В університетах усього світу є кафедри славістики. Слов’янські народи важливі та цікаві для всіх континентів. Не секрет, що більшість славістичних відділень у світі окупувала русистика. Україністика могла б складати їй конкуренцію — особливо в час, коли для раціональної частини людства все московське асоціюється із геноцидальними діями, — але для того потрібні великі ресурси. Традиційний з’їзд славістів з усього світу нині відбувся у Парижі. Чи засудили там геноцидальні плани Кремля?
Міжнародний з’їзд славістів — столітня традиція
У ХІХ столітті разом із загальносвітовими націєтворчими процесами відбулося становлення слов’янських народів, більшість із яких не мали власних держав. Боротьба проти імперій-окупантів (турків, австрійців і московитів) підняла і культуру та мистецтво східних, південних і західних слов’ян, що відобразилося у численних дослідженнях. Окрім того, спільні елементи культури підштовхували слов’ян до вивчення одне одного, а поневолений статус робив цікавою ідею єднання, як про це писав, приміром, Тарас Шевченко. Звісно, московити використовували цю ідею з метою захоплення територій інших слов’ян, що оформилося в ідею панславізму. Але варто визнавати, що на початок великого ХІХ століття саме московити мали власну державність та ще й імперію, що викликало захват у інших слов’янських народів.
Наукові досягнення слов’янських учених вимагали спільних майданчиків для обговорення. Ідея скликання Міжнародного конгресу славістів виникла ще на початку ХХ століття. У 1901–1903 роках саме московські імперські вчені прагнули провести Конгрес, але не змогли через першу невдалу агресію Пєтєрбурга у ХХ столітті — російсько-японську війну. Подальші спроби московитів до організації конгресів теж зазнали поразки, і знову через війну. Перша світова змінила наративи і зробила непотрібною «мʼяку силу», якою імперія прагнула поглинати словʼянський світ. Із більшовицьким переворотом апетити Кремля зросли до бажання загарбати всю Європу, тож словʼянські науковці з інших регіонів перестали сприймати московитів усерйоз.
Перший Міжнародний конгрес славістів відбувся лише 1929 року в Празі з акцентом на мовних звʼязках словʼян. У ньому взяли участь 560 осіб із 21 держави світу. Українське слов’янознавство представляли 27 учених (Кирило Студинський, Олександр Колесса, Філарет Колесса, Іван Брик, Леонід Білецький, Іван Огієнко, Степан Сірополко, Сергій Пилипенко, Кость Німчинов, Петро Бузук та інші). Совєцька делегація на цьому зʼїзді була небажаною, бо ніхто не хотів слухати абсурдних совєцьких ідеологем. Незабаром минає вже сто років від цієї події, і навіть існує задум відзначити таку дату новим зʼїздом у Празі.
Майданчик для московсько-совєцького імперіалізму
Що не вдалося Єкатєріні ІІ та її наступникам у контексті панславістських ідей, те зміг втілити «отєц народов» — Іосіф Сталін. Експансія Червоної Армії у Європу внаслідок протистояння з нацистами посприяла цілковитому захопленню східних (українців і білорусів), західних (поляків, чехів та словаків) та навіть підпорядкувати певною мірою південних (тодішня Югославія та Болгарія) слов’ян. Як наслідок, у славістичних студіях післявоєнного часу встановилася гегемонія русистики та совєцьких ідеологів. Щоправда, іншою стороною медалі стали публікації совєцьких українських дослідників і класиків, що мають невелике просвітницьке значення і сьогодні.
Реклама русистики одного з університетів США
Гегемонія русистики та поширення міфу про «велікую рускую культуру і язик» тривали аж до розпаду СССР. Але після зникнення імперії зла, незважаючи на повернення історичної памʼяті серед народів, які постраждали від московської окупації (особливо це стосується чехів та поляків), справжнього «кенселінгу» русистики у гуманітарних науках не відбулося.
Вочевидь, відіграло роль фінансування. Москва завжди щедро спонсорувала своїх апологетів у різних країнах, вони мали широкі можливості для стажувань, публікацій тощо. Крім того, студенти теж демонстрували запит на русистику, зокрема у звʼязку з резонансом діяльності Москви щодо інших народів. Путінізм також не відвернув словʼянський світ від русистики — інколи відбувалося навіть навпаки, зокрема через запит на «сильну руку», присутній серед усіх народів і особливо актуальний для менш стійких демократій.
Екстраординарний з’їзд — через (не)замовчувану агресію РФ
Передостанній зʼїзд славістів відбувся у столиці Сербії Белграді. Він продемонстрував, що на рівні з «великоросами» у словʼянській науці досить активними та впливовими стають члени ЄС: Польща та Чеська Республіка. Українці теж засвідчили чимало здобутків, і якби фінансування наукових інститутів на той момент було ліпшим, то разом із чехами та поляками на тому славістичному майданчику можна було б зруйнувати всі ілюзії московитів про їхню першість.
Наступний зʼїзд славістів, запланований на 2023 рік у паризькій Сорбонні, було відкладено на 2025 рік саме через агресію Кремля проти українців. Щодо поточного зʼїзду лунало чимало думок, але основної — не пускати офіційні делегації агресорів, РФ та Білорусі, — не заперечували навіть самі представники агресорів. Вони одразу вхопилися за позицію подавати заявки від кожного учасника особисто, а організатори — русисти із Сорбонни — зрештою вирішили не зазначати назви країн-агресорів у програмі. Так кілька десятків московських «учених» потрапили до програми «під нейтральним прапором». Але ще більше — під прапорами інших країн, адже часто кафедри славістики у світі очолюють саме московські емігранти.
Позиція української Академії наук, яка вимагала перенесення зʼїзду на кінець війни, як і поширюване «Звернення українських учених, які сьогодні проходять службу у Збройних Силах України, до Міжнародного комітету славістів», яке закликало прибрати всіх росіян і білорусів з програми, виявилися не почутими. До честі наших науковців, варто відзначити, що спілкування на рівні Міжнародного комітету славістів наші провадять уже не московською, як до повномасштабного вторгнення, а українською, англійською чи іншими міжнародними мовами.
Відтак українська делегація, яка зібралася у процесі дискусії в кількості понад 60 потенційних учасників, вирішила не долучатися до з’їзду. Скасували свою участь і окремі славістичні міжнародні комісії — на знак підтримки України. Лише окремі українські науковці, дотримуючись позиції, що варто, аби Україну почули, приїхали на цьогорічний з’їзд. Інший варіант — участь без перебування в одному приміщенні з московськими пропагандистами. Для цього готується короткий англомовний текст (зокрема про драматургію України під час війни). Модератор круглого столу має озвучити це англомовне рев’ю, аби тема московської агресії проти України прозвучала з українського боку.
У Сорбонні під час цього екстраординарного Міжнародного зʼїзду славістів московити «під нейтральним прапором» не особливо світилися. Участь у ньому взяли науковці із 42 країн світу. На одному зі стендів висів український прапор з написом «We stand with Ukraine» (невідомо, проти кого, звісно). На екрані — сентенція Цицерона «Cedant arma togae» («Нехай зброя поступиться місцем тозі» — звісно, гарно, але красномовнішими були би постери зі звірствами московитів у Маріуполі чи Бучі). На виставці видань Україні запропонували центральне місце. А серед доповідачів на урочистостях був емігрант з РФ — письменник Боріс Акунін, який, зокрема, сказав, що Московія повинна вести свою історію з XV століття, і стверджував, що РФ має розпастися на штати… Тож загалом зʼїзд відбувся у концепції «хороші росіяни не винні, всі лиха для Європи спричинила якась невідома “третя сила”».
Яким мав би бути зʼїзд славістів, якби не бажання допомогти «хорошим росіянам»
Позиція Міжнародного комітету славістів щодо м’якого обмеження представників РФ і Білорусі виглядала схожою на сучасний олімпійський принцип — допускати до змагань команду, яку запідозрено у допінгу, під нейтральним прапором. Якщо порівнювати з допінгом у спорті, найпомітнішою недоброчесністю у науці є плагіат. Якби московських науковців масово звинуватили у плагіаті, як спортсменів у допінгу, то можна було б обмежити їхню участь, але допускати. А вже кожен із представників інших країн міг би вирішувати на власний розсуд — спілкуватися з ними, перебувати в одній секції чи ні. Проте характер злочину РФ проти України та людства дозволяє висунути всім громадянам цієї країни та особливо науковцям — як еліті суспільства — звинувачення не у недоброчесному поводженні, а у співпраці та пособництві геноцидальним діям Кремля. Інакше кажучи, це вже не про плагіат чи допінг, а про вбивства. Тобто чи допустили б на Олімпійські ігри спортсмена, який, можливо, посприяв у вбивстві іншого спортсмена? А чи варто допускати науковця, який прямо (служба в армії його самого чи його родичів, голосування за Путіна, обґрунтування імперіалізму у наукових працях, повторення агресивно-шовіністичного наративу РФ) чи опосередковано (сплачені в скарбницю РФ податки, лояльність до влади, підтримка керівництва установи, яке виступило за агресію) посприяв убивству інших науковців та руйнуванню наукових і культурних установ? Можна мільйон разів говорити про гуманність щодо московитів, але поки не завершиться війна й усі трибунали за їхніми злочинами, не можна чітко сказати, до кого ця лояльність виявляється насправді: до жертви чи до носія ідеї геноциду.
Неоголошена війна РФ і Білорусі проти України — це не локальний конфлікт. Це осмислена спроба геноциду. Згадайте завдання, озвучені Путіним: серед них є «денацифікація» — здавалося б, повна маячня, але ні. Путін називає «нацизмом» український патріотизм. Тобто його завданням є знищення патріотів України, а отже, всіх носіїв української ідентичності.
Ще десяток років тому це були б просто слова українця, але сьогодні вже видано ордер на арешт Путіна, виданий Гаагою за викрадення українських дітей, і незабаром буде ще кілька подібних. Не за порушення норм міжнародних законів, а за звинувачення у геноциді. Цей геноцид здійснює не представник інопланетної раси й не народ, який нічого спільного з українцями не має. Носіями ідеї геноциду українців на сьогодні є два представники східнослов’янських народів — росіяни (частково словʼян, звісно) і білоруси. Хотілося б адресувати всім представникам національних славістичних комітетів запитання — чи можна не помітити такої деталі розвитку міжслов’янських взаємин?
Українські науковці, які ще не взяли до рук зброю для оборони, працюють в інтелектуальній царині. Творять українську науку, навчають студентів, зберігають культурну та нематеріальну спадщину в умовах ракетних обстрілів, деконструюють міфи Кремля, працюють у напрямку культурної та наукової дипломатії. Більшість міжнародних майданчиків сьогодні важливі для поширення інформації про злочини Кремля, для заклику збору матеріальної та іншої допомоги армії, пораненим, чи мирному населенню, чиї житла спалили московські окупаційні сили.
Участь українських науковців у зʼїзді славістів мала би стати подібною можливістю, а сам зʼїзд — виконати важливу гуманітарну місію. Пояснити, чому геноцид одних словʼян іншими став можливим, як деконструйовано російську колоніальну «культуру», як загарбницькі дії Кремля впливали і впливають на словʼянський світ. Зʼясувати, які потрясіння для інших словʼянських культур відбулися внаслідок втрати миру. Не зайвим було б і поміркувати, яким є рівень взаємодопомоги між слов’янами з 2022 року, якою має стати РФ після завершення війни та ще багато про що. Тому і питання лишається відкритим: якщо зʼїзд не передбачає розгляду реальних проблем слов’янських взаємин, то навіщо він узагалі?