Успіх кожного суспільства залежить від уміння використовувати свої ресурси ефективно. Одним із них, по суті, є національна наука. За умови ефективної модернізації, вдалого, вдумливого реформування й суспільство, й наука в Україні мають шанс перетворитися з хитких колосів на потужних титанів.
Академії та академіки
Вітчизняна академічна наука твориться не лише в НАН України. Окрім неї існує ще п’ять галузевих АН (педагогічних, медичних наук, мистецтва, а також аграрних та правових наук), які від 2010 року дістали статус національних. Усі вони утворені указами різних українських державних очільників у період між 1990 та 1996 роками. Так само, як і фінансування НАНУ, їхнє забезпечення з державної скарбниці прописане окремим рядком. Відкритим і дискусійним залишається питання, навіщо українській академічній науці саме така громіздка розмита структура. Утім, на сайті НАНУ спеціально для ЗМІ розміщено пояснювальну записку, в якій на це дано відповідь: на відміну від неї, галузеві академії засновані для роботи в окремих галузях, як-от охорона здоров’я та медицина, освіта (педагогіка, психологія), агропромисловий комплекс, мистецтво тощо. Тож об’єднання всіх національних АН нині, виявляється, призвело б до недостатньої керованості й безладу – з негативними наслідками як у фаховій діяльності, так і в забезпеченні належного наукового супроводу функціонування та розвитку зазначених галузей. Як аргумент наведено негативний
досвід об’єднання в останні роки різнопрофільних міністерств.
Паралельно із цим лунає думка, що галузеві національні академії наук часто дублюють роботу НАНУ. Не секрет: вони, очевидно, були створені під свого керівника не стільки як засіб для вдоволення амбіцій, скільки як вотчини для годування. Багато академіків та член-кореспондентів НАНУ обіймають такі самі посади й у галузевих АН, належать до президій тамтешніх спецрад. Очевидно, що за розумного господарювання й поміркованого реформаторського підходу до цих наукових установ гірше ані їм, ані їхнім ученим не стало б.
Хоч би скільки в Україні існувало галузевих академій наук, усе одно центральною і найпомітнішою залишається НАНУ. Згідно з чинним законодавством та ухваленим 2002 року Статутом вона є вищою державною науковою організацією України, що заснована на державній власності й має права самоврядності, тобто самостійно визначає тематику досліджень, свою структуру, вирішує науково-організаційні, господарські, кадрові питання, встановлює міжнародні наукові зв’язки. Національна академія наук об’єднує дійсних членів, член-кореспондентів та іноземних членів, усіх науковців своїх установ, організовує і здійснює фундаментальні та прикладні дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних та соціогуманітарних наук.
У ній функціонують три секції (фізико-технічних і математичних наук; хімічних і біологічних наук; суспільних і гуманітарних наук), що об’єднують 14 відділень (математики; інформатики; механіки; фізики та астрономії; наук про Землю; фізико-технічних проблем матеріалознавства; фізико-технічних проблем енергетики; ядерної фізики та енергетики; хімії; біохімії, фізіології і молекулярної біології; загальної біології; економіки; історії, філософії та права; літератури, мови та мистецтвознавства). Фактично діють п’ять регіональних наукових центрів подвійного з МОН України підпорядкування: Західний (Львів), Південний (Одеса), Північно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ) та Інноваційний центр у Києві.
Окремо треба сказати про паралельні академії наук. Разом зі згаданими вище НАНУ і п’ятьма національними галузевими АН, які фінансує держава, маємо ще ціле гроно громадських організацій, що теж називаються «академіями» й подекуди мають власних академіків, член-кореспондентів та ін., фактично копіюючи структуру й напрями діяльності НАНУ. Це й Українська академія наук, і Народна академія наук, і Гуманітарна академія наук поряд із Українською академією акмеології, Українською технологічною академією, Академією наук вищої освіти України, Академією наук вищої школи України, Українською академією політичних наук, Міждисциплінарною академією наук та українським відділенням Міжнародної академії наук екології, безпеки людини і природи. За інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, нині в нас на правах громадських організацій діє близько 40 різних об’єднань, що містять у своїй назві словосполучення «академія наук». Є серед них і такі химерні, як ГО «Академія піроскопічних наук імені Мішеля Нострадамуса» та ГО «Слов’яно-Арійська академія наук». Якщо мова про громадські організації, то в їхніх межах можна робити все, що завгодно. Інколи доходить до смішного. Зокрема, у структурі Української академії наук існує військово-козацький департамент, яким керує академік УАН, він-таки верховний отаман Міжнародного союзу козацьких сил та генерал-полковник військово-козацького департаменту УАН, патріарх бойового мистецтва «Дракон», лідер Козацької народної партії Павло Кицько. Й оцей департамент, як зазначено в його програмі діяльності, «для підтримки державних програм соціально-економічного розвитку, зокрема інвестиційно-інноваційних», ставить собі за мету «підвести наукове підґрунтя громадським ініціативам, які направлені на укріплення державності й подолання кризових явищ у різноманітних сферах громадського життя з використанням національної козацької ідеології».
Відповідно до Статуту НАНУ її дійсними членами, тобто академіками, обираються «вчені, які зробили видатний внесок у розвиток відповідних напрямів науки», а член-кореспондентами – вчені, «які збагатили науку визначними здобутками». Розділ V того ж таки Статуту в 10 пунктах описує порядок і процедуру обрання науковця академіком або член-кореспондентом, а розділ VI – права та обов’язки останніх. У них немає ані персонального авто, ані пільгових місць у санаторіях, ані отримання дачі. До цього треба додати, що стати академіком для першого-ліпшого науковця, навіть якщо він доктор наук, професор, не завжди реально. Нереально в НАНУ. Одначе в інших академіях наук, які мають статус громадських організацій, навпаки. Доволі часто такі липові академіки, особи, що ласі до блискучих медальок, кольорових лампасів та гучних титулів, просто задовольняють власні амбіції.
Під знаком питання
Однією з найкритичніших проблем української академічної науки є її омолодження. Згідно зі звітом про діяльність НАНУ у 2013 році, середній вік наукових працівників становив 51,3 року, докторів наук – 63,4 року, кандидатів – 51,1 року. Між старшим та молодшим поколіннями – величезна прірва. Жодний вітчизняний учений, що є громадянином України, не отримав найвищої у світі наукової відзнаки – Нобелівської премії. Але це лише один бік медалі. Хоча зворот її ось який: до найближчого оточення тих, хто 2014 року здобув Нобеля за свої відкриття або винаходи, належали українці.
Ще одна проблема – замале фінансування академічних експериментальних інститутів. В Україні реактивів і приладів світового рівня дуже мало. У Європі парк експериментальних знарядь оновлюється в середньому кожні сім років, що є абсолютно недосяжним для нас, із фінансуванням усієї української науки на рівні 5,2 млрд грн 2015 року, тобто 0,27% національного ВВП. Виділено окремі кошти на так звані експериментальні прилади. Створено центри колективного користування ними, що стало великим кроком уперед. У тому, що в Україні можна проводити дослідження світового рівня, неабияка частка їхньої заслуги. До того ж усі розробки НАН щороку подають до Кабміну, така практика існувала за всіх прем’єрів. Досі, хоч би чим вони були, держава постійно від них відмахувалася. Імплементація їх у національну промисловість відбувається стараннями самих розробників. І тут уже як кому пощастить. Так само матеріально-фінансове забезпечення кожного академічного науково-дослідного інституту залежить від моторності й наполегливості його директора. Блага в українській науці на голову не падають. За них доводиться боротися.
Дискусійним питанням досі є перепідпорядкування НАНУ Міністерству освіти. Головним мотивом таких дій була спроба переведення Академії на європейські рейки, її певної модернізації. У Грузії це вдалося, бо там діяло п’ять-шість наукових інститутів. Українських академічних наукових установ жоден університет у своїй структурі не потягне, бо їх понад 100.
Ще одного серйозного удару НАНУ зазнала з анексією Криму та бойовими діями на Донбасі. Академічні наукові установи АРК втрачено. Гроші на їх фінансування повернені до держбюджету. Інститути зі Сходу переведені на території, контрольовані Українською державою. Якщо наукові працівникі таки виїхали із зони конфлікту, то матеріальні бази вивезти не вдалося: ботанічний сад евакуювати неможливо, а для транспортування на неокуповану територію точних приладів потрібні були як специфічні технічні умови, так і матеріальні ресурси та зелений коридор на блокпостах по обидва боки лінії фронту, чого не було.
Нинішня Верховна Рада перша в історії незалежної України, в якій абсолютно немає представників НАНУ. Був період, коли престижним бачилося, щоб у списку тієї чи тієї партії фігурували відомі вчені. Вони були народними депутатами, входили до колегій міністерств, відстоювали певні позиції, консультували з наукового погляду в процесі ухвалення рішень. Українські науковці абсолютно не репрезентовані у складі нинішньої РНБО. Очевидно, за логікою нинішніх вітчизняних керманичів, наука й державна безпека – речі відірвані одна від одної.