Привид бродить по Німеччині: у ньогосиве волосся, широкі вуса та окуляри. Його звати: Тільо Сарацин (Thilo Sarrazin). Член соціал-демократичної партії Німеччини (СДП) і до середини вересня ще член правління Бундесбанку (німецького національного банку) викликав у своїй країні величезні дебати щодо теми імміграції та своїми тезами розколює націю.
Наприкінці серпня політик опублікував свою першу книжку під назвою «Німеччина скасовує себе» (Deutschland schafft sich ab). Відтоді «Справа Сарацин» є домінантною темою в німецьких медіа.
Велика частина німців підтримує суть („den Kern“) тез Сарацина. На сьогодні розпродано близько половини мільйона накладу книги. Коли він читає її публічно, сотні супротивників протестують на вулиці та поліція перекриває доступ до дійства. Загалом, політичний клас та медіа майже одноголосно засуджують твердження фінансиста. Канцлер Анґела Меркель і президент Крістіан Вульф також критикували тези Сарацина. Врешті політичний тиск став таким сильним, що Сарацин відмовився від своєї посади у Бундесбанку. А тепер навіть правління СДП планує прогнати його з партії.
Про що ідеться взагалі? Відповісти на це питання не так легко, бо кожен німець розуміє щось інше під «суттю» тез Сарацина. У своїй книжці він пише про іммігрантів, котрі не сприймають німецьку культуру; про демографічні проблеми (все далі німці залишаються в меншості); про освіту та раціональністьнімців загалом, оскільки представники нижчих класів у Німеччині народжують значно більше дітей,ніж представники вищих, освічених.
Відповідно, одні вважають, що загалом ідеться про проблеми демографії; інші переконані,що Сарацин говорить лише про іммігрантів; водночас багато хто схвалює його думки, а багато хто прямо називає його расистом. Однак, сама книжка ще не може бути причиною скандалу, оскільки багато людей – як критики, так і прихильники, – ще її не читали. Навіть Анґела Меркель зауважила, що книжку не читала; однак назвала її «мало корисною».
Певна річ те, що Сарацин любить провокувати. Коли він був сенатором фінансів у Берліні, то звертав чимало уваги на себе публічно, скаржачись на «смердючих службовців» міської адміністрації. Коли уряд знизив соціальні забезпечення, він розробив детальний план, показуючи безробітним, як можна годувати себе за новими оплатами. І минулого року, будучи членом правління Бундесбанку, він дав довге інтерв’ю, висловлюючись щодо іммігрантів так: «Кожного, хто щось уміє робити чи прагне до чогось, ласкаво просимо; решта – може іти куди завгодно»; або «Я не мушу визнавати тих, хто живе з держави, заперечує цю державу, не турбується про освіту наших дітей, але постійно виробляє нових маленьких дівчат із паранджою». Нещодавно Сарацин навіть допустив, що «не так важко отримати увагу», якщо тільки в цьому є потреба.
Тому добре зрозуміло, чому Меркель вважає книжку цього провокатора «не корисною». Однак, це лише частка правди. І вірно, якщо розглядати аргументи Сарацина. Він пише, що населення зменшується, що німці народжують все менше дітей і що в такій ситуації імміграція стає загрозою для подальшого існування німецького народу. Однак (крім того, що його власні предки були, між іншим, французами та сарацинами), він ігнорує, що саме імміграція могла б допомогти вирішувати величезні проблеми, пов’язані з демографією. До того ж, Сарацин стверджує, що члени мусульманських культур є загалом менш розумними, ніж німці: проте, тільки у турецьких дітей шкільні досягнення є гіршими, ніж у німецьких: діти іммігрантів з Іраку чи Ірану є навіть успішнішими в школі, ніж їхні німецькі однокласники. Зрештою, Сарацин грубо зміщує поняття розуму, культури та генів, і до цього ж ігнорує, що діти можуть мати вищий коефіцієнт інтелекту, ніж їхні батьки, що культури, їхні цінності та форми поведінки теж постійно змінюються; таким чином навіть гени повільно змінюються – від одного покоління до іншого.
Однак, навіть якщо з наукової точки зору тези Сарацина-фінансиста насправді не є дуже корисними, на думку багатьох німців, цей автор, все ж, став чимось на зразок героя: «він бореться проти табу», «нарешті хтось каже те, про що всі думають». Його успіх теж має свої причини. Сарацин «наживається» на тому, що великі партії десятиліттями не приділяли належної уваги темі імміграції, яка особливо напруженою є з часів націонал-соціалізму. Після війни все більше іммігрантів приїхали в Німеччину працювати, бо німецька економіка потребувала їх. Тоді багато німців думали, що іммігранти пізніше поїдуть з країни, коли роботу буде зроблено. Однак, значна частина працівників залишилася в Німеччині зі своїми сім’ями.
До того ж, через екстремальний досвід нацизму політичний клас у Німеччині тривалий час боявся висловлюватися щодо проблематичних аспектів цієї нової імміграції. Панували табу та віра, що все саме собою вирішиться. Але тепер, очевидно, в багатьох німців виникли відчуття, що політична еліта аж ніяк несхильна займатися цими питаннями чи реагувати на «хвилі» мусульман, котрі «хочуть заполонити країну».
У світлі цих настроїв немало спостерігачів німецької політичної царини серйозно побоюються виникнення в Німеччині правої популістської партії. Опитування показують, що за таку партію могли б проголосувати до 20 відсотків виборців. Тенденція, що консервативна партія ХДС (Християнсько-Демократичний Союз) під керівництвом доволі ліберальної Анґели Меркель все менше задовольняє бажання свого правого крила, робить цей сценарій ще більш загрозливим. Єдиною надією спостерігачів є те, щоб у Німеччині не з’явився можливий лідер із достатньою харизмою для такого правого руху. Однак, приклади з історії європейських країн показують, такі лідери можуть виникати будь-де. До того ж, навіть люди без жодної помітної харизми іноді можуть ставати успішними політиками. І навіть досягати найвищих державних посад.