Усім відомо, що повалення київського пам’ятника Леніну 8 грудня 2013 року дало початок «ленінопаду» по всій Україні. Не всі знають, що паралельно процесу декомунізації, що триває, порожній постамент вже втретє має стати місцем для так званої «художньої інтервенції» представників сучасного мистецтва.
Йдеться роботи учасників проекту «Суспільна угода», який організовано українським фондом ІЗОЛЯЦІЯ. Першу інсталяцію зробила у червні 2016 мексиканська художниця Синтія Ґутьєррес, друга належала авторству іранця Махмуда Бакші, відкрили її 7 листопада 2016 року. Інсталяції живуть недовгим життям (приблизно за тиждень їх демонтують), проекти узгоджені з міською владою. Цього року конкурс на найкращий проект тривав з 23 лютого до 25 березня 2017 року. Фонд отримав 37 заявок з 18 країн, обрав 4 фіналістів (серед них – один український митець). Період з 3 до 9 квітня – це період так званого народного голосування за найкращий проект із цих чотирьох. Ім’я переможця у фонді обіцяють назвати протягом кількох днів після завершення голосування. А реалізацію його проекту можна буде побачити на власні очі на бульварі Шевченка з 3 по 17 травня.
Читайте також: Арт-зсув: сучасне мистецтво домінує та виграє
Перед тим, як говорити про фіналістів, скажемо ще трохи про організаторів та їхнє позиціонування. ІЗОЛЯЦІЯ (фонд позиціонує себе як платформу культурних ініціатив або платформу сучасної культури) була заснована у 2010 році у Донецьку, та після початку окупації міста переїхала у Київ. Раніше ІЗОЛЯЦІЯ працювала на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів (звідси й назва), тепер – на території Київського судобудівного заводу. Проект «Суспільна угода» діє вже другий рік, загалом він присвячений пам’ятним об’єктам (прийнятий у мистецькому середовищі англомовний термін – commemorative objects) та їхньому функціонуванні у міському середовищі. Але у фокусі уваги проекту визначально був порожній постамент з-під Леніна. Ось цитата з сайту фонду: «На сьогодні вільний постамент має величезний ідеологічний потенціал у визначенні нової національної ідентичності, виражаючи ставлення до нещодавніх болісних подій та проектуючи майбутнє». ІЗОЛЯЦІЯ вбачає у проекті доволі амбітну місію: створити арену «для широкої дискусії у суспільстві».
У фонду є згода на монтаж проекту від КМДА – хоча, звісно, після визначення переможця треба буде узгодити додаткові деталі, виходячи з конкретики. Є і досвід двох попередніх інсталяцій, обидві були реалізовані за підтримки міської влади. Інсталяцію «Населяючи тіні» Синтії Ґутьєррес у червні 2016 відвідало понад 1500 людей: організатори пропонували кожному охочому піднятися сходами на постамент, було ініційовано флешмоб – людей закликали робити селфі на місці Леніна та викладати у соцмережі з хештегом #iLenin.
«Населяючи тіні» Синтії Ґутьєррес, червень 2016 року; фото публікується зі згоди фонду ІЗОЛЯЦІЯ
Друга інсталяція, яка з’явилася на місці поваленого пам’ятника через 5 місяців, у річницю початку Жовтневої революції, називалася «Безкінечне святкування». За допомогою трьох кольорів світлофору автор хотів показати неможливість повернутися до минулого (червоний Ленін) та два можливих напрямки майбутнього розвитку (Діва Марія зеленого кольору символізувала релігію, поп-співачка Мадонна червоного кольору – економіку).
«Безкінечне святкування» Махмуда Бакші, листопад 2016 року; фото публікується зі згоди фонду ІЗОЛЯЦІЯ
Пошук героїв, порожнеча та горщики з розмарином
Цьогорічним конкурсантам були поставлені умови: етичні аспекти проекту треба «брати до уваги», роботи мають резонувати з місцевим контекстом, проекти мають бути «просторово й концептуально сумісні з порожнім п’єдесталом пам’ятника Леніну та можуть бути виконані у будь-якому форматі та з будь-яких матеріалів».
Читайте також: Копірайт на біль: у США триває дискусія щодо візуалізації «чорної смерті»
В усьому іншому обмежень не було (зауважимо, як не було і спрямованості на будь-яку задачу переосмислення радянського минулого або принаймні сучасного процесу декомунізації в Україні).
Перший проект тимчасової інсталяції називається DE PEDESTAL, створений він дуетом Afterall з Італії. Це брат та сестра, Енцо й Сильвія Еспозіто, які працюють разом з 2004 року. Їхній проект представляє собою дерев’яну конструкцію на кшталт клітки, що повторює форму порожнього постаменту в масштабі 1:2 та має бути розмішена позаду постаменту горизонтально. За задумом авторів, DE PEDESTAL фокусується саме на ідеї порожнечі, на порожньому постаменті як символі сили, впевненості і віри.
Другий фіналіст – Мілєна Вучковіч з Сербії. Її проект називаються «Мені потрібен герой». На порожньому постаменті пропонується встановити потужний прожектор, який буде увімкнений цілодобово, обертатиметься та висвітлюватиме об’єкти навколо – будинки, дерева, машин, і таким чином буде «шукати нового героя». Проект має підкреслити «відсутність простих та чітких рішень і необхідність бачити речі в іншому світлі».
Третій учасник фінального відбору – Іса Каррільйо з Мексики та його проект «Ритуал природи». Порожній п’єдестал пропонується покрити горщиками з розмарином. Розмаринова колона має функціонувати «як антидепресант, цілитель ударів і ран». Автор також передбачає проведення публічних медитацій, зосереджених на диханні – кілька разів на тиждень по 45 хвилин… Каррільйо розглядає свій проект як «спробу самосцілення порожнього постаменту».
Микита Шалений, єдиний українець серед фіналістів, пропонує проект під назвою «Героїв не існує». З обох боків постаменту пропонується встановити два ряди книжкових полиць з невеличкими дошками, поруч мають бути кошики з крейдою та вугіллям. «Кожному охочому запропоновано намалювати або записати на дошці те, що він/вона хотіли би забути за допомогою крейди або навпаки, що важливо пам’ятати – за допомогою вугілля. Дошки з записами збиратимуться на поличках як своєрідний архів думок та бажань мешканців міста», – сказано в описі проекту.
Проголосувати за один з проектів до 9 квітня включно можна за ось цим посиланням.
Іронія стороннього спостерігача
Сучасне мистецтво не перше десятиріччя займається так званими «художніми інтервенціями». Це сталий вираз, який використовують для позначення найрізноманітніших форм взаємодії з вже існуючим об’єктом мистецтва, пам’ятним об’єктом, простором, публікою чи навіть ситуацією. Історично мистецька інтервенція пов’язана дадаїзмом (авангардним напрямом у літературі та мистецтві, що виступив проти логіки, політичних структур, моральних та естетичних норм – кінець 1910-х – початок 1920-х років) та Віденським акціонізмом (радикальний провокаційний рух австрійських митців – 1960-ті роки). Формально «художня інтервенція» – це елемент концептуального мистецтва, котре у свою чергу передбачає, що ідея художнього твору є важливішою за його фізичне втілення, та цією тезою розширює потенціальний мистецький простір, бо ж концептуальним об’єктом може стати будь-яка річ, явище, процес тощо.
Найчастіше «художня інтервенція» намагається привернути увагу людей до тих чи інших обставин, на які вони раніше не звертали увагу, або запропонувати поглянути під іншим кутом на пам’ятний об’єкт, до якого усі звикли. Існує багато прикладів інтервенції, направленої на картини чи скульптури, ці інтервенції можуть бути узгодженими з власниками об’єкту, чи ні, – у другому випадку вже йдеться про насильницьку інтервенцію, за яку «інтервенти» почасти отримують реальні терміни ув’язнення. Питання взаємодії сучасного мистецтва з історичними пам’ятками, оцими commemorative objects, – тема для окремої розмови, бо тут йдеться (принаймні, має йтися) про переосмислення історії, а найчастіше – історичної травми.
Читайте також: Завесніло: BABYLON, «НепрОсті» та інші сподівання березневого культпростору
Прикметно, що в описі роботи іранця Бакші на сайті платформи ІЗОЛЯЦІЯ є така деталь: «Безкінечне святкування», мовляв, «є іронічним коментарем стороннього спостерігача до історичного моменту, в якому наразі перебуває Україна». Ще влітку 2016 року, презентуючи на бульварі Шевченка свій проект, дякуючи глядачам та організаторам, Синтія Ґутьєррес багато говорила про так звану «нав’язану пам’ять» та про необхідність боротися з нею. Що ж, це безумовно правильний підхід, щоправда боротьбі цій не варто нехтувати увагою до глибини й насиченості місця/об’єкту/історичного моменту. Кожен мистецький акт має право на те, аби бути іронічним, більше того, він може бути відстороненим. Але навіть за умови відстороненості він мусить бути обізнаним, інакше заміть нав’язаної пам’яті з’являється нав’язане мистецство.
Прикладом глибокої та водночас дуже делікатної «інтервенції», пов’язаної з травматичним досвідом, стала у 2013 році акція австрійських художників, спрямована на пам’ятник Йозефу Вайнхеберу, поетові та члену нацистської партії, який активно вихваляв Гітлера у своїх творах. Пам’ятник досі стоїть в історичному центрі Відня. Ініціатор інтервенції, викладач віденської академії образотворчих мистецтв Едуард Фройдман, за його власними словами, намагався звернутися до місцевої влади, щоб отримати формальний дозвіл на проведення масштабної дизайнерської акції. У дозволі відмовили, але у запланований день (п’ятницю) Фройдман все одно узяв із собою студентів-активістів та необхідне приладдя, й вирушив на місце, щоб здійснити бодай частину задуманого. Учасники акції трансформували частину ґрунту, в якому стояв фундамент пам’ятника, помітно змінили нахил землі – із метою змінити контекст сприйняття меморіалу. У трансформованому вигляді середовище навколо пам’ятника перебувало протягом цілих вихідних, аж допоки у понеділок влада не вирівняла землю знов. Санкцій проти акціоністів застосовано не було.
Weinheber ausgehoben – Unearthing a Nazi Poet from Eduard Freudmann on Vimeo.