В українських гуманітаріїв ніколи не було добрих часів для життя та творчості. Заборони, цькування, висміювання, фізичне знищення, тоталітарний пресинг, арешти і врешті-решт незалежність. Але одного ранку усталений світ останніх років знову почав змінюватися. Дискусія, що триває між гуманітаріями та умовними фізиками, наочно показала те, що й без того було відомо. Ми різні, і єдності в нас як науковців не було. Ні, у нас так само працюють стравохід і нервова система, у нас теж є серце, легені та нирки.
Чому ми інші
Почну, мабуть, із головного. Ми, гуманітарії, інші! Не як люди, а як науковці. Ми програємо будь-якому фізику, математику, хіміку та ще багатьом в одному. Яким є результат нашої роботи? Будь-хто з природничих або математичних наук може після завершення дослідження пояснити практичну цінність своєї діяльності якщо не сьогодні, то в майбутньому. І це більш-менш зрозуміють платники податків, коштом яких усе утримується. Адже немає української математики, фізики, хімії. Але є українська історія, мова та література. Брати Ґрімм зробили для усвідомлення німецької ідентичності більше, ніж будь-хто. Нагадаю: вони лише їздили німецькими землями в першій половині XIX століття й збирали казки. І перше видання вийшло за 17 років до об’єднання Німеччини. Наше завдання, як гуманітаріїв, говорити й пояснювати такі явища, а не змагатися в дискусіях із фізиками, математиками та іншими, хто кращий. Ми всі потрібні своїй країні.
Читайте також: Ціна «Маніфесту» і «Капіталу»
Гуманітарій у цих суперечках пастиме задніх. Бо як пояснити важливість дослідження форм влади у Галичі на початку XIII століття чи наслідування козаками практик парламентаризму Речі Посполитої XVII століття? Просто й кількома реченнями цього не зробиш. А відповідь потенційного слухача: «І що мені з того? Он фізики винайшли новий спосіб охолодження, що споживає менше енергії, і тому новий холодильник коштуватиме 1000 грн і працюватиме 25 років!» — гарантована.
Ніде правди діти, у такому випадку ми програємо в одні ворота. І це я ще навів прості теми, якими займаються українські історики. А якщо звернутися до сфер діяльності літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців? Картина для простого посполитого буде ще химернішою. Але фізик, хімік і математик не знають формули ідентичності чи націоналізму. А гуманітарій може і повинен пояснити, адже то наша робота або ж обов’язок. Де ідентичність спільноти, що проживає на певній території, маючи спільні уявлення про світ, пам’ятаючи, чи пригадуючи, чи конструюючи своє минуле, визнає себе нацією. І та нація виборює своє право на своє життя на цій території. І проблеми на тому шляху мають своє пояснення в історії, літературі, зрештою, у мові. Де мова, якою ми говоримо, думаємо, пишемо, є одним із найбільших каталізаторів пробудження націоналізму. І це не вкладеш у прості або ж складні формули, які будуть зрозумілими фахівцям. Це потрібно пояснювати, повторювати, переповідати, модифікувати й знову в тому самому порядку не один раз, щоб ідентичність укорінилася в цій групі людей, щоб вони стали нацією. Це робота на кілька поколінь і з непередбачуваним результатом.
Наведу простий приклад. 2015 року посольство Сполучених Штатів Америки видало чималим, як для українських реалій, тиражем 10 тис. примірників книжку Тімоті Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним». Видали російською з метою розповсюдження її саме в східних регіонах України. Моя студентка, взявши собі на презентації примірник, прочитала і привезла батькам у Харківську область у село Великий Бурлук. Після того як прочитали батьки, книжка пішла на добрих кілька місяців селом, де її потім обговорювали. Ще один примірник, який вона передала в бібліотеку, дуже довго був серед книжок підвищеного попиту. Історія повторилася через рік з українським виданням книжки професора Гарвардського університету Сергія Плохія «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Чим не приклад того, що хороша книжка може спочатку підштовхнути до рефлексії та переосмислення як минулого, так і сьогодення. За цим переосмисленням стоятимуть питання про власну ідентичність, що згодом може трансформуватися в особистий вибір та успіх себе як особи та нації з державою загалом. Але це швидко не працює.
Там, де є конкретність і можливість показати результат суспільству, там завжди можна все виміряти цифрами. Свого часу, приблизно наприкінці 1990-х, коли я розпочинав свої наукові студії із середньовічної історії, працівниці відділу бібліографії Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського скаржилися на фізиків і хіміків. Причина нарікань була для мене тоді такою абстрактною, що я навіть не рефлексував щодо неї. Шановним ученим ішлося про свіжі випуски індексів цитування, які видавала Бібліотека Конгресу США. Для них свіжий випуск, та ще й із їхніми прізвищами та високими показниками цитування був як бальзам у ті часи безгрошів’я. І я їх тепер розумію.
Читайте також: Під гаслом коренізації
Сучасні вимоги, які висувають до оцінювання, потрібні й важливі. І тут я можу збагнути всю логіку реформаторів як у міністерстві, так і в будь-якому університеті. Якось потрібно визначити, хто кращий. Але зводити все до одного знаменника, як на мене, вкрай погано. Як і те, що преференції дістають ті, хто має публікації в Scopus i Web of Science, що, як уже не раз висловлювалися колеги останніми місяцями, мають перевагу над монографіями. Стаття важливіша за монографію? Можливо, для фізика так, але не для гуманітарія. Я вже не кажу про час і зусилля, які потрібні для їх написання.
Наведу кілька прикладів, які, сподіваюся, будуть зрозумілими більшості читачів. Для левової частки людства 2 + 2 = 4, число π — 3,14 (далі, після сотої, вже не так і принципово), E = mc2, a2 + b2 = c2, H2O і так далі. Ці базові знання зі школи зрозумілі всім у світі, хто здобув середню освіту. А от із гуманітарними прикладами буде набагато складніше. Розуміння типу держави або влади в ній різнитиметься вже за 200 км від Києва. І це має історичне пояснення. А якщо радіус збільшити до 1000 км, то картина буде ще складнішою. І тут без образ, шановні фізики. Сили тяжіння та гравітації однакові, принаймні на нашій планеті. А от бачення та сприйняття життя людей і їхньої творчості ні.
Я розумію сенс запровадження наукометрії очима чиновника. Як оцінити результат праці науковця? Кількість? Цитованість? Популярність у медіа? Чисельність шанувальників у соціальних мережах? Престижність місця роботи? Але чи можна ці критерії застосувати для оцінки роботи гуманітарія? Пропоновані міністерством та підхоплені начебто ж автономними університетами критерії оцінювання демонструють нам однаковий підхід до всіх науковців. А в нашій країні ще й інституційно поділених на тих, хто має «щастя» працювати в Національній академії наук України, і решту, які працюють і викладають (!!!) в університетах, інститутах та коледжах.
І тут починаються перегони, схожі на ті, що майстерно були представлені в голлівудській трилогії «Голодні ігри». Обсяг фінансування освіти та науки такий, за якого неможливо вимагати від науковців того, що хоче держава. Якщо викладач університету в Києві отримує менше, ніж київський учитель? Якщо середня зарплата в країні дорівнює зарплаті викладача? Не може бути так, що різниця між ставкою прибиральниці й ставкою доцента дорівнює 2,5 тис. грн, а скоро стане ще меншою. Останній отримує в чистому вигляді 6 тис. за місяць. Яка в кожного кваліфікація? І яка відповідальність? Міністерство й уряд постійно говорять про підвищення зарплати вчителям, а от про викладачів і науковців щось не чути. Ми ж для них не ресурс на виборах. Правда?
Гуманітарна наука перебуває в нерівних умовах з природничими та фізико-математичними. Насамперед це відсутність, історично, гуманітарних шкіл в Україні. І це пояснюється тим, що українській історії, мові, літературі ніколи не було добре. У нас, гуманітаріїв, результат, який на щось впливає (а не кількість статей чи монографій), дуже розтягнутий у часі. Одна монографія може змінити науку значно більше, ніж десятки й сотні статей. Запитайте в літературознавців, що дала їм книжка Міхаіла Бахтіна про Ґарґантюа і Пантаґрюеля? Відповідь буде на кшталт «він відкрив новий світ для досліджень!».
Друга причина є фундаментальною: ми творці та коментатори ідентичності людей, що проживають на окремо взятій території і мають щось спільне. І про це їм казали, кажуть і, сподіваюся, казатимуть гуманітарії: історики, мовознавці, літературознавці. Але все одно найкраще скажуть письменники. Ми тільки іншими словами пояснимо й наполегливо і дуже довго доноситимемо це до решти. Недарма в пантеонах національних героїв переважають поети, письменники та музиканти, зрідка історики та літературознавці.
Читайте також: Псевдонаука в СРСР
Третя причина — форма організації роботи та її оплата. Стандарти, які запроваджують міністерство та університети, вимагають від нас писати статті в науковометричні часописи, бажано в Scopus i Web of Science. Чим завинили інші бази? Відповіді немає. Для того щоб від мене, простого викладача українського університету, вимагати публікацію в зазначених у міністерських стандартах базах, варто спочатку дати відповідь на просте запитання: скільки в Україні є гуманітарних часописів, які індексуються в Scopus i Web of Science? Адже ми не фізики і не хіміки, ми залежні від мови, якою пишемо свій текст, і від того, кому важлива та цікава наша праця. Винахід у хімії або доведене математичне рівняння є універсальним для всього людства, а от граматична структура «Повісті минулих літ», підозрюю, буде цікава лише в Центрально-Східній Європі й тільки філологам та історикам, які займаються X–XI століттями, та кільком їхнім колегам із решти світу. І скільки цитувань збере таке дослідження? Одне або жодного в найближчі 20–30 років, коли, можливо, хтось у майбутньому використає це дослідження і вкаже на першовідкриття та надзвичайну його важливість. Але ж індекси потрібні сьогодні. Левіафан у вигляді держави голодний просто зараз. І тут знову постає питання про результативність нашої роботи й про мову написання.
Заклики про інтернаціоналізацію науки та освіти варто вітати й підтримувати. Але… Наведу кілька прикладів із власного досвіду. Майже щодня на мою корпоративну пошту надходять запрошення надіслати статтю в часопис, який, звісно, є індексованим у потрібних Scopus i Web of Science. Її надрукують, але… за певну плату, яка сягає часом 3 тис. грн. А це майже половина ставки викладача на посаді доцента чи професора. Який висновок? За чималі гроші ти друкуєш «потрібну» міністерству й університету статтю, яку з високою ймовірністю майже ніхто не зауважить. А коли бачиш у звітах статті, написані українською і «видані» в Парижі, то одразу все стає зрозуміло.
Для мене особисто як для науковця, що займається історією XIV–XVII століть у Центрально-Східній Європи, пріоритетним є друк свого наукового доробку саме тут, в Україні. Наступні за пріоритетом Польща, Литва та Білорусь. Далі на Захід, Схід або ж Південь — це вже інша розмова. Історик Франції насамперед дбає про вихід своїх публікацій у Франції, а не в… Україні.
Наостанок із цього спектра є питання мови публікації. Для українського гуманітарія тут не може бути особливих дискусій. Він насамперед пише українською. Саме завдяки цьому утворилася й тримається українська ідентичність. Якщо хочете довести, що 2 + 2 = 5, не проблема. Слів для цього не потрібно. У гуманітаріїв так не виходить.
Заклик писати тексти англійською слушний і надзвичайно важливий. Його варто підтримувати на державному та інституційному рівнях, коли найкращі праці (відібрані колом експертів) мають друкуватися англійською, а на переклади або ж написання з подальшим професійним редагуванням повинні виділятися кошти.
Що робити?
Почну, мабуть, з історії. Академічна спільнота історично є корпорацією однодумців, яка заснована на довірі. Довіра в цій спільноті завжди була вирішальним чинником співіснування та успіху. Перші університети в Середньовіччі нагадували ремісничі цехи, тільки в тих цехах не виробляли глечики, а вчили. Незалежність думки об’єднувала колег і слугувала надійним захистом від посягань ззовні. Університети впродовж століть навчилися відстоювати свої інтереси і водночас випрацювали академічну культуру, де довіра до колеги, повага до його думки та позиції, попри незгоду, є тим, що служить вищій меті.
Національні держави, а насамперед такі, у яких перебували українські землі та спадок яких живе і ще довго житиме, по-різному дивилися на університети та науку. Радянська версія передбачала тотальний контроль держави, де науковці, що не відповідали її інтересам (а в цих інтересів дуже часто було мало спільного з наукою), залишалися поза науковим світом. Приклади фізика Сахарова чи історика Дашкевича вельми промовисті. Обоє були викинуті з науки через незгоду.
Незгода з позицією держави в особі бюрократії сьогодні призводить до того, що науковець, особливо той, хто працює в університеті, буде упокорений Scopus i Web of Science та згодом викинутий на маргінес наукового життя. Про що мова? Якщо я не матиму статей у Scopus i Web of Science, отримаю не більше ніж контракт на один рік в університеті, мій рейтинг не дозволить керівництву заохочувати матеріально мою роботу. Перелік втрат можна продовжувати.
Тому пропозиції щодо оцінювання наукового доробку повинні враховувати насамперед галузь знань. Не можна фізиків змішувати з ліриками. Оцінювати має фахове експертне середовище, де історики оцінюють істориків, а хіміки — хіміків. І навіть тут не все однозначно. Наприклад, добрий фахівець з органічної хімії може не одразу або й узагалі не зрозуміти свого колегу з фізичної хімії, а фахівець з античної історії слабо орієнтуватиметься в проблeмах історії Європи XVIII століття. Тому що конкретніше й вужче коло експертів, то якісніший результат оцінювання.
На це, звісно, можна закинути різними індексами Гірша та подібними формами абстрактного і, можливо, неупередженого оцінювання наукового доробку. Але простий приклад. Скільки є фахівців у світі, яких цікавить творчість Шекспіра? Думаю, що не одна тисяча. А Оксани Забужко? Теж немало, але явно не стільки. А от кого цікавить проблема водяних знаків на папері актових книг судів на території Волині в другій половині XVI століття? Підозрюю, що й 10 осіб не назбираємо. Що з цього виходить? Той, хто пише про Шекспіра, та ще й англійською, а ще й викладає у Оксфорді, матиме індекс цитування, або Гірша, скажімо, 50 (хоча для гуманітарія це небувала цифра в наших широтах, але тут індекс університету спрацює в бонус). Той, хто проаналізує «Польові дослідження з українського сексу», зробить це майстерно англійською й «походитиме» із Сорбоннського світу, отримує індекс цитування 5, і це круто, як для тексту не про Шекспіра. Але сумлінний дослідник водяних знаків волинських актових книг, який з огляду на місце розташування архіву та тематику, ймовірно, буде з України й не буде пов’язаний із зірковими світовими інституціями, отримає бодай 1. І це буде успіхом. І скільки людей зацитує, скажімо, зразково зроблену статтю про папір порівняно з аналізом сексуального українського буття або життя та смерті у творчості Шекспіра? Папір і знаки на ньому будуть не таким сексуальними, як польові дослідження чи метафори Шекспіра.
Читайте також: Гуманітарії про наукометрію
У наших реаліях сьогодні важливо фінансувати саме прозорі експертні групи, які будуть основою в реформуванні української науки. Подальші зміни мають стосуватися навантаження викладачів в університетах і прозорого ринку праці. Так, саме навантаження і саме в начальних закладах. Адже всі дискусії, що вирують останнім часом у науковому світі, забувають про університети. Складається враження, що поза Serenissima Academia (латиною найясніша академія) науки не існує. Це видно навіть зі складу тієї Ради, що реформує науку. Допоки в нас у країні не зрозуміють, що наука твориться в університеті, бо так історично склалося у світі, про нас, тих, хто працює із 600 год навантаження, із яких до 500 — «горлові» години, забуватимуть або вважатимуть людьми нижчого сорту. Не можна з таким навантаженням, такою оплатою і з тим доступом до інформації вимагати робити будь-яку науку. Для більшості викладачів університетів заняття наукою — це третя зміна, де першою буде викладання, а другою підготовка й перевірка робіт, а також уся супутня університетська бюрократія. Третя зміна! Ніхто ж із простих чиновників не приходить додому й не сідає перевіряти студентські роботи, читати нові дослідження, аби щось із того взяти для викладання. І практично всі новинки ми змушені купувати власним коштом. Треба дуже любити науку, щоб жити в такому світі. І це за умови, що ви здорові, у вас усе гаразд у родині. Доки навантаження не буде 200–250 год викладання впродовж навчального року, а зарплата щонайменше три – п’ять середніх по країні, ні держава, ні університети не мають морального права вимагати й тиснути через Scopus на підписання чергового контракту!
Насамкінець наведу доволі промовисту цитату з авторської колонки Єжи Онуха (Тиждень, № 49/2017): «Отже, де криється проблема? На думку професора Джожна Нотона, винна освіта: «Нові господарі нашого світу — це, по суті, напівосвічені люди» (Сєрґєй Брін, вивчав математику, Ларрі Пейдж — інженерну справу та комп’ютерну науку, Марк Цукерберґ — комп’ютерну науку.) У своїй освіті ці «господарі нашого світу» не зазнали впливу суспільних наук, мета яких — показати, як функціонує суспільство, чого вчить нас історія та яку роль у розвитку людської культури відігравали релігія, звичаї, філософія й право. Нині ми починаємо помічати перші результати домінування «напівосвіченої еліти».
Заганяти гуманітаріїв на поле гри, де правила й процедури написані для інших, — це те саме, що вийти на перегони з Усейном Болтом чи змагатися в плаванні з Майклом Фелпсом. Тому мають слушність колеги з Українського католицького університету у Львові: доки не буде умов для оцінювання, а це українські часописи для гуманітаріїв у міжнародних науковометричних базах, доки умови нашої праці в університетах не будуть задовільними для наукової роботи (навантаження, оплата й доступ до наукової інформації), доки експертні середовища не почнуть очищувати науковий світ від лептонів, не можна вводити критерії оцінювання відповідно до наказу № 1112. Такими темпами реформ навіть єдиний український історичний журнал з однойменною назвою перестане вважатися фаховим. Ми й далі житимемо у світі, де нікчемні науковці легітимізують своєю безпринципністю плагіат, наукову маячню та цілковиту неосвіченість значної кількості тих, хто при владі.
Коли наше суспільство засвоїть на генетичному рівні цінність репутації, тоді, сподіваюся, ми зможемо щось змінити. Адже, як уже зазначалося вище, весь академічний світ збудований на довірі. Якщо є довіра, а вона невід’ємна від репутації, тоді є відповідальність і зважене рішення в таких буденних академічних справах, як експертна оцінка або рецензія опонента на дисертацію (без конвертів), справжнє рецензування наукових робіт, а не підпис (бо хороша людина або ж знову конверти), фахова дискусія про науковий зміст роботи, що має на меті зробити роботу кращою або не допусти вияву псевдонауки (а не зведення рахунків, якщо ти проти). У Сполучених Штатах Америки репутація тих, хто присуджує науковий ступінь PhD, — це те, що легітимізує твою появу в науковій спільноті. У нас репутація тих, хто проштовхує в «науку» нікчем, ніяк не страждає. А вони мають стати тими, кому не можна подавати руку.
Так, усе це швидко не запрацює. Але прості й прозорі правила та процедури — те, чого так не люблять усі українські посадовці від президента до директора районного базару, — стануть здоровою основою для подальшого розвитку. Дайте можливість фахівцям у кожній галузі знань самим оцінювати, що варте, а що не варте нашої уваги і має бути забуте. Історична та гуманітарна спільнота, яка має об’єднатися та відстояти свою позицію, і час зроблять свою справу. Наразі видається, що дії реформаторів спрямовані на наше знищення.