25 серпня у приміщенні київського Мистецького арсеналу відбувся Національний молитовний сніданок. Подія зібрала представників української влади, міжнародних друзів України, духовенство, військовослужбовців і капеланів, родини загиблих героїв, а також лідерів благодійних організацій і волонтерських ініціатив.
Перший Національний молитовний сніданок у незалежній Україні відбувся 21 вересня 2011 року в Києві. Його організували депутати міжфракційного об’єднання «За духовність, моральність і здоров’я України», серед яких були Павло Унгурян (який став координатором молитовних сніданків в Україні) та Оксана Білозір.
Після паузи, спричиненої початком повномасштабної війни Росії проти України, у 2024 році Національний молитовний сніданок знову відбувся — вже під патронатом Президента України.
Національний молитовний сніданок є продовженням традиції, що зародилася у 1953 році в США. Тоді група конгресменів-вірян почала регулярно зустрічатися за ранковою трапезою, щоб читати Слово Боже, молитися одне за одного й просити Господа про мудрість в ухваленні важливих рішень. Згодом ця ініціатива переросла у традицію національних та міжнародних молитовних сніданків, які об’єднують політиків, бізнесменів, служителів і громадських лідерів.
Щоб зрозуміти концепцію молитовних сніданків, варто пригадати євангельську історію. Вже воскреслий Христос зустрічає Своїх учнів на березі Тиверіадського (Галилейського) моря й готує для них просту трапезу — рибу, спечену на вугіллі, й хліб (Євангеліє від Івана 21:9–13). Організатори звертають увагу на те, що серед учнів Ісуса були люди з різними політичними поглядами. Тож так само й учасники сучасних молитовних сніданків можуть бути опонентами у своїх політичних чи соціальних позиціях.
Цього року організатори події розмістили мене за столом №1. Поруч сиділи: екс-муфтій, офіцер ЗСУ Саід Ісмагілов, голова Міжнародного баптистського альянсу Елайджа Браун, заступниця керівника Офісу Президента України Олена Ковальська, «духовний радник Трампа» Марк Бернс і Президент України Володимир Зеленський.
Те, що відбулося у Мистецькому арсеналі 25 серпня, було прекрасно організовано й проведено на найвищому рівні. Для історії, яка почалася зі скромної трапези на березі озера, українські молитовні сніданки — це потужне продовження: з бездоганною організацією, якісним кейтерингом, глибоким емоційним і творчим наповненням, а також приголомшливим представництвом учасників.
Але всім нам, хто так чи інакше є представниками релігійних спільнот, я хочу нагадати запитання, яке Ісус Христом поставив апостолові Петру наприкінці того першого, євангельського сніданку: «Чи любиш ти Мене?». У Євангелії це запитання пролунало тричі.
Від відповіді на нього залежить дуже багато. Насамперед — місія Церкви в суспільстві й державі. І це не риторика. Для Петра ствердне «так» стало початком шляху, що завершився мученицькою смертю за наказом Нерона. Вже тоді взаємини Церкви й Держави були важкими; згодом вони стали справжнім складним мистецтвом (тому я аплодую вибору саме Мистецького арсеналу як локації для цієї події).
Хоча Петра стратила римська влада, на березі озера Христос не запитував його про ставлення до держави. Лише: «Чи любиш ти Мене?». Церква не покликана любити (або ненавидити) владу. Християнам важливо любити Христа.
Але що означає любити Христа? Для нас, учасників Національного молитовного сніданку, це означає наслідувати Його в усіх сферах життя. Це питання про те, чи здатна Церква бути голосом правди в суспільстві, чи готова бачити реальні потреби людей і відповідати на них. Чи готова бути пророчим голосом у стосунках із владою — адже це буде корисно і для Церкви, і для Держави.
Я був на кількох Національних молитовних сніданках, починаючи з першого. І, віддаючи належне риториці релігійних (не лише християнських) лідерів, усе ж питав себе: невже це головне, що ми можемо сказати владі й про що молимося? Адже біблійні молитви — це не узгоджені тексти, а крик серця, благання про справедливість і надію.
Рівень довіри до Церкви в суспільстві залишається стабільно високим. Я знаю багатьох учасників молитовного сніданку й бачу колосальний внесок їхніх спільнот у життя країни. Але водночас помічаю спокусу дивитися на Бога і роль Церкви крізь призму вишуканих столів Мистецького арсеналу, уявляючи «солідного Господа для солідних панів».
Мене глибоко вразила нещодавня публікація ветерана російсько-української війни, колишнього полоненого Макса Колесникова, який написав про втрату віри в Бога. Я й раніше знав, що вислів «на війні немає атеїстів» не завжди відповідає дійсності. Але мене вразило інше — скільки людей підтримали Колесникова й поділилися власним досвідом розчарування в Бозі.
Мені бракувало Макса за моїм столом. Адже Ісус запросив на Свою першу трапезу саме тих, хто був розчарований у Ньому, а не релігійних чи політичних лідерів того часу.
«Чи любиш ти Мене?» — запитує Христос Свого учня відразу після того, як з’їдено хліб і рибу на березі озера. Це запитання не про любов чи ненависть до влади, не про комфорт чи повагу. І навіть не так про особисту відданість Господу — адже я впевнений, що більшість учасників молитовного сніданку в Мистецькому арсеналі люблять і шанують Його.
У контексті релігійно-політичних відносин це питання про соціальну справедливість. Про те, чи готові члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій реагувати на «протест картонок» так само швидко і чітко, як на російські обстріли цивільних. Це також питання про готовність релігійної спільноти до відкритого діалогу й спільної трапези з тими, хто розчарувався в Бозі — так, як це робив Ісус за по-справжньому «першим столом».
