Хвиля екопоселень захопила Україну років десять тому. Мистецькі ж поселення молодші, проте не менш колоритні. Якщо метою поселенців «еко» є життя в гармонії з матінкою-землею із найменшою шкодою для останньої, то послідовники «арт» прагнуть створити навколо себе світ, яким би його хотіли бачити. У перших у ходу вегетаріанство, відмова від алкоголю, фізичні й духовні практики, стіни осель зводяться з екологічно чистого матеріалу, жодної комашки тут не скривдять; у других завжди наготові запрошення на концерт, локальний фест, кіноперегляд, майстер-клас тощо. Перші досить закриті й шукають спокою, другі – пригод на голову та активно залучають до пошуку всіх інших.
Читайте також: Конвалії Вольштина
З ЛЮБОВ’Ю І ТАБУРЕТОМ
Найвідомішим із мистецьких поселень є острів Обирок. Острів, бо до зведення на річці Сейм греблі дорогу до хутора щовесни затоплювало і дістатися до нього можна було лише човном. Зараз весняні розливи не перешкоджають, проте острівний символізм Обиркові таки притаманний: у цьому місці як ніде гостро відчувається відірваність від решти світу. Під Батурином хутори Королі, Прохори і Каціри (названі на честь трьох легендарних родів лісових розбійників, що грабували громадян дорогою до монастиря і зазнали Робін Гудової слави) готувалися поповнити ряди вимерлих селищ. І так би й було, якби не учасники знаменитої автостопно-театральної експедиції «З табуретом до океану». У своїх епічних походах до чотирьох океанів (на березі яких встановлювали табурет, привезений з України) новітні бременські музиканти давали вуличні вистави, а з усіх своїх пригод знімали документальне кіно. Мандрівні актори (режисери, художники, журналісти) викупили за безцінь напівзруйновані хати в Обирку, провели там струм, відновили на свій лад клуб, побудували лазню, «кіносарай» і розпочали активне мистецьке життя. У гості до поселенців почали заїжджати гурт «Перкалаба», Сашко Лірник, Олексій Бик та інший творчий люд. Стали проводитися фестивалі, майстер-класи, дитячі розвивальні табори, зйомки і перегляди кіно, міжнародні колядки тощо. Митцям довелося опановувати забуту техніку розтоплювання печі, рубання дров, вирощування городніх культур. «Така краса, – захоплено ділиться Леонід Кантер, ініціатор експедиції та один із перших поселенців, – сидиш собі, монтуєш фільм, відчуваєш – втомився, справа не клеїться, вийшов надвір, нарубав дров, пройшовся по снігу і далі за комп!»
Старожилів тут налічується щонайбільше душ п’ять, усім на вигляд років під сто. Діана Карпенко-Кантер розповідає, що коли вони з Леонідом та донькою Магдою тільки оселилися тут і пішли знайомитись із сусідами, улюбленим атракціоном були «мильні опери». Село вимирало в години показу, люди не відчиняли нікому дверей. Проте поселенці вперто стукалися, напрошувалися на гостину, змушували господарів грати з ними в дурня та пити чай, розпитували про їхнє минуле, словом, у будь-що викорінювали сумнівну «моду». Тепер вони подружилися: вчорашнім міським мешканцям досвідчені селяни допомагають порадами по господарству, молоком, картоплею, салом, самогоном та іншими насущними благами. Поселенці, своєю чергою, кличуть хазяїв на всі свої заходи – любо-дорого дивитись, як підтанцьовують старенькі бабуні під драйвові ритми «Перкалаби»!
Взимку тут намітає снігу так, що пересуватися можна тільки на конях у санях, навіть джипи-всюдиходи безсилі. За Обирком траса обривається, впадаючи в ліс і степ, повних різної звірини. Справжній острів, мешканці якого живуть як хочуть.
У ПОШУКАХ СИЛИ
Хотів – досить жваве село неподалік столиці. Та саме йому судилося стати потужним навчально-мистецьким осередком під назвою «Родинний центр «Мамаї». Тут навчають мистецтва анімації, малювання (зокрема, розпису по склу), автентичного співу, глиняної іграшки, бойового козацького мистецтва «Спас», невдовзі також можна буде опанувати гончарство та техніку соломоплетіння. Борис та Оксана Денисевичи спершу намагалися відкрити такий центр у Києві, але там він не прижився. Тепер столичні діти їздять сюди, як і діти з інших селищ і міст, – з кожним роком кількість охочих долучитися до занять зростає.
«Цей жанр вимагає особливої щирості, – розповідає фольклорист Мирослава Вертюк, ведуча колективу автентичного співу, – тутешні дітлахи по-особливому відкриті. У київських музичних школах часто бракує взаємообміну, від учнів немає віддачі». Малеча колядує, щедрує, творить весняні дійства, розписує писанки залежно від календаря. Раніше люди не надто задумувались, а подекуди й не розуміли значення тієї чи іншої символіки, «бо так заведено та й годі». Тепер постають питання: чому так, а не інакше, усе хочеться осмислити.
Окрім «Мамаїв» у хотинській школі діє величезна кількість гуртків (понад 36): латиноамериканський танець, східна боротьба, декупаж… Утім, на зайняттях родинного центру іноді просто аншлаги. «Але ж є речі органічні, які нам притаманні настільки глибоко! – каже Мирослава. – І коли дитина підключається саме до такого напряму, то автоматично запускається надзвичайно багато речей у її розвитку та формуванні. Люди інтуїтивно тягнуться до свого». Викладачі зазначають, що коли на заняття починає приходити малеча, старші брати-сестри якої вже давно відвідують гурток, то виявляється, що діти знають увесь репертуар, тобто заняття триває не лише від дзвінка до дзвінка, діти приносять засвоєне до своїх осель. «Із часом навчальний процес стає дедалі природнішим та органічнішим, – веде фольклорист, – малеча приходить на заняття з батьками, потім вони співають вдома разом – це речі, що надзвичайно гармонізують! Адже батькам зазвичай бракує часу навіть просто поспілкуватися з малими: посадять їх за комп’ютер або телевізор, щоб «нейтралізувати»… Метою роботи нашого центру є не так навчити якоїсь майстерності, як гармонізувати родинні стосунки. Звучить пафосно й абстрактно, але ж справді в більшості родин батьки постійно перебувають у напівстресовому стані! Розрядки зазвичай немає. У початкових школах Німеччини, приміром, на кожному уроці спеціально відводиться близько 15 хвилин для співу. На думку психологів, завдяки цьому нововведенню за кілька поколінь значно зменшиться загальний рівень агресії».
Раніше Оксана Денисевич, за освітою учитель малювання, працювала на телебаченні. У її обов’язки входило анонсувати дитячі програми. «Роблячи ці анонси, – каже вона, – відчувала, що скоюю злочин, адже своїй малечі цього дивитись я не дозволю – вся дитяча телепродукція дуже агресивно налаштована. Щоразу мій внутрішній протест наростав, і одного дня я написала заяву». Так само відносини з телебаченням нещодавно розірвав і Борис. Родина Денисевичів укорінилася в Хотові. «Усі ми перебуваємо в пошуках сили. Чому так багато мешканців міста постійно в депресії? Контакти обірвалися, те, що працювало раніше, більше не живить. Нам пощастило знайти свою «жилу». Настає момент, коли виникає питання: що ти можеш дати? Я вмію малювати з дітьми, це в мене вийде краще, ніж будь-що інше». Центр, створений групою однодумців, тепер живе своїм життям. Мамай – сакральний для України образ, постать, яка не помирає, яка завжди приходить у складні для країни часи. «І ми подумали, що зараз той час, коли має прийти Мамай. Це енергетичне слово, яке саме по собі сильне, ми підсилили його множиною. Вважаємо, що назва на нас працює!»
ВІД ТРИПІЛЛЯ ДО НЬЮ-ЙОРКА
Селище Легедзине можна назвати двічі мистецьким. Тутешні землі зберігають у собі рештки одного з поселень-гігантів славнозвісної трипільської культури, що зумовило появу так званих толок: коли волонтери-активісти з’їжджаються, щоб взяти участь у реконструкції трипільських жител. До 200 душ місять ногами глину із соломою та змащують стіни, паралельно влаштовуючи «трипільські вечорниці» та інші веселощі. Хоча єдиної версії щодо вигляду трипільської хатки поміж учених немає, це не заважає натхненно втілювати в життя одну з них. Щоправда, вчені-археологи без ентузіазму ставляться до толок, що вже стали святом, нарікаючи на брак коштів на облаштування музею, який і змушує залучати до реконструкції народ. Але немає лиха без добра: чи саме місце тут особливе, чи трипільська тематика притягує творчий люд, як магнітом, але вже не перший рік тут «водяться» режисери, актори, казкарі, музиканти. Сашко Лірник, гурти «Гуляйгород», «Люди добрі» та інші долучаються до «трипільського євроремонту».
Щоліта тут живе і працює американська режисерка експериментального кіно і художниця Наомі Умань. В Україні вона зняла шість документальних стрічок, фільм «Неназване кіно» присвячений саме мешканцям і традиціям села Легедзине. Наомі не соромиться брудної роботи: оселившись у старезній хаті, завела собі курей та город, товаришує із сусідами, бере участь у толоках, а на зиму повертається в Штати, де читає студентам лекції. Також Умань провела авторську виставку полотен із химерними птахами та колоритними сільськими пейзажами.
Сюди ж завітав хотів’янин-аніматор Борис Денисенко, що долучався і до толоки, і до зйомки стрічки «Легенда про Чорного козака», режисером якого є історик, директор заповідника «Трипільська культура» Владислав Чабанюк, автором сценарію – Сашко Лірник. «Таке враження, що ти знаєш усіх тих людей! – описує Борис перше знайомство з легедзинським осередком. – Така доброзичлива атмосфера! Після толоки ввечері накрили столи білою скатертиною, із села прийшли баби в українських строях, почали співати… Це був наче інший вимір». А за деякий час продюсер фільму запросила Бориса на роль Свирила у стрічці Чабанюка. До зйомок у ролі татар доручилися реконструктори історичного клубу «Росичі», а Наомі Умань зіграла татарського мурзу.
ДІМ ІЗ ПЛЯШОК І САМАНУ
5хатки – явище абсолютно фантастичне. Точніше, фентезійне – у таких будиночках жити б мешканцям якогось толкінського Середзем’я або максфраєвських світів. Втілена фантазія художника й архітектора Михайла Химича – це комплекс п’яти з’єднаних між собою будиночків із саману. Цікаво, що окрім іншого матеріалу було використано… порожні скляні пляшки!
Тут Київ майже закінчився, з одного боку – Берковецьке кладовище, з другого – ліс. Будиночок зводився для друзів художника і став частиною соціального проекту «Берковецьке братство». «Як повелося із самого спорудження 5хаток, коли вікна прорубали не згідно з планом, а як заманеться, так воно триває й досі», – пише у своєму блозі одна з мешканок казкового дому про атмосферу творчого хаосу, що панує там. Спільними для всіх тут є кав’ярня, лазня та затишне подвір’я, окремими є нори-кімнатки з необхідними зручностями. Кожна з них – витвір мистецтва. Тепло тут підтримують комини та люди: фотографи, художники, мандрівники, йоги, майстри мехенді та просто ті, хто не вписується в «офісно-планктонний» спосіб життя.
Двері відчиняються з першим теплом: майстер-класи, концерти, кіноперегляди, забави. Тут вам і святкування 100-річчя «Чорного квадрата» Малєвіча, і буккросинг, і автентичний спів, і закарпатська кухня, і виставки химерних інсталяцій…
Не раз доводилося чути нарікання від художників старшого покоління, які мешкають на периферії, мовляв, вам там у столиці добре – ви все можете. Натомість, як доводить практика, мистецтво прекрасно уживається всюди, де є ініціатива. І завжди знаходить чимало адептів.
Читайте також: 100-річний клуб проти руйнації клімату