Серед гарячих тем минулого тижня не хочеться повертатися до трагедії однієї садово-паркової фігури. Головне, що я міг би сказати з цього приводу, вже викладено в колонці аж 2022 року і ще трохи в моїй передостанній книжці, яку я не втомлююся нахабно рекламувати. Додам лише, що бронзова статуя, в окремих місцях начищена парафіянами до стану самовара у вітальні Турбіних, — не найкраща, як на мій смак, робота чудового скульптора Миколи Рапая з його гіперреалістичної серії.
Страждання над «Білою гвардією» випадково або закономірно збіглися в часі з гриманням польських партнерів (чи вже не партнерів?) стосовно української політики пам’яті. Жахатися поверненню Андрія Мельника, впритул не помічаючи в себе пам’ятників правдивому фашисту й водночас одному з отців-засновників сучасної Польщі Роману Дмовському, обурюватися глорифікації УПА через жахливі злочини окремих її підрозділів і вперто іґнорувати симетричні вчинки цілком собі глорифікованої Армії Крайової, не кажучи про повну картину пригнічення автохтонного українського населення з боку Другої Речі Посполитої, яке, власне, й викликало до життя ОУН-УПА, — не лицемірство, це радше показник стану суспільної свідомості в донедавна братній країні. Можна лише пробувати вирахувати, чому відчутна хвиля імперського ресентименту піднялася в сусідів на гребені шаленого економічного буму, хоча з історії ми знаємо, що такі тенденції прокидаються, навпаки, під час криз — це задачка для соціологів не на один мільйон злотих.
У нас картина протилежна, й немає сумніву, що кодифікація складових національної ідентичності на державному рівні назріла й перезріла, ми також пам’ятаємо, що й хто заважали цьому двадцять і десять років тому. Але хай би скільки ми усвідомлювали необхідність і неминучість збирати каміння замість розкидатися ним вусібіч, розібратися нарешті з колективним минулим, є завдання не менш нагальне: розібратися з майбутнім. Що там у далекій перспективі після гіпотетичного миру або тривкого перемир’я?
- Варіант 1, імовірний: п’ята частина території під ворогом, промисловість частково там, частково ледве дихає, енергетика з інвалідністю, депопуляція без варіантів, держава, м’яко кажучи, неефективна, чекати інвесторів — нема дурних.
- Варіант 2, бажаний: ЄС доламує нам руки й змушує докрутити реформи (суди, податкова, митниця, права власності etc.), що, в свою чергу, дає копняк економіці, народ усі свої сили, що звільнилися, спрямовує на пошук можливостей відбутися тут і тепер, острівці нової індустрії, передусім зброярства, масштабуються, з’являється світло в кінці тунелю. Що саме, крім відчуття спільноти, абсолютно необхідного в цій ситуації, забезпечить нам потрібну перевагу? Копалини? Їх здебільшого треба починати розробляти з нуля, а для цього необхідні інвестиції — хтось вірить у Трампову бульбашку з рідкоземами? Земля? Хтось знає, скільки угідь доведеться чистити від отруйного заліза й вибухівки? Географія? Європа не потребує наших портів, у неї свої є. Що ще? Авжеж! Українці!
Українці станом на сьогодні — безцінний кадровий ресурс для будь-якої економіки, бажано для власної, але вже як вийде. Вони достатньо європейські, достатньо освічені, достатньо кваліфіковані й, найголовніше, вони дуже легко й охоче навчаються й перевчаються. У них, себто в нас непогано розвинена трудова етика, в них, себто в нас чудово з мотивацією за умови, що проглядається якась переконлива перспектива як особистого зростання, так і розвитку середовища. А взагалі наш золотий фонд — це нащадки нещасних радянських інженерів. Я вже днями згадував про «інженерів на 120» (типова місячна платня в карбованцях), частка яких у пізньому СРСР складала неймовірні 15-18 % працюючих містян. Про цю специфічну формацію писали книги й складали анекдоти, то була безправна верства, як і решта інших верств, але з надцінними навичками. Поясню на прикладі: звичайний машинобудівний завод, надійшло нове обладнання, представник виробника так-сяк провів пуско-налагоджувальні роботи й випарувався. А агрегат не працює. Тоді місцевий інженер лізе в нутрощі цієї машини з викруткою й тестером і намагається зрозуміти, як же воно мало би працювати й як його змусити запрацювати. І воно врешті-решт починає — криво, косо, з немислимою часткою браку, — але крутитися. Або якесь «закрите» (себто оборонне) КБ: згори спустили завдання розробити вузол для чергової вундервафлі, а технічні показники такі, що наявні комплектуючі не можуть їх забезпечити. А вони вперлися й забезпечили! З такими завданнями в жодній країні в масовому порядку не стикалися. Обмеженість засобів і дебільний менеджмент компенсувалися виучкою й креативом, тому не лише ракета «Зеніт» і літак «Мрія», а й усе, що якось рухалося, хоча за всіма законами економіки рухатися не могло.
Це називається: «традиція». Або «школа». Радянський інженер був продуктом радянської системи освіти, так само антигуманної й потворної, як і все радянське, але парадоксальним чином багато в чому ефективної. Зберегти її в недоторканості за часів Незалежності було неможливо, бо воно могло функціонувати тільки в умовах кріпосного права, проте деякі осередки примудрилися не розгубити тяглість. Сьогодні немає потреби у 15 % із викрутками, але є величезна потреба в технічному аванґарді — колись це називалося неоковирним скороченням НДДКР (рос. НИОКР), сьогодні елегантним R&D. Війна зовсім несподівано для багатьох продемонструвала потенціал українських винахідників, що здатні довести від ідеї до виробництва такі смаколики, на які в умовно більш «розвинених» країнах пішли би роки. Бідолаха гендиректор німецького збройного концерну довго виправдовувався за свою репліку про Lego на українській кухні. Можливо, після того, як його познайомили з досягненнями нашої «самодіяльності» в дії, а також здатністю інтегрувати ці досягнення в найпросунутіші системи керування боєм, він змінив своє ставлення.
Є ще вітчизняна медицина, яку не лаяв тільки лінивий і дуже здоровий. Кажуть, реформа ім. Уляни Супрун виправила одні кричущі недоліки, натомість загострила інші. Тим не менше, наші релоканти за першої можливості приїздять додому полікуватися, бо в Європі лікаря не дочекаєшся, а тут навіть у приватній лікарні розцінки за європейськими мірками щадні, а результат… не гірший, а часом і кращий. Про лікарські помилки та кричущі випадки недбалості й байдужості не розповідайте, сам можу розповісти, а от про унікальні операції, які робляться на завзятті, на почутті обов’язку, всупереч системі згадують вряди-годи. Ясна річ, що індустрію охорони здоров’я треба ще реформувати й реформувати, а краще б почати її ще й годувати як слід (ну й протоколи, куди дінешся), однак потенціал тут неосяжний, і я не виключаю, що в майбутньому Україна може стати точкою «медичного туризму», як зараз із різних країн їздять полікуватися до Ізраїлю. Бо є традиція, є школа, яку наразі не встигла зруйнувати корупція у профільних вишах і далі. Знову школа.
Можна перераховувати галузі, де ми, себто Україна, були не просто в глибокій дупі, а в антисвітах, і без жодної допомоги згори, зусиллями приватного бізнесу випірнули на почесний європейський рівень. Сільське господарство, на хвилиночку, з надсучасними технологіями — ну тут, припустімо, тисячолітні землеробські інстинкти, які не вдалося витравити колгоспному божевіллю, треба було лишень підживити машинами. Легка промисловість. Ритейл. Громхарч. Зв’язок. Цифрові сервіси. Я людина літня, мені є що згадати. Чи міг я сорок років тому фантазувати, що буду щасливий носити вітчизняні черевики й замовлятиму піцу в інтернеті? Додайте сюди ще IT технології.
А будівельники? Спеціально підкреслюю, не забудовники — тут суцільне дно, — а саме будівельники. Виявляється, це цілком реально, коли стіни рівні, кути прямі, з даху не крапає, з вікна не дме. Це все, знаєте, теж культура, тобто десятиліття впровадження стандартів роботи «на від…бись» не викорінили бажання поважати свою працю. Усе це не просто операційні навички, які можна набути на двомісячних курсах, це — ще раз підкреслюю — частина національної культури, про яку ми в масі своїй не замислюємося. Антропологія. Держава в особі вповноважених органів ніяк або майже ніяк до їхнього збереження не докладається, вона про них навіть не підозрює.
І тільки тепер, всупереч всім правилам журналістики звернуся до інформаційного приводу цієї колонки: НМТ. Цьогорічне складання Національного мультипредметного тесту викликало потужну хвилю незадоволення з боку батьків і реакцію офіційних осіб. Зокрема, група народних депутатів запропонувала з наступного року залишити серед обов’язкових предметів лише українську мову та історію України, а досі так само обов’язкову математику відкласти на вибір тих абітурієнтів, які мають намір вступати на відповідні спеціальності (законопроєкт № 15254-1 від 02.06.2026). Педагоги в паніці: «виключення позначиться на ставленні до предмету, погіршить і без того катастрофічний рівень уваги й рівень викладання». Фахівці з усього розділилися, їхніми аргументами не можна нехтувати. За: «Навіщо моїй дитині математика, якщо вона чистий гуманітарій? Якщо їй потрібно буде щось порахувати, в смартфоні є калькулятор. А багатогодинний тест у режимі концтабору — тортури для й без того виснажених підлітків». Проти: «Полегшення тестових завдань викликано не лише екстремальними умовами навчання в стані війни, а й хибною світовою тенденцією “дитиноцентризму”, коли ми робимо вигляд, що не хочемо позбавити наших чад дитинства, прагнемо вберегти від стресів, насправді ж прирікаємо їх на невігластво, а по факту все одно виснажуємо безперервними гуртками та репетиторами».
Школу я ненавидів, хоча водночас обожнював деяких учителів, по суті майже всіх. Радянська школа — прямий нащадок дореволюційної гімназії, модель якої склалася за недоброї пам’яті графа Уварова («православ’я-самодержав’я-народність»), а та, в свою чергу, була запозичена в Прусії (крилатий вислів, який приписується по черзі кайзеру Бісмарку та фельдмаршалу фон Мольтке: «Битву під Садовою виграв пруський шкільний учитель»). Вона була репресивною за своєю концепцією, точкою входу до всієї репресивної машини Совка. Але були й світлі плями: офіційний цілком демагогічний пафос «жаги знань» подекуди знаходив відгук у юних душах. Я не почувався створеним для математики, фізики, хімії, біології — якраз отой «типовий гуманітарій». Однак інтелектуальний виклик, помножений на підлітковий азарт, дозволяв лускати з кайфом задачки з товстезних томів Жданова і Маранджяна й доводити теореми з Кісєльова. З тих початкових знань мало що збереглося в пам’яті, проте залишилася одна важлива річ: розуміння самої наявності певного масиву інформації, важливої та актуальної для цивілізації. Я собі це пояснюю так: живучи на хуторі, ти можеш не уявляти, що там навколо тебе, тобі взагалі може бути пофіг, що за лінією горизонту, ти про це не замислюєшся. Або ж ти принаймні знаєш, що за обрієм цілі країни й континенти, хай тобі невідомі, але ти усвідомлюєш, що на них хтось живе й за великого бажання ти теж можеш туди потрапити. Сучасна освіта мала би формувати якраз таку контурну мапу, яку в міру потреби або цікавості кожен може заповнити для себе, але контури відомі всім.
Зараз дискусії точаться навколо системи зовнішнього незалежного оцінювання, її недосконалості або можливості покращення, насправді ж у цих лайках вислизає з-під уваги кінцева мета процесу: формування сучасної особистості або принаймні сприяння з боку суспільних інституцій такій місії. Школа й виш — машини з виробництва соціального капіталу, без якого ми залишаємося арифметичною сумою дезорієнтованих і невротизованих індивідів, адептів пласкої Землі, заручників фахівчинь із феншую. 95 % того, що нам викладали в школі, в дорослому житті виявиться непотрібним: якісь дисципліни для кожного окремого з нас просто зайві, ми ніколи не стикнемося з їх використанням, якісь, навпаки, в університеті доведеться вивчати з нуля. Тож середня освіта — це всього лише уявлення про те, що за горизонтом є земля, а іспит — підтвердження того, що ти в принципі здатен туди доплисти. А також гімнастика для молодих мізків, розм’якшених споживанням тіктоку.
За нинішніх умов немає сенсу висувати до вітчизняної школи надмірні вимоги. Усі пам’ятають анекдотичну помилку мрійників з команди Зеленського під час його виборчої кампанії: обіцяні зопалу 4000 доларів місячної платні для вчителя вимагали б половини тодішнього держбюджету. Враховуючи особливості поточного моменту, незручно бодай заїкатися. Але в анекдоті ховається дещо раціональне: після закінчення війни з’явиться безліч нагальних завдань, болючих проблем, які вимагатимуть розв’язання «на вчора». Чи знайдеться серед післязавтрашніх пріоритетів місце для індустрії вирощування особистості? Чи з’явиться розуміння того, що після стількох випробувань і втрат було би злочином перед собою й нащадками змарнувати шанс на справжній змістовний розвиток нації? Чи з’явиться хтось, хто запалить вогонь наївного ідеалізму й скаже: «ось наш найголовніший національний проєкт: новий, сучасний, розумний, креативний, емпатичний українець»?
Це все мрійництво. Наразі ж варто хоча б не опускати ще глибше престиж освіти й знання як такого. Бажано би ще перетворити вчителя з раба журналів, звітів, інспекцій та відкритих уроків на агента вдосконалення або хоча б донести до заклопотаної громади необхідність дати собі звіт у кризі пріоритетів.
Такі кризи не вирішуються однією статтею. І десятьма не вирішуються. Вони вирішуються повною зміною орієнтирів у післявоєнній державі, але якщо громадяни дедалі тупішатимуть, а держава їм у цьому сприятиме, не буде кому статті читати й не буде кому їх писати. Буде, як в анекдоті часів пізнього СРСР про лісоруба Іванова, який пише листа на радіо з проханням виконати в етері Другу симфонію Малера. Редакція відповідає: «Товаришу Іванов, не томіться дурнею, слухайте пісню “Валєнкі”».
