Днями в затишному київському ресторанчику дивився матч Україна – Швеція. Коли не грає Німеччина, я вболіваю за команду країни, де перебуваю на даний момент. Цього разу – за Україну. Коли шведи забили перший гол, я чи не єдиний не впав у відчай через її чергову поразку, що замайоріла на обрії. Може, тому, що я з Німеччини, а один відомий тамтешній футбольний тренер якось сказав: «М’яч круглий, гра триває 90 хв». Зрештою, Україна виграла. Її футбольна нація святкувала перемогу до ранку, а в німецькій газеті Berliner Morgenpost потім на подію відреагували заголовком «Година патріотів». Чому це важливо? І чому я про це пишу?
Читайте також: Київська фан-зона не витримала перевірки матчем за участю української збірної
Професор Гольґер Шрамм викладає ЗМІ та комунікації у Вюрцбурзькому університеті. Від 2006 року він збирає результати онлайн-опитувань на футбольних і фанатських сайтах, котрі проводять під час найбільших турнірів. Його цікавить їхній економічний ефект. Найбільше уваги вчений приділяє «Бернському диву» 1954 року, коли німецькій футбольній збірній вперше після Другої світової дозволили грати за Кубок світу й несподівано вона виграла. Науковець вбачає в цьому невипадковий зв’язок із безпрецедентним зростанням, відомим як «німецьке економічне диво». Воно було зумовлене багатьма чинниками, зокрема й тією перемогою.
Спортивний психолог Геннінґ Плесснер, котрий викладає в Гейдельберзькому університеті, досліджує групові процеси під час футбольних чемпіонатів. Коли запитати вболівальників після перемоги їхньої команди: «Чи пишаєтеся тим, що ви німці?», то наскільки далі просуватиметься їхня збірна, настільки більше ставатиме ствердних і позитивних відповідей, зазначає Плесснер. Перемога суттєво посилює патріотичні почуття фанів.
Навіть після возз’єднання німцям було складно проявляти такі патріотичні настрої, оскільки це часто викликало підозру в сусідів. Британська жовта преса миттю заговорила про «амбіції Четвертого Рейху», і так тривало аж до 2006 року. А тоді все змінилося після футбольного чемпіонату в Німеччині, навіть попри те, що її команда, котра мала у своєму складі гравців як із заходу, так і зі сходу республіки, не здобула Кубка світу. Це сприяло стрімкому зростанню прихильності до країни аж до нинішнього рівня, коли на неї покладають нереалістичні очікування стосовно порятунку євро і ЄС. Навіть коли чемпіонат закінчився, туди почали значно більше їздити. В будь-якому разі стабільна Німеччина зі здоровим самосприйманням є перевагою не лише для самої себе, а й для сусідніх країн, на відміну від емоційно нестійкої, яка постійно кидається від ілюзії вищості до комплексу меншовартості й навпаки.
Читайте також: Європа, але ду-уже східна…
А що ж зі Східною Європою? Тут є поділ: з одного боку – патріотично настроєна Росія з дещо перебільшеною національною свідомістю і зверхністю стосовно інших, особливо «найближчих сусідів», а з іншого – Україна як її завжди покірне друге «я». Складається враження, що одна без іншої існувати не може. Ататюрк колись порівнював людство з організмом, а нації – з його кінцівками. Отож-бо, якщо одна рука чи нога постійно завдає шкоди іншій, це не може не впливати на весь організм.
Якщо українці відкинуть ставлення до них як до невдах, що панує серед росіян та й серед самих українців, чи допоможе це почати перетворення націоналізму східного сусіда на сучасний здоровий патріотизм, який нормально сприймає сусідів, навіть «найближчих»? Нині здається, що навряд.
Чому українці не можуть пишатися своєю країною і бути патріотами в сучасному розумінні, як французи, іспанці, поляки чи американці, котрі сприймають це за належне? Коли ніхто не боїться регіонального чи місцевого патріотизму (як-то баварці, каталонці чи галісійці), ба навіть більшість компаній, зокрема й в Україні, намагаються створити «корпоративну ідентичність», аби мотивувати працівників до кращих результатів, чому так важко вимагати того самого від «нації», особливо в Україні?
Основною рисою цієї чималої нації, схоже, є самовідторгнення. Німецький письменник Ернст Моріц Арндт колись говорив, що у вільної нації може бути визволитель, а в підкореної – тільки черговий гнобитель.
Ігор Лосєв дуже влучно описав це у статті «Виховання приниженням». Він посилається на культуру й мову як «потужну політичну силу, що нерідко визначає національну ідентичність мільйонів людей», і чітко ілюструє це твердження прикладами з російської кіноіндустрії, де українців зображено здебільшого «дурнями, пройдисвітами, зрадниками і негідниками».
Це нагадує голлівудське і європейське кіно часів після Другої світової війни, де злими, жорстокими й тупими зображували здебільшого німецьких персонажів. У серії фільмів про Джеймса Бонда, наприклад, лиходіїв Блофельда (Макс фон Сюдов), Ґольдфінґера (Ґерт Фребе), Штромберґа (Курд Юрґенс) і Ларґо (Клаус Марія Брандауер) здебільшого грали німецькі (і австрійські) актори, й розмовляли вони, безперечно, з властивим акцентом. У комедійно-шпигунському серіалі Get Smart («Будь кмітливим») головного лиходія, якого втілює Берні Копелл, звати Зіґфрід. Він розмовляє з чіткою німецькою артикуляцією і часто згадує про свою участь у Другій світовій на боці Третього Рейху.
Проблему підтверджує і приклад, пов’язаний з українською мовою. Минулого тижня я був на заході в київській Книгарні «Є», де відомий міжнародний експерт з енергетичних питань спілкувався з гостями заходу на тему енергобезпеки України. Політика власне книгарні й Тижня полягає в тому, аби пропагувати українську. Після двогодинного ведення заходу саме нею місцевий канал ТБ узяв інтерв’ю в українського модератора й колишнього заступника головного редактора Тижня російською, що вже не могло не здивувати. Та ще більше спантеличило, що він, проговоривши під час заходу своєю мовою, відразу перейшов на запропоновану телевізійниками. Те, що він аналізував дискримінацію української впродовж її історії, ба навіть писав статті й колонки на цю тему, не означає, ніби він може втілювати це на практиці. А те, що в новому ресторані, який нещодавно відкрився на Пушкінській, до вас звернуться російською – вже звична справа.
Залишається сподіватися, що українська команда проб’ється чимдалі в цьому чемпіонаті, стимулюючи процеси, описані Шраммом і Плесснером. З таким настроєм я триматиму кулаки за перемогу України у фіналі (якщо тільки гра буде не з Німеччиною).
Коли Вольтер має рацію і двоє-троє мужніх людей можуть змінити думку цілої нації, то в мене одне запитання: де ж вони?
Читайте також Закон про мови: кількасекундне голосування, яке опозиція «не помітила»