Наука боротися

«Не нашкодь» – пер­­ше правило будь-якого реформато­ра, і в тому, що стосується науки, воно актуальне як ніколи. За дедалі жвавішої дискусії щодо реформування Національної академії наук з’являються слушні застереження не повторити російського сценарію, але водночас і прохання не перестаратися, застосовуючи досвід країн по західний бік кордону.
Попри безліч критичних голосів, українська наука не пасе задніх. Утім, видається, реорганізувавши фінансування (звісно, і збільшивши його обсяги, але в умо­­вах війни, на жаль, про це говорити не випадає) та заохотив­­ши вчених боротися за те, щоб їхні дослідження й досягнення було визнано, можна було домогтися багатьох позитивних результатів. Цікавий для нас досвід мають сусідня Польща та країни Балтії. Адже, обравши курс на Захід, українській науці доведеться реформуватися в тому самому напрямі, а ці країни вже мають відповідний досвід і починали з близьких до українських стартових позицій. Важливо також зазначити, що структура академій наук відома не лише на пострадянських теренах, а й країнам ЄС, Канаді, США.

Грантове фінансування
Кілька років тому польська наука пережила ще один етап реорганізації. До 2006-го Польська академія наук (ПАН) була цілковито автономною організацією. Після того як у 2006-му було створено Міністерство науки та вищої осві­­ти, вона перейшла в його підпорядкування. Утім, за словами професора Генрика Собчука, директора наукової станції ПАН у Києві, таке підпорядкування не впливає на науку загалом. «Попри все, основна автономія збереглася, певним чином обмеженою є фінансова автономія. Академія надає міністерству звіти та іншу документацію, а те вже розподіляє кошти на її роботу», – зазначає він у коментарі Тижню. Утім, додає, що до інститутів, які перебувають у відомстві ПАН, лише невелика частина коштів надходить із самої Академії. «Більшу частину грошей надають різноманітні структури, наприклад з ЄС, Національний центр науки (державна агенція, яка на конкурсній основі виділяє кошти для досліджень. – Ред.), Національний центр із науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських ро­­біт. Тобто багато надходжень не з міністерства, а з інших джерел», – зазначає Собчук.
Утім, реформу 2006 року склад­­но порівняти з тим, що польській науці довелося пройти після 1989-го на шляху до вступу до ЄС. Саме тоді запроваджувалося її грантове фінансування.
«Кожен науковець міг написати подання на грант і отримати кошти, безпосередньо призначені для того проекту. Таким чином, багато науковців змогло купити собі апаратуру, заплатити тим, хто працював також у тому проекті. Такий дослідник був незалежним від директора, оскільки той теж радів грантові. Близько 20% суми гранту надходило до інституту у якості витрат на обслуговування», – додає професор Собчук. Схожий шлях довелося пройти й іншим державам соцтабору або тим, що були у складі СРСР.
Загалом за такою системою фінансування працюють усі країни ЄС, адже останній надає знач­­ні фінансові можливості для науковців у будь-якій із країн-чле­нів, завдяки програмам фінансуван­­ня досліджень та інновацій FP7 (була активною із 2007-го до 2013-го) та Horizon 2020 (нинішня програма фінансування).

Науковий «нетворкінг»
Утім, важливим аспектом отримання грантів ЄС і в межах згаданих вище програм, і за допомогою інших можливостей є робота над таким проектом науковців із різних країн-членів та країн сусідства (українські науковці теж можуть долучатися). А щоб тебе «помітили» науковці з інших країн і щоб знати, до кого «звертатися» з того чи іншого питання, потрібно напрацьовувати широку мережу контактів. ЄС для такої мети навіть передбачає певні гранти для подорожей. Саме з цим недоліком зіткнулися представники По­­льщі, Чехії, Словаччини та країн Балтії. Ще одним недоліком був брак хорошої інфраструктури. Ад­же, подаючи свій проект, керів­­на інституція повинна була знайти кілька зазвичай слабших партнерів в інших країнах. В умовах не надто досконалої інфраструктури лабораторій чи дослідних центрів успіху в цьому могли досягти не всі. Саме тому навіть зараз, коли поглянути на карту отриманих грантів для ведення проектів програми FP7, можна помітити залізну завісу між «старою» та «новою» Європою. Вона, звісно, вже не така помітна, і деякі країни, як, наприклад, Поль­­ща, вже майже її зруйнували, утім, усе ще стоїть.
Саме завдяки відкритості до співпраці з університетами та іншими науковими інститутами та міждисциплінарному підходу німецькому Товариству імені Мак­­са Планка, яке фактично можна вважати німецькою академією наук, вдалося здобути великий успіх серед наукових інституцій. За останні 60 років воно подарувало світові 17 нобелівських лауреатів.

Приватне фінансування
Для США, Великої Британії та Німеччини характерно те, що наука значною мірою фінансується не державним сектором, а приватним. Утім, для заохочення такого виду фінансування держава теж повинна розробляти низку стимулів, переважно податкових. Наприклад, малі підприємства у Великій Британії, вкладаючи свої кошти в науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи, можуть списати з доходу, що підлягає оподаткуванню, до 150% витрат. Система податкових стимулів є і в Сполучених Штатах, де Національна академія наук не отримує постійного фінансування від уряду, воно надходить у вигляді замовлень і грантів. НАН США також може працювати і на замовлення приватних структур.
У Німеччині великий внесок у розвиток науки роблять сімей­­ні підприємства, класичні представники міттельштанду, які для того, щоб бути лідерами у своїх сферах, фінансують інноваційні дослідження та розробки у своїх сферах діяльності.
Характерною рисою англосаксонського наукового світу, зокрема США та Великої Британії, є те, що серйозними конкурентами академій наук є університети. У США Гарвард, Єль і Стенфорд є потужними науковими центрами. В Україні, на жаль, як і в країнах ЄС із радянським чи соцтабірним минулим, університетська наука поки що не може змагатися з академіями наук.

Вимогливість
Українська наука, як і суспільство загалом, втратила вимогливість до себе. Умови, у яких потрібно не жити, а виживати, звісно, не сприяють тому. Академія – це передусім науковці, які безперервно працюють над собою, над світовим визнанням своїх досягнень, вдосконалюються. Щодо цього має бути постійна дискусія і в суспільстві, чого в Україні дуже бракує. Так само як бракує й контактів із закордонними колегами. Для багатьох наших науковців англійська й досі є хіба що мовою читання, а ті, хто таки отримав грант разом із закордонними колегами, видаються майже інопланетянами. Утім, ще раз зазначимо: українська наука не пасе задніх, просто ховається за важкими бюрократичними структурами та мовним бар’єром. В ін­­терв’ю Тижню президент Австрійської академії наук Антон Цайлінґер наголошував, що наукові відкриття роблять насамперед заради цікавості. Утім, цікавість ту треба підтримувати, як потрібно тримати в тонусі людські м’язи. Саме тому така важлива інтегрованість світової науки та науковців між собою. Саме на цьому роблять наголос в академіях країн Євросоюзу. Ще одна особливість, яка впадає в око, якщо поглянути на академії наук ЄС і загалом на науку в країнах Євросоюзу чи Північної Америки, – це сфокусованість на власне науковцеві, на тому, хто проводить дослідження чи працює над винаходом. Якщо ви спроможні довести вагомість та актуальність свого дослідження, то матимете підтримку. Головне, що фінансування буде надано безпосередньо науковцеві чи групі науковців, а не ефемерній структурі, яка, провівши кошти всіма щаблями ієрархії, донесе до виробника ідеї краплю в морі.