культуру. Як-от Росія. Її політична культура може нам не подобатися, але вона є і відповідає росіянам, хоча ми можемо вважати її перверсією. Це і культура господарча – ведення бізнесу по-російському, що також може нам подобатися чи ні, однак вони намагаються нав’язувати і нам свої норми ведення бізнесу. А невдовзі знову спробують нав’язати і свою «суверенну демократію», тобто свою культуру в широкому значенні цього слова.
Тому відважуся ще раз повторити істину, яка є банальністю для цілого світу, але чи не цілковито відкидається в Україні. Культура забезпечує успішність націй. Культура забезпечує політичний успіх. Культура забезпечує добробут. Культура забезпечує військову спроможність. Бо тільки культура може змусити кількасот студентів іти помирати під якісь Крути. Бо тільки культура могла сповнювати сільських хлопців і дівчат сил, щоб десять років віддавати свої життя у безнадійній боротьбі УПА. Бо ж не за відсоток у реекспорті російського газу вони гинули. І, хоч як парадоксально, сьогоднішні злодюжки з Верховної Ради чи уряду користуються тією жертовністю, яку проявили ці, по суті, діти. Бо без дитячої самопожертви не було б цієї політичної конструкції з назвою «Україна», яку депутати стриножили і з якої користаються.
Та повернімося до Батурина і культури. Культура – це не щось, що лежить облогом в архівах. Це стиль життя: і кухня, і відпочинок, і, врешті-решт, еротика. Це й ті суспільні ритуали, які регламентують наше повсякдення. І наші свята, такі як щорічне освячення пасок, а не нав’язаний Halloween. І в цьому сенсі наш хоружівський президент інтуїтивно робить фундаментальну справу: повертає нас до самих себе. І це не блаж президента, якому залишився рік каденції. Це закладення основ майбутнього добробуту й успішності нації, хай там що про це думають і говорять «прагматики», а насправді циніки, у яких навіть немає шансу знайти самих себе.