З 4 по 10 грудня триває «Національний тиждень читання», ініціатива, започаткована Українським інститутом книги (УІК). Ця подія відбувається в нас уже втретє, й УІК визначає її завдання так: «Ця Всеукраїнська інформаційно-просвітницька акція має на меті консолідацію українського суспільства навколо читання як життєвої стратегії. Цьогоріч гасло Акції — “Бути своїми”, в яке ми вкладаємо безліч сенсів і практичного змісту. Ми переконані, що читання важливих книжок сприяє єднанню українського народу, формуванню нашої ідентичності, збереженню культурно-мовної спадщини держави».
З нагоди цієї акції заплановано багато тематичних заходів по всій Україні у вишах, книгарнях і культурних осередках, й УІК закликає всіх підтримати цей флешмоб, розмістивши дописи з хештегами #тижденьчитання2023 та #бутисвоїми в соціальних мережах. Крім того, якраз на цей тиждень припадає останній цьогоріч великий український книжковий фестиваль Kyiv Book Weekend.
Український інститут книги запропонував багатьом відомим сучасним журналістам і письменникам виступити амбасадорами читання, а історичною особою — символом акції став Микола Хвильовий, якому 13 грудня відзначатимуть 130 років від дня народження.
«Національному тижню читання» передувало 3 грудня з помірним святкуванням 301 року від дня народження Григорія Сковороди. До цієї події Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди, торік частково знищений російською ракетою, оголосив благодійний збір «301 справжній друг Сковороди», щоб зібрати 3 млн грн, які спрямують на консервацію зруйнованої будівлі.
Отак Сковорода та Хвильовий стали цьогорічними відповідно неофіційним і офіційним символами нашого читання. Обидва пов’язані з Харківщиною, яка дуже постраждала й далі потерпає від повномасштабного вторгнення РФ. І ще важливо, що обидва — знакові постаті своєї епохи.
Григорій Сковорода став останнім письменником давньої української літератури, а в рік його смерті Іван Котляревський почав писати перший твір нової української літератури — «Енеїду». І водночас Сковорода — митець доби бароко з усією його складністю й метафоричністю, який намагався тікати від офіціозу свого часу, прагнучи бути без політики в усіх сенсах.
На прикладі ж Миколи Хвильового, якого Юрій Шевельов дещо іронічно, бо безнадійно запропонував спробувати побачити «без політики», загалом можна говорити про непростий шлях українського інтелігента на такому дуже заполітизованому початку ХХ століття. І в художній творчості він був і представником «втраченого покоління», і «зачинателем нашої пролетарської літератури», ставши, зрештою, одним із когорти Розстріляного відродження, проте не дочекався розстрілу, а влаштував його собі сам, протестуючи проти своєї комуністичної держави. У травні цього року, коли минуло 90 років з дня смерті Миколи Хвильового, Тиждень так писав про його політичні хитання:
Перша світоглядна криза Хвильового — це, безперечно, Перша світова війна: «Бої, походи, воші, «лямка» пехотинця, — усе це я витерпів фізично, але морально це випробовування мене надломило». Потім стався наступний злам, коли, на думку його першого біографа О. Гана, восени 1918 року Фітільов (справжнє прізвище письменника) спочатку організував із селян Козіївки загін на захист УНР, а потім, відчуваючи «непевність і відчай», почав підтримувати більшовиків. Сам він про цей час писав опосередковано, зокрема коли згадував про долю Василя Еллана-Блакитного: «Епоха громадянської війни — такої жорстокої в своїй реальності й такої м’яко-романтичної й без кінця прекрасної в своїх конечних стремліннях». Звідси і його розуміння слова «романтика» у відомій новелі як часового параметра, а не певної ідейно-стильової концепції.
А ще в обох авторів було багато дрібних внутрішніх спільностей, духовно-естетичних «сродностей», попри всю їхню таку позірну зовнішню несхожість. Наприклад, Сковорода полюбляв Горація і був, вочевидь, першим, хто переклав його українською. Часто згадував його в листах, а ще спочатку у відомій пісні Сковороди «Всякому городу нрав и права» був епіграф з римського поета «Solum curo feliciter mori» («Дбаю лише про те, щоб щасливо померти»), який своєрідно відлунює в самому тексті українського філософа.
Тоді як Микола Хвильовий любив початок оди Горація ІІ.3 («До Делія») у перекладі Миколи Зерова:
В хвилину радості умій себе стримати,
І в хвилі розпачу заховуй супокій.
Бо, знай, однаково прийдеться помирати,
О, Делію, коханий мій.
В оповіданні «Редактор Карк» Хвильовий так з післябуремного 1923 року згадував про свого колегу з ХVIII століття:
Згадав, як шумувала Україна, — хохол упертий чоловік, а може, тут десь проходив Сковорода Григорій Савич, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур’яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову.
Григорій Савич Сковорода — так російська інтелігенція любить…
Порівняння та схожості можна й далі множити, але мені важить інше: як ці два патрони (тобто покровителі) мимоволі опинилися поруч під час «Національного тижня читання». Люди з такими відмінними долями й життєвими настановами працювали в українській культурі, бувши спорідненими на якомусь невловимому рівні понадчасової спільності. Тож хай яку книжку Сковороди чи Хвильового ви візьмете до рук цього тижня та розгорнете, насправді це буде та сама Книга, книга буття українського народу (якщо скористатися формулюванням Миколи Костомарова), такого різного в різні періоди своєї історії, але однаково завжди змушеного доводити право на власне існування супроти ворогів, які постійно заперечують це наше право. Тож навіть одна куплена та прочитана книжка українською — це теж ваш особистий патрон у цій боротьбі, голос за своє право говорити й думати своєю мовою у своїй державі, де мало б бути 52 тижні читання на рік, але досить і одного, щоб не забувати про все вище сказане.