Курс із базової тактичної медицини від навчального центру добровольчої організації «Госпітальєри» передбачає 21 годину навчання впродовж трьох днів — від теорії до практичних симуляцій, а також багато літрів штучної крові та стан постійної напруженості, від якого в надто вразливих рано чи пізно можуть початися галюцинації. Цей художній репортаж у стилі гонзо розповідає, що відбувається, коли автор вирішує зануритись у процес із головою.
Пошук своєї ролі
Київ зустрів мене о шостій ранку туманом, холодом і темрявою. До зустрічі ще три години. Усе, що маю, — контакт у телеграмі, де на фотографії якась білявка. Я зайшов у найближчий АТБ й, уважно просканувавши всі полички, узяв лише те, що тоді здавалося мені потрібним: дві банки тушкованки, дитячі (інших не було) теплі рукавички, шкарпетки, запальничку й маленький пакетик соку. Тепер — у метро.
Лекція
Біля місця зустрічі на Осокорках уже тусувалося кілька осіб. Дівчина з дредами привіталась і сказала, що теж на курс. Із туману виринали все нові й нові обличчя. Ось так ми стояли й переминалися з ноги на ногу, аж поки не з’явився він — якийсь басист норвезького блекметал-гурту зразка 90-х. Ні, це був Вовкулака, інструктор курсу. Виявляється, він же білявка із заставки в телеграмі. Довге русяве волосся, гострий ніс і холодний погляд. «Зробимо перекличку. Я ж до того натовпу підійшов, правда?» Він дістав телефон. У списку було приблизно 20 осіб. Мене, звісно ж, у ньому не було.
«Я журналіст, це я вам писав учора», — кажу, відчуваючи, як мій голос перетворюється на ледь чутний хрип. «Не переймайтеся цим», — відмахнувся хлопець із усмішкою, яка могла багато про що свідчити, але в той момент для мене вона означала, що, можливо, мені не доведеться жерти тушкованку з АТБ. Це була перша приємність цього ранку.
Київ тим часом прокидався й починав потроху кишіти офісним планктоном і хіпстерами на електросамокатах — вони снували туди-сюди, як мурахи на кокаїні, тягнучи свої мляві сраки з кофішопів до скляних веж бізнес-центрів. Усі зайняті? Усі важливі? Кожен у межах своєї жалюгідної екосистеми? Порядок. Над головами періодично завивають сирени повітряної тривоги, але всім насрати: коли вже надто глибоко в матриці, то не реагуєш на такі дрібниці.
Я затягнувся цигаркою і записав у нотатник: «Місто пожирає своїх прийомних дітей. Чи, може, це я просто тут чужий?». За мить перечитав написане й нижче додав: «Господи, мені терміново треба перестати дивитися серіали для 15-річних дівчаток».
Перевірка дихання пораненого
«Не переймайтеся…» Це ж він справді таке сказав чи мені здалося? Ловлю себе на цій думці годин через шість. Я — на колінах перед скривавленим манекеном, поступово шпигую його бинтом. Вовкулака стоїть наді мною і спостерігає, як я тицяю пальцями в гумову діру, наче контрабандист на польському кордоні біля свого розпиляного навпіл «фольксвагена», який намагається швиденько дістати з дупи блок сигарет, поки поляки пішли розбиратися з водієм фури, бо той підкрутив звук на магнітолі до такого рівня, що познайомив з піснею «Доброго вечора, ми з України» всіх у радіусі двох кілометрів.
Манекен починає плюватися кров’ю з новою силою. «Є-е-ей!» — раптом вигукує Вовкулака своїм м’яким голосом, коли я нарешті знаходжу правильну точку тиску.
«Я не до кінця розумію: яка ваша роль на курсі?» — питає він, поки я зубами намагаюся відкрити ще одну пачку бинта. «Не робіть так, — миттєво реагує на це. — Кров може потрапити в ротову порожнину». Я завмираю.
«Я тут як цей… як журналіст, — бурмочу, встромляючи палець глибше в рану. — Але також як учасник. Розумієте, так я досягаю повного занурення…»
Кров починає бити з манекена з новою силою. Вовкулака й далі тисне на помпу. Чи, може, це якийсь чортів ритуал, де замість крові використовують пофарбовану воду, а замість жерця — інструктор, який на вигляд мов з гурту Darkthrone, а говорить тоном, як ті чуваки, які намагаються впарити тобі електронні дудки, коли ти намагаєшся купити собі звичайну пачку цигарок. «Журналісти зазвичай просто роблять кілька фоток і йдуть, — каже він. — Головне, щоб було правдиво».
До шостої вечора, по закінченню навчання, територія бази перетворилася на місце, яке могло би бути ідеальним для зйомок фільму про кінець світу — тихо, темно, і тільки Дніпро десь там унизу нагадує, що ти все ще в Києві, а не в якомусь лімбі. Я сиджу на ліжку, гіпнотизуючи нотатник і намагаючись вичавити із себе якісь слова для репортажу. Що я взагалі можу написати? «Сьогодні я вчився зупиняти кров, але не впевнений, що зможу це повторити»?
На межі реальності та абсурду
«Так, зараз ми відпрацюємо симуляцію», — голос Вовкулаки рикошетив від стін, поки я розглядав скелет, що стояв у куті кімнати.
Навчання по евакуації пораненого
Нас поділили на команди — п’ять, п’ять, п’ять… і чотири. Серед цих чотирьох — я. Один з нашої команди, певно, існував у якійсь паралельній реальності, куди не доходили ані слова інструкторів, ані наші розгублені погляди. Два слухові апарати в його вухах, схоже, слугували не так для зв’язку з нашим світом, як для отримання повідомлень з якогось іншого виміру. Принаймні так мені здавалося, коли ми вкотре намагалися пояснити йому його роль і план, якого збираємося дотримуватися. Інша учасниця — дівчина з телефоном, безнадійно приклеєним до її руки, і виразом обличчя, наче їй щойно повідомили, що інстаграм закривається назавжди. А ще хлопець, який просто мовчки спостерігає за всім цим — мабуть, думає, чи не краще було би піти на курси медитативного випасання альпак у Карпатах.
«Єноти в полі», — дзижчить рація голосом Вовкулаки. Це значить, що ми тягнемося до невеликої кімнати в іншій будівлі й чекаємо, поки ззовні інструктори намалюють акторів штучною кров’ю та приліплять їм поранення й травми. Ось так і сидимо, пітніючи мовчки.
Я намагаюся зрозуміти, хто ці люди навколо. Що за демони їх сюди пригнали? До біса мотивацію — у кожного тут особисте пекло. Он та дівчина в телефоні, можливо, гортає фотки бізонів, щоб не думати про те, що доведеться робити, якщо все стане реальним. Чи стане взагалі? А може, вона чортів агент таргетованої реклами, яка фіксує наші рухи й реакції, щоби потім продавати нам курси з особистісного зростання «Як перестати боятися крові за три дні» й книжки «Медицина для невпевнених у собі». Певно, уже через тиждень наші телефони вибухнуть від спаму про вебінари «Прокачай свою тактичність», а фейсбук пропонуватиме переглянути серію уроків «Стань бойовим медиком, не встаючи з дивана: методика, яку обрали такі ж невдахи, як і ти».
Інструктор робить нотатки під час симуляції
Усе починається з того, що ми вилітаємо з будівлі, як перелякані щури з корабля у вогні. На землі — «поранена». З приклеєною силіконовою дірою в боці, з якої стирчить щось схоже на кишки. Я знаю, що це не насправді, але щось у мені відмовляється в це вірити. Особливо коли акторка починає кричати: «Господи, боляче! Допоможіть!».
Турнікет, турнікет, турнікет — о так, цей садистський винахід, який перетворює звичайних людей на катів-ентузіастів. Я тисну коліном на стегнову артерію, принаймні сподіваюся, що це так, поки хтось намагається затягнути цю кляту штуковину. «Тугіше, тугіше, ще тугіше», — кричу, наче тренер з фітнесу на стероїдах. Але мені насрати: якщо не затягнути турнікет так, щоб здавалося, наче намагаєшся відпиляти кінцівку, то вважай, що це просто модний аксесуар для стікання кров’ю.
«Доповідай», — кидає хтось мені. Точно, я ж зараз командир. Хапаю рацію, щоб доповісти про ситуацію, і натискаю на кнопку. Або не ту кнопку. Або взагалі не кнопку. Ця триклята штука відмовляється працювати. По той бік мене ніхто не чує.
«Дихальні шляхи!» — верещить хтось, мов п’яний вокаліст гурту «Трагічний сніжок», якого щойно переїхав трактор. Точно, MARCH. Масивні кровотечі, дихальні шляхи… Чорт, що там далі? Я нахиляюся до обличчя «пораненої», намагаюся почути її дихання, але замість цього відчуваю запах штучної крові, схожий на суміш полуничного сиропу й засобу для чищення туалетів. Її губи ворушаться — вона щось шепоче. Можливо, молитву. Можливо, посилає нас. У будь-якому разі це означає, що дихальні шляхи прохідні.
Дівчина з телефоном закотила очі так, що я почув, як вони заскрипіли. Господи, та що ми тут усі робимо? Граємо в якусь хвору гру, де ніхто не знає правил, але всі вдають, що все нормально? Чи це лише я вдаю?
Тепер оглянути тіло щодо інших поранень. Мої руки ковзають по тілу «пораненої», намацую щось схоже на желейні цукерки — силіконові накладки ран. Раптом натикаюся на щось тверде в кишені — граната… Чорт забирай, ми ж мали перевірити кишені ще на початку. Базова процедура. Елементарщина. А може, вона справжня? Може, це все частина якогось божевільного експерименту? Може, нас усіх тут зараз розірве на шматки, а в новинах напишуть: «Нещасний випадок на курсах із тактичної медицини: постраждалі були недостатньо тактичні».
Симуляція
«У пораненої в кишені, здається, граната», — шепочу, намагаючись зберігати спокій.
«Що?» — чоловік нахиляється ближче, у його слуховому апараті сіла батарейка.
«ГРАНАТА!» — кричу я, і на мить здається, що всі в кімнаті завмерли.
«А, граната, — киває він так спокійно, наче я сказав, що в неї в кишені пачка цигарок. — Ну то діставай».
«Поранена втрачає тепло!» Авжеж, термоковдра. Де термоковдра? А, в тій аптечці, яку ми загубили десь по дорозі. Чудово. Просто чудово. «Накрийте хоч чимось!»
«Стоп симуляція!» — Вовкулака дістав нотатки на аркуші паперу й почав розбір польотів. Це як похмілля після невдалого ритуалу сатаністів-аматорів, де ти випадково викликав не того демона. Усі кивають головами, роблять розумний вигляд. Я киваю разом з усіма, але думаю про одне: як би написати про все це так, щоб не здаватися повним психом. Хоча який сенс? Ми всі тут психи. Кожен по-своєму. Просто одні краще це приховують. Правда ж?
Репортаж підготовлено в межах магістерського проєкту «Шлях воїна» — серія художніх репортажів про військовий вишкіл.